— В усіх проблеми. Закони у нас недосконалі. Залишки від уламків імперії. Своїх ще не створено... Доводиться користуватися імперськими. Яка проблема у вас, якщо не секрет?
Перекладач викладав суть справи. Вітольд уважно слухав у присутності і своїх двох-трьох юристів і, не кліпнувши оком, запевняв, що ніяких проблем.
— Це питання нам під силу...
Тим більше у нього такі великі зв'язки нагорі. Адже у нас ще не діє верховенство права.
— У нас діє верховенство телефонного права... Верховенство блату, знайомств... За все це треба платити. Нічого не поробиш — рудименти колишньої імперії... Але все буде о'кей...
Вони підписували контракти на десять-двадцять відсотків від суми інвестиції, показували дорогу до каси, і тоді Вітольд і компанія закуповували землю в престижних місцях Києва за копійки... Через рік-два вони продавали її в десять разів дорожче від першоціни. Українські гроші конвертувалися у тверду валюту. У "дерев'яних" Вітольд тримати рахунки не ризикував і шукав шлях нагору. Для цього він тоді, не без допомоги і консультацій Шора, кинув двох своїх компаньйонів по бізнесу — українця Вадима Корнієнка і канадця українського походження Богдана Савицького десь, як мінімум, за скромними підрахунками, мільйонів на десять-п'ятнадцять у твердій валюті.
Перших два-три роки справи в інвесторів і компаньйона йшли добре. Труби, що випускав їхній завод, користувалися світовим попитом, і раптом Миронович заявив компаньйонам, що цей бізнес — невигідний. Росія не дозволяє легально ввозити труби на свою територію за демпінговими цінами, Америка — так само, захищаючи свого вітчизняного виробника. Все йде, мовляв, до того, що завод стане банкрутом. Так воно ніби й сталося. В урядовій пресі Миронович помістив невеличке, набране петитом, оголошення про банкрутство заводу. Знайомий суддя Едуарда Шора прийняв відповідне рішення і прибутковий, вартістю у 60 мільйонів доларів, об'єкт пішов з молотка за вісім мільйонів 900 тисяч гривень. Звичайно, пішов у кишеню Мироновича, яку він образно назвав "кишенею Шора". А нібито збанкрутілий завод Шор з величезними проблемами продав далекому своєму родичеві майже з типовим українським прізвищем — Георгію Нетудихаті. Так золотий Клондайк із сталевих труб опинився в руках Мироновича. Звичайно, він не забув Вадима Корнієнка як компаньйона й кредитора, і суд виплатив йому усі 33 відсотки акцій із суми вісім мільйонів 900 тисяч гривень. Начебто саме за таку суму в тендері придбав колишній завод Мироновича-Корнієнка-Савицького новий власник Георгій Нетудихата. Тепер Мироновичу залишилося тільки піти в політику і таким чином захистити свій чималий капітал, нажитий швидко і точно. Яким уже чином — ніхто тоді не докопувався. Закони й справді мали місце недосконалості, і хто був спритніший — встигав ловити свою золоту рибку в каламутній воді.
Вітольду Мироновичу того пам'ятного для нього року допомогла президентська передвиборна кампанія. Новий кандидат на цю високу державну посаду шукав грошових мішків і юристів. У Вітольда Мироновича вже було і те, і друге, і він незабаром твердо засів у центральному штабі одного з найперспективніших і найгрошовитіших кандидатів у президенти. Пішов, як він тоді висловився перед Шором, ва-банк.
Або пан, або пропав.
Саме після переможних президентських виборів Мироновичу й посміхнулася щаслива, як гадав він, доля. Вибори були виграні. І вчорашньому бідному, погано одягненому адвокатові з провінції світила чимала посада в секретаріаті президента. Посада, яку він чекав стільки незалежних років.
— Мені посміхається сам Господь Бог, — якось сказав він Едуарду Шору.
— І трохи я, — посміхнувся Шор, поправляючи великі окуляри на великому носі.
— І трохи — ти, — погодився Миронович.
Тоді йому посміхався не тільки Шор, але й — великі власники великих промислових об'єктів, які хотіли за безцінь, "методом Мироновича" і собі прибрати до своїх рук державні прибуткові фабрики і заводи через імітацію банкрутства. Це була переважно гвардія червоних директорів і вчорашніх комуністів. Тих, хто прийшли в майбутнє з минулого. Рухівці, наївні і впевнені, що вони будують суспільство справедливості й свободи, тим часом ще мітингували на вулицях і майданах. Викидали одні за одним уже нікому не потрібні гасла і засуджували зі словами "Ганьба!" то одне, то інше негативне явище в суспільстві. То приватні банки, то траст-компанії, які народжувалися, як гриби, і лопалися, як мильні бульбашки, залишаючи мрійників про великі гроші і великі відсотки з носом.
VII
Вітольд Миронович не брав участі в маніфестаціях. Він чітко бачив, що наївні рухівці-революціонери — не мають за своїми плечима ні стратегії, ні тактики, ні, врешті-решт, національної ідеї, про яку тільки кричать і галасують, нічого практично не даючи ні народу, ні суспільству. Вони роздрібнювалися на групки, купки кишенькових партій, й, возвеличуючи самі себе і своє найближче оточення гетьманами і козацькими полковниками, перетворили велику європейську державу в один великий дискусійно-політичний клуб. У цьому клубі тішили самі себе, своє самолюбство, свою самозакоханість і свою самовеличність, часто виступаючи навіть на перших каналах республіканського телебачення у прямому ефірі, і почували себе синами революції та ненагородженими і недооціненими героями держави.
Авантюрники тим часом приходили до влади і передавали її в руки негідникам. Негідники перекуповували за крадені у народу гроші всіх і вся і ночами розмірковували, куди негайно покласти ті гроші, що самі текли рікою у їхні кишені, у випадку, якщо рухівці об'єднаються і візьмуться за державний, а не гетьманський розум, а в суспільство прийде справжнє верховенство права і конституційний закон.
Не дрімав і Вітольд Миронович. Він плив так само у цьому річищі, але не забувався і не втрачав орієнтирів і орієнтацію, продовжуючи ловити у тій, не очищеній ще суспільством, воді свою золоту рибку. Тим більше, задихаючись у каламуті, рибка сама йшла до його рук. Він розумів, займаючи таку посаду, головне — закинути гачок номер 12, як у дитинстві на Тетереві чи на Гуйві, своєму високому босу і підловити момент, коли він його проковтне. Почепивши наживку у вигляді, як англійці кажуть, конто, він кинув вудлище за течією. Коблик на кінці гачка був круглий, як сардина, і жирний, як тунець. У боса по-хижацьки потекла слинка. Вітольд зрозумів — є, патрон заковтнув наживку з потрійним гачком. Тепер він його з гачка уже не спустить. Акції подавалися президенту тільки золоті — у 20-30 мільйонів доларів. Червоні директори у його приймальні займали чергу. Пропонували сталеливарні, металургійні, хімічні заводи, комбінати, корабле— і літакобудівні об'єкти, торгові флоти, самі кораблі, літаки, які піднімалися в небо, стверджуючи, що вони українські й найбільші в світі. Вітольд у такі хвилини почував себе кардиналом Рішельє. Йому ввижалося, що тепер від нього залежало все: і доля цих прохачів у його приймальні, і їхній бізнес, і вивіз капіталу на далекі і невідомі острови, назв яких він до цього навіть не чув. Сидячи у цьому високому кріслі, він давав собі звіт, що тепер від нього залежить майже все. Адже ніхто так не впливає і не контролює процес у державі, як він і його тіньовий Ришельє-2 — Едуард Шор. Останній піднімав до небес його рейтинг і чим він був вищий, від того ставали вищими, відповідно, й відсотки як Мироновича, так і Шора. Це тішило честолюбство обох, і Шор вечорами, сидячи у найпрестижніших ресторанах з Мироновичем, хвалився, що після вдалих операцій у великій грі головне — підтримання авторитету свого партнера у суспільстві. Він кадив фіміамним димом душу Мироновича, втішаючи його непомірну пиху в хвилини великих фінансових оборудок, віддаючи данину таланту Мироновича, і для останнього слова Шора ставали нектаром, який не знайдеш у жодному рецепті знаменитих київських ресторанних кулінарів.
Вітольд усім товстосумам йшов назустріч, пам'ятаючи, що з пирога для Папи і йому перепадуть певні золоті крихти, з яких він уже складав чималеньку свою піраміду. Залишалося тільки підписати той чи інший документ, відвідувачам подати йому вже відкритий рахунок і назву острова в тому чи іншому океані планети від відсотків і кількості акцій на тому чи іншому заводі або концерні, який був державою проданий за копійки, як і Георгію Нетудихаті його завод, що тепер давав мільйонні прибутки вже новим власникам і їхнім високопоставленим покровителям.
Вітольд офіційно відмовився від своєї юридичної контори "Шор і Миронович", передавши її своєму другові й кумові Едуарду Шору. Сам офіційно заявив, що він — тільки державний службовець. Іншими словами, поважний державний чиновник, якщо хочете — один з найбільших достойників у державі. У нього немає ніякого бізнесу. Всі свої гроші він уклав в акції кількох заводів, що можете зробити і ви, і живе ледь не на одну заробітну державну платню, поверх якої інколи, але досить рідко, падають дивіденди від тих чи інших акцій того чи іншого заводу, які давно вже дихають на ладан і чекають свого часу, аби і їх підвели до списку об'єктів-банкрутів та продажу з аукціону підставним особам, а після цього — несподіваної приватизації. Принаймні, про це свідчить і його скромна податкова декларація.
VIII
На стіл перед Вітольдом сів несподівано горобець. Французький горобець, подумав Вітольд і почав його уважно роздивлятися. Точнісінько як наш, український. Такий самий сміливий, нахабнуватий і сірий. Він стрибав десь за метр від Вітольдової руки. Зупинявся, нахиляв якось дивовижно набік голову, одним оком дивився на Мироновича, ніби запитував: "А ти звідки?" Потім погляд перевів на каву-плате, морозиво з незнайомими родзинками, розчарувався у меню, у Вітольдові, що їв і пив такий нікчемний, з його точки зору, харч, і перелетів до молодої мами-француженки, що примушувала їсти здобну французьку булочку і запивати калорійним молоком свого малюка, а той відламував щедрі шматочки булочки, кидав їх горобцеві і з задоволенням сміявся мало не на всю кав'ярню.
"Дивовижний світ, — розмірковував Миронович. — Птахи, як і люди, і народи — різні.