З базару по магазинах, з магазинів додому, а з дому вже до тебе. Це свіжий сир. Купувала на Сінному [58] . Це свіжі яйця. Не дієтичні. У дядька із села брала. Це свіжі яблука. Тільки що спекла. Ще теплі. Спробуй одненьке. Це шипшина. На сільгосивиставці дістала. Це курячий бульйон. Уже вихолов. Дві пляшки мінеральної. Миргородська. Подивись, яка тут загальна мінералізація: 2, 8499 г/л і зберігати тільки в лежачому стані.
– Це все мені? – запитуєте ви, але дружина ніби вже не слухає. – А це півкілограмовий ананас. Валя на базі дістала. У ньому, кажуть, багато фтору, йоду, сірки і хлору. Це дві гранати.
– Два граната, – поправляєте ви.
– Ти без цього не можеш? Я тобі ще не забула того листа, якого ти мені прислав з виправленими помилками, коли ми тільки листувалися. І як я за тебе заміж вийшла?
– Ну, гаразд. Пробач. Не сердься. Розповідай.
– Гранати передали від імені місцевкому. І дві пляшки манго [59] . Сік такий. А це пантокрин і настійка жень-шеня. Для загального тонусу. Тут мумійо і тирлич [60] . Все це дуже допомагає. Я із знайомими консультувалася.
"Це на все хірургічне відділення?" – хочете запитати ви, але замість цього кажете:
– Мені ж іще нічого не можна їсти.
– Не все зразу.
– Мені здається...
– Хай тобі не здається, а потроху пережовується. Курча на машинці перекручене. Але ти не ковтай.
– Доцент ще не дозволив їсти.
– Ти менше слухай того доцента. Я ходила на консультацію до професора. Сказав про твого доцента, що то великий хірург, якщо умудрився з такої простої операції зробити таку складну. Дозволив їсти все, що я принесла.
– Місюрський мені дозволив тільки пісний бульйон. Казав, рецепт дасть. А ось і Йван Гвідонович. Іване Гвідоновичу! – гукаєте ви, . – Так коли ж ви мені дасте рецепт?
– Рецепт? Рецепт чого?
– Пісного бульйону.
– А-а! Це дуже просто. Нехай дружина збігає на базар, купить худого-прехудющого голуба, принесе додому і повісить його на вікні з таким розрахунком, щоб тінь від голуба падала на кастрюлю з водою. Варити бульйон треба не менше години, тоді двічі розвести на кип'яченій воді і пити. Тричі на день по одній стограмовій баночці.
– Спасибі, Іване Гвідоновичу, – дякуєте ви. – Моя дружина такий зварить. А як не буде голуба?
– Тоді дуже стару й худу курку. А втім, – дивиться він на асортимент, викладений із жіночої сумки, – ви дружину по базарах не ганяйте. Вам привезуть пісний бульйон. У нас у лікарнях щодня такий варять. Це входить в стіл "один "а"". Або, як німці кажуть, "so etwas Gewisses" [61] , – цитує доцент і залишає палату.
"Якщо він у медінституті мав з чогось "п'ятірку", то цим предметом була не хірургія", – думаєте ви, пережовуючи першу маленьку дольку мандарина, ретельно обібрану дружиною і кинуту вам у рот.
Розділ XIII. Як народжуються легенди
Хірургія без легенд – це все одно, що операція без наркозу. Тут легенди народжуються і ніколи не вмирають, чого не можна сказати про хворих. Легенди передаються, як віруси від одного хворого до іншого, хоч, може, трохи у видозміненому вигляді. Вони не записуються ні етнографами, ні фольклористами, і це, незважаючи на те, що тут їх стільки, що вони не тільки не помістяться у ваш невеличкий розділ, але й у багатотомне академічне видання.
Найхарактерніше для цих розповідей те, що вони, як і мисливські історії, є найправдивішими і завжди підкріплені відгуками свідків і співучасників.
– Сам бачив, – каже ваш співбесідник. – На моїх очах це сталося...
– Ви, мабуть, не повірите, – почне другий, – але це чистісінька правда...
– Я це як зараз пригадую. В одній же палаті лежали, – продовжить третій. – Він отак лежав, як ви. Навіть, здається, операція в нього така ж була. Ну, звичайно, така...
Збагачуєтесь на ці легенди й ви, але вже тоді, коли вас нарешті виписують з післяопераційної палати.
Вас кладуть у палату № 7, де уже лежить двоє, а третій сидить з поясом і бритвою в руках.
– Бритву треба доглядати, як жінку, – голосно каже він до вас замість відповіді на привітання. – Інакше зіпсується. Це бритва ще мого діда.
– Це точно, – кажете ви, маючи на увазі жінку, а не бритву.
Невеличкий, як дитя, чоловічок сидить з перев'язаною домашнім рушником головою і сам до себе посміхається. Судячи з торбини, з якої він виймає, як із солдатського кисета, зелену пасту для бритви, помазок, мило, йому до хірургічних відділень не звикати. А його скептицизм і вдавана байдужість до життя говорять, що й до операцій він теж звичний і що переніс їх більше, ніж запам'ятав.
– Як ваше прізвище? – цікавиться у нього медсестра із свіжим рум'янцем і температурним листком.
– Видно, щойно поступив, – робите логічний умовивід ви.
– Що? – прикладає він долоню човником до вуха.
– Прізвище? Як ваше прізвище? – гукає йому сестра прямо у вухо вловлювач.
– Я не глухий. Чого ви кричите? – сердиться він. – Я усе чую. Добряну. Моє прізвище Добряну.
Навпроти нього, по діагоналі від вас, лежить молодик з профілем Байрона і кучерями Олександра Сергійовича Пушкіна, тільки в світлішій обробці. На його тумбочці поруч з журналами стоять мімози й тюльпани, які є не тільки окрасою його життя і палати, але й свідченням того, що хтось до його профілю і кучерів не зовсім байдужий. Про це не важко догадатися, бо поміж мімоз стоїть у рамочці фотокартка юної особи, якій би демонструватися на екранах телевізорів, але оскільки в неї такої можливості нема, то Байрон (як ви називаєте його про себе) демонструє її в палаті перед собою й відвідувачами.
– Моя наречена, – не без гордості каже він, перехоплюючи ваш погляд, Все це – мімози, тюльпани, журнали, фотокартки її під ліжком "утка" й "судно" – говорить про те, що Байрон, він же за температурним листком В. М. Затулидірковський, заліг тут надовго і всерйоз.
– А я думав – це вирізка із журналу мод, – відповідаєте ви так, ніби стверджуєте істину, що всі чоловіки-красені викликають в інших чоловіків якусь незрозумілу злість і неприязнь.
– У тебе що за операція? – питає вас Добряну.
– У мене дві, – показуєте ви йому два пальці. – Дві операції. Спочатку апендицит, а тоді загальний перитоніт.
– Сюди тільки попади, – махає рукою він. – Вважай, що навічно прописаний. Живим не випустять. Я тільки те й роблю, що по хірургах їжджу. Уже й баба кинула.
Ви намагаєтесь йому заперечити. Водночас гукає щось Байрон, але Добряну нікого не слухає. Він на все скептично махає рукою, каже, що "тепер лікарі нічого не знають". Тільки дисертації пишуть, і до них нічого звертатися.
– Чого ж ви до них ходите? – цікавитесь ви.
– А шву вже зняли? – в свою чергу питає він вас, і ви розумієте, що з ним багато не поговориш. – Шву зняли? – кричить він до вас.
– Кого? – перепитуєте ви.
– Шву!
– Аа! Шву! – догадуєтесь ви. – Ні, ще не зняли. Не сьогодні, то завтра, казав доцент.
– Який день?
– Середа!
– Після операції який?
– Восьмий.
– Через два дні знімуть. Тоді легше буде. Можна на деякий час на поправку й додому. А тоді приготуйтесь знову сюди.
– Тільки не сюди. Більше я до дисертанта-доцента не піду. Краще вже до практика. До того, що кожен день ріже.
– У тебе що було? – знову питається Добряну, і ви розумієте, що перший раз він нічого не почув.
– Апендицит, – сердитесь. – Перший раз апендицит, а тоді ще різали...
– Вибухнув?
– Як вибухнув?
– У животі, питаю, вибухнув? Чи встигли нормальним вирізати?
– Нормальним, – відповідаєте ви і дивитеся на Добряну, котрий пригоршнями ковтає для чогось соду і змочує на голові рушник.
– Тобі повезло. А в мого сусіда син спортсмен, – не поспішаючи, заявляє Добряну. – Так у того на біговій доріжці вибухнув.
– Як так?
– А от так! Суддя підняв пістолет, вистрілив, а апендикс від цієї... Як же її?
– Детонації, – підказуєте ви.
– От-от, від детонації і вибухнув. Не врятували.
– Такого не може бути, – заперечуєте ви на правах того, що в хірургії теж не вперше і теж дещо бачили і знаєте.
– Я тобі кажу, було. Добряну не бреше.
– Це могло бути, – втручається третій товариш, про якого у вас склалося враження, що він взагалі глухонімий. – От у нас, у районі, випадок трапився. Я лежав у палаті з одним інженером. Молодий, років ваших, – показує він на профіль Байрона. – Теж прооперували. Чи то перитоніт, чи то резекція. Словом, заходить до нас у палату професор. Все чин чином. Не сам. З асистентами. Медсестрою. "Ну, як?" – питає він інженера. "Дякую. Добре, – каже той. – Тільки, коли сплю, мене якісь дивні звуки переслідують. Наче десь годинник цокає". – "Не може бути, – каже професор і прикладає вухо до живота хворого. – Так і є. Я так і думав", – заявляє перелякано він. "А ви чули, Юлію Вікторовичу, ці сторонні звуки?" – звертається він до свого доцента.
Доцент і собі прикладається до живота, але через стетоскоп. Дивимось, а у нього раптом очі починають лізти на лоба. Він так страшно дивиться на мене, що я подумав, чи не розійшлися у мене несподівано на животі шви, як колись на новокупленому костюмі.
– Міна, – підняв він на професора очі. – Міна уповільненої дії. Цокає, як годинник.
– Чому ви думаєте, що міна? – запитав професор.
– А що може так цокати, крім міни?
– Сам годинник, – відповів професор, – і я дуже радий. Вашу руку, пацієнте, і ваше ім'я.
Той йому подав те і друге. "Кріпіться, – сказав професор. – Я його цілий тиждень шукав, Я все міг думати, але щоб мій годинник потрапив вам до кишечника, такого я уявити не міг. Я його знайшов, я його й дістану, – сказав упевнено професор, по-войовничому піднімаючись з стільця. – Мене тільки цікавить одне, доценте, хто його туди зашив і що це за нерозумні жарти. Адже я годинника, здається, поклав в ординаторській, а цьому хворому операцію робили виг?!"
Обличчя доцента покрилося, як поле, маками. "Ну, гаразд. Все це в наших руках. На операційний стіл його і негайно".
– А може, я з тим годинником якось переживу? – ледь не плаче інженер. – Я вам, професор, заплачу.
– Дорогий мій, – каже професор, – для мене не годинник цінний, а напис на ньому. Це ж від самого міністра. Аби не це, я б вам і двох не пожалів.
Словом, хлопця прооперували того ж дня.
І що б ви думали?
Чорний зробив невеличку паузу, і в палаті стало тихо-тихо, як у чоботі.
– Ніякого годинника там не було? – порушив тишу Байрон.
– У тім-то й річ, що годинник був.