— Не варто вдаватися до цього. Вадик — це ж особистість. Втім, як і кожен із вас.
"Невже і Жорка Глудов — теж?" — із жахом подумала я, проте дипломатично промовчала. Не хотілося псувати Ганні Степанівні настрою.
Після гостин у вчительки я подалася проводжати Зойку. Вже геть звечоріло. Хмари нагадували почорнілі айсберги, що давно відкололися від Антарктиди і, гнані осінніми вітрами, дрейфували в напрямку Південної Африки. А зорі, що ледве проглядалися поміж ними в глибині піднебесся, здавалися вогниками ілюмінаторів якихось космічних кораблів. Щоб утвердити мене в цьому припущенні, вони ще й кібернетично підморгували нам.
— Азнаєш, — стиха проказала я, зіщулюючись у своєму тоненькому светрикові, — Ганна Степанівна значно добріша, ніж це мені здавалося досі. Дехто вважає, що вона просто "застаріла" для сучасної школи, відстала від життя, не здатна зрозуміти нас. Насправді все не так. Це ми ще не доросли, не довиховалися до її доброти.
— Може, й не довиховалися. А все ж таки сучасна вчителька повинна бути іншою.
— Чому іншою? Ну чому іншою?! Згодна, оте її "зоряні школярики" — зайве, сюсю. Але ж у кожного свої дивацтва, і взагалі...
— А я вважаю, що сучасна вчителька мусить бути не такою, — з несподіваною категоричністю перебила мене Зойка.
— Тоді — якою саме?
— Якою? — надовго задумалася. — Передусім... сучаснішою.
— Але сучаснішою, але такою ж доброю, як Ганна Степанівна, — додала я, не бажаючи сперечатися.
2
Наступного ранку я вирушила з дому з таким почуттям, ніби зважилася на великий подвиг. Насправді ж увесь мій подвиг полягав у тому, що примусила себе йти до школи. Хоча з задоволенням закинула б портфель і подалася до фортеці. Або до наших острівців, що складали цілий "лиманний" архіпелаг.
Як не дивно, раніше, до того, як ми перебралися до цього селища, я побувала в ньому тільки двічі, та й то проїздом, коли виїжджали усією сім'єю на природу. І тепер мене весь час не полишало відчуття, що ми переїхали до іншого, зовсім незнайомого мені міста. Яке тепер я поступово відкриваю для себе. Кожну вуличку, кожну стежину, що в'юниться поміж побережними пагорбами, сплітаючись у дивне мереживо, ніби хтось заповзявся випрясти з цих жовтих, брунатних та сіро-бурячкових стежин величезний килим приморського степу — відкриваю і пізнаю.
Бредучи до школи, я пробувала уявити собі, що мене там чекає. Найвірогідніше — Хронічна Відмінниця прийде зі своєю "пробивною" мамусею, і та влаштує в школі, як кажуть у нас, "невеличкий провінційний землетрус". Не менш імовірно й те, що її мама наскаржиться по телефону. Тоді мене викличуть до директора — опасистого, геть лисого, по-боксерськи м'язистого і, як на мене, досить похмурого чоловіка, і в поставі, і в мові якого — різкій, командирській, було дуже мало чогось такого, інтелігентно-вчительського. Не знаю, як хто, а я навіть трішечки побоювалася його. Невже на директорів навмисне підбирають таких людей, щоб сам вигляд їх навіював на бідних учнів почуття якогось неусвідомлюваного страху? Чи принаймні остраху? А що, в цьому щось є.
А ще мені досить виразно уявлялося, як пупо-еліта негайно ополчиться проти мене, на кожному кроці намагаючись хоч чимось допекти, дошкулити, принизити. Не думаю, щоб це їм вдавалося легко й безкарно. Але скільки сил доведеться витратити на нікому не потрібну боротьбу!
Чекаючи найгіршого, я, природно, настроїлася на войовничий лад.
— Привіт, крихітко! — забіякувато вітаю Нелю Ковальчик, побачивши її в коридорі. — Сподіваюсь, сьогодні ти сама звільниш місце, на якому має сидіти Зойка. Щоб не псувати настрій і мені, і класному керівникові.
— Потрібен мені твій Вірич! — глузливо посміхнулася Хронічна Відмінниця. — Думаєш, не знаю, чого ти так в'їлася? Тобі самій хочеться сидіти біля нього.
— Мудро, крихітко, мудро. О, ватажок місцевої еліти! — всміхаюся Глудову, що виглянув із класу. — Носити такі дешевенькі окуляри, видаючи їх за фірмові, просто несолідно. Та вони вже давно й не модні.
— Тобі не здається, що ти занадто багато дозволяєш собі? — огризнувся Глудов. — І знахабніла.
— Мені здається, що крізь це "нахабство" тобі варто подивитися на себе. З боку. Щоб побачити, як поводишся ти сам. І як сприймають тебе. Адже я тільки намагаюся показати тобі і всій вашій пупо-еліті, яка огидна ваша поведінка.
Почувши це, Глудов збагрянів.
— Давай поговоримо серйозно.
— З тобою? — манірно розсміялася я. — А по-моєму, нам нема про що говорити. Хоча, якщо справді серйозно...
— Давай відійдемо. Тут не дадуть розвернутися. До уроку десять хвилин. Устигнемо.
Я мовчки пристала на його пропозицію. Ми відійшли в кінець коридору. Туди, де, мабуть, шепочуться наші шкільні пліткарки. Або закохані. Не знаю, як тут, а в моїй 12-й кінець коридору тільки для цього й існував. Втім, останнім часом я почала помічати, що закохані заходять туди все рідше. Анжела Ягодзинська, яка вважалася у нас академіком з усього, що стосується кохання, якось пояснила мені, що тепер це не модно. Тепер усі нормальні люди освідчуються на кварти— pax, слухаючи модні диски. Або в кафе за морозивом. Як можна освідчуватися в коханні під гримотіння дисків? Або пожираючи морозиво? Уявляю собі, як би князь Андрій Волконський освідчувався за морозивом або за тарілкою супу (морозива тоді ще не вигадали) Наташі Ростовій? Жахливі настали часи!
Чекай-чекай, кажу собі. Побачимо, хто і в який спосіб наважиться освідчитись у коханні тобі? І чи наважиться взагалі? Щоправда, в п'ятому класі один хлопчина уже підсунув мені у щоденник записку. Саме ту, якої чекає кожна дівчина. Але, що вам сказати? Я нарахувала в ній вісім помилок! Вісім! Як можна серйозно ставитися до освідчення, в якому вісім кричущих помилок?! Може, я не звернула б на них уваги, якби той хлопець хоч трішечки подобався. Але ж, бачте, не пощастило.
— Чому мовчиш? — вирвав мене з роздумів голос Глудова.
— Говорити не хочеться. З тобою такого не траплялося?
— Зі мною все траплялося, — багатозначно всміхнувся він. — Тут Майка Токарчук розпитувала свою подругу, яка вчилася з тобою в одному класі. У тій вашій, 12-й. Виявляється, ти була кращою ученицею класу.
— Це має якесь значення?
— Звичайно, має. Адже це не просто клас. А клас англійської школи. Я чув, як ти говориш по-англійському. Вищий клас. Ми щонеділі збираємося в моїх знайомих. Такий собі недільний рок-клуб. Туди приходять хлопці і дівчата, які зуміють оцінити тебе. Не те, що в цьому караван-сараї. З ким тобі тут спілкуватися? З Зойкою? З цим матросом з буксира Віричем? Просто ти не встигла зорєнтуватися. А в нашій компанії знання англійської котирується.
— Ага, значить ти пишатимешся мною. Ти й Аліса Коронецька.
— Ну, досить, досить. Настроїлася проти мене і тепер не можеш перебороти себе. Коронецька, звичайно, дурочка. Але в компанії потрібні й такі. Щоб помітнішими були особистості. Якщо в класі ти будеш заодно з нами, всіх цих "матросів з буксира" і "докерів" ми затиснемо так, що ніхто й не пікне.
— А що, є потреба затискати їх так?
— Є, — різко відповів Глудов. — Або ми, або вони. Ти ще багато чого не розумієш. Тому що досі не потрапляла в коло особистостей, інтелектуалів, людей, які знають собі ціну.
— Це ти про свою компанію? Цікаво, що ж там за люд такий зібрався... Дітки впливових батьків?
— Як тобі краще пояснити? — остаточно настроївся на серйозний лад Жорка. — Від того, яке становище в суспільстві посідають батьки, теж багато залежить. Але справа не тільки в цьому. Там підібралися хлопці і дівчата, які мають тверду мету, знають, чого вони хочуть, і вміють домагатися свого. Більшість із них старшокласники.
— Одне слово, еліта, — допомогла я Жорці. — Слухай, якщо вже такий одвертай зі мною... Чого хочеш домогтися ти, особисто ти?
— Про це потурбується батько. Працюватиму в його галузі. Інженер, головний інженер і так далі... Одне слово, все буде гаразд. Давай подружимося. В неділю запрошую до себе, цього разу збираються в мене.
— Який же принцип відбору до вашого "рок-клубу"?
— Ну, "рок-клуб" — то лише вивіска. Ширма. А відбір — особистість. Яскраво виражена індивідуальність, особистість...
— Як же це вам вдається визначити: хто "особистість", а хто ні?
— Що та — особистість — це одразу видно.
— Не говори таке, бо примушу повторити при всьому класі. І запишаюся. Тільки я тобі ось що скажу: якщо у вашій компанії всі такі "особистості" як та, Майка й Аліса, то мені поміж вами робити нічого. Якось проживу своє грішне життя, не належачи до вашої пупо-еліта.
— Ну, не знаю, як тебе переконувати.
— А чи варто?
— Але ти ще пошкодуєш.
— О, так!.. — голосом знудженої Офелії проказала я. — Моїм терзанням не буде меж.
— Дивачка ти. Я ж пропоную чудовий варіант. Хороша компанія. Чудові слайди. Наймодерніші диски. До того ж, кожен із нас має якісь "кінці".
— Кінці?
— Що тутне зрозумілого? Маєзв'язки. Слухай, та де виховувалася?!
— У бібліотеці.
-Де?!
— Моя мата бібліотекарка. На щастя, ніякого відношення до вашої містечкової еліта не має.
— У бібліотеці!.. — хмикнув Жорка. — Воно й видно. Так от, про "кінці". В одного є доступ до дискоклубу, там у нього знайомий дис— кор, другий може безплатно провести на перегляд кінофільму, який ще тільки має вийти на широкий екран. У третього — японська апаратура і дядечко, який забезпечує його відеокасетами.
— Тоді — тим паче. Від мене ніякої користі вам не буде. Нуль, зеро.
— А знання англійської?
Я безтурботно розсміялася. Тієї ж миті пролунав дзвінок, і, мабуть, саме вчасно.
— Чекаю відповіді, — кинув Жорка на ходу. — По-ду-май...
— Ти її вже чув.
Ось так, з власної волі, я назавжди закрила перед собою двері у "вищий світ", в очолювану Жоркою Глудовим пупо-еліту нашого класу. І не жалкую про це.
З
Повернувшись зі школи, я застала вдома гостей: дядька Романа і його дружину — тітоньку Алевтину. Живуть вони в Одесі, навідуються до нас досить часто, але тільки на один день — вранці приїжджають і під вечір від'їжджають. Лише влітку іноді великодушно зводять заночувати. Ніби на дачі. Власне, навідується здебільшого тітонька Алевтина. "Щоб зробити приємне Кірочці", тобто, матері — пояснює нашим сусідам. Ну а дядько... Дядько, як завжди... супроводжує. Навіть не приховуючи, що він не сам по собі, а виключно...