Водій не розумів, чому всі вони, навіть ці два найменші в червоних шапочках, сиділи так тихенько, дарма що вони були одинокими пасажирами. Він, звичайно, не знав, що так хотів отаман...
Автобус від'їхав, і тоді Роман виструнчив усіх в одну лаву. Отаман наказав шукати скарбу. Орест приглядався хвилину корінню дерев, а потім витягнув звідти щось завинене в папір.
— Хто вчинив найкраще діло, той розвине скарб!
— Христя вчора несла сама велику торбу з листям...
Роман мовчав.
— А Тамара пожертвувала пробу до прилюдного виступу в школі, щоб виконати свій обов'язок, — докінчила Міма.
— Христя і Тамара, прошу розвинути!
— Ой, це ж український прапор! — і Христя припала устами до синяви, що велично лягла на її тремтячі ручки.
— В цей день, в річницю Великого Зриву Першого Листопада, ми вийшли на самоту, щоб у серцях своїх спитати себе: чи варті ми тих великих предків, що не жаліли навіть і свого життя, щоб визволити наш нарід з довговічного ярма ворогів? І коли сьогодні, незважаючи ні на холод, ні на ранню годину, всі ми зуміли виконати наказ отамана Волі, то це знак, що ми вільні і що дух рабства не торкнувся нас. Це знак, що ми вірні далекій Батьківщині. І, якщо вона має таких дітей, то діжде ще ранку, коли то зійде нашому народові ясне сонце...
Роман говорив і дивувався, чого це по всіх обличчях грало рожеве проміння.
Зрозумів аж тоді, коли скінчив і обернувся: над сірим обрієм зійшло за його плечима червонаве, променисте сонце...
***
Міма сіла на крісло за сценою з почуттям блаженної знемоги. Після отцевої проповіді того ранку заля була повнісінька людей, навіть таких, що "приженилися" і не розуміли взагалі ні словечка по-українськи.
Скарбонка при вході (під заздрісною охороною Волтера) вже навіть не дзвонила і давала всі надії на добрий початок бібліотеки. Хор співав прекрасно.
Міма добирала щонайприступніших слів — і під час її доповіді в залі тихо, як маком засіяв. Але чи дійсно вони розуміли те, що хотіла сказати?
А тепер лунав зі сцени трохи тремтячий голос Всеволода:
А як ішов на вошу син,
А кучері мав, начелен...
Міма вже навіть не журилася, чи точно вона пригадала була весь вірш.
Перед нею спинився Роман з білою хусткою в руках.
— Мімо, рибко лабата, перев'яжи мені, будь ласка, якось по-людському голову до інсценізації. Там, в одягальні всі мами при роботі і навіть нема кому поглянути, чи добре.
— А червону крейду маєш?
— Вже трохи помазав нею хустку, та, здається, замало видно буде. — І Роман заходився завзято розтирати крейду по полотні.
— Знаєш, яке враження викликала твоя доповідь?
— Мені здається, навіть незле...
— Ні, не зле! Тетяна Гнатівна почула, як Нагнибіда говорив Дибайлові: "А то десь мусіло грошей коштувати, поки вона на таку мудру вивчилася"!
Міма вибухнула сміхом.
— Тепер можеш в'язати.
— Хіба думаєш — цього діла я не знаю?
— Якраз тому і звертаюся — як до фахівця.
Міма піднесла хустку Романові до чола — і нараз майже зсунулася на крісло, сховавши лице в долоні.
— Мімо, що тобі?
Тихо.
— Мімо, тобі погано?
її плечима пройшла дрож.
— Мімо, та держи себе в руках!
Вона м'яла поміж пальцями пасма свого волосся. Поклав їй руку на рам'я, а голос зазвучав так, що не можна було не послухати:
— Мімо, скажи, що тобі! Інакше я буду вважати себе винним!
Вона поглянула кудись у безмежне.
— Якби... якби я могла була перев'язати йому рану...
Лице стужіло, і вона вже знов була десь далеко. Роман вибіг в одягальню і трохи не збив з розгону малої Славочки...
Пані Рябенкова та Боринська припинали останні листочки до спідниці Тамари. Борисик і Богдасик стояли пухнасті, золоті і врешті на хвилину бодай знерухомілі в шелестячих костюмах з листя.
Роман присів біля Славочки і почав їй щось півпошепки вияснювати.
З сцени пролунало:
Отут Христос, там Божа Мати,
На кілочку висить шапка,
Розбита скалкою гранати...
У двері вскочив розгарячений Всеволод.
— Мамо, добре було?
— Чудово, Всеволодику! Ми тут все чули!
— А я вже думав: от-от і помилюся!
— Та куди ж там! Ваш Всеволод, пані Тетяно, взагалі такий розумний...
— Що це ви?! Цього вірша Ігор Павлович із ним товк та товк. Чи то при сніданку, чи при вечері, все: говори та говори... А тут не так патетично, а тут погано інтерпретуєш, а тут віддих нерівний. Поки таки не навчив.
— Бо ваш Всеволодик хоче вчитися, а що я наговорилася Оркові: та піди ж коли хоч раз у суботу, послухай, як пан професор вчить! А він не піде і вже! Це друге діло, що він, біднятко, дуже зайнятий у школі...
***
Міма сиділа нерухомо, аж дві пухкенькі ручки обвинулися кругом її шиї, і Славочка прошептала просто в ухо, дряпаючи її при цьому штучними квіточками:
— Цьоцю, не плач; я сказала цілий вірсик, тільки Борисик і Богдасик говорили голосно, а я тихенько... Цьоцю, я тобі скажу:
Я дитина українська,
Вкраїнського роду,
Українці — то є назва
Сла-а-авного народу...
Міма схопила Славку на руки:
— Дитино, таж ти ще не передягнена! А Всеволод уже скінчив деклямацію!
І помчала мерщій в одягальню, скидаючи на ходу з Славки червону корсетку...
***
Алея з двома рядами золотолистих тополь ішла, здавалося, в безконечне. Так і треба було якраз Романові та Тамарі.
Як вони відбилися від старших і попали в цей кут парку, замість повертатися домів з Листопадового Свята, це важко було б вияснити. Сонце несміливо всміхалося, а листки летіли беззвучно і якось так урочисто. Шум міста не доходив сюди, і здавалося, що весь світ перемінився в цю одну тиху дорогу, призначену виключно для них.
— Знаєш, Тамаро, сьогодні такий великий, такий чудовий день! Не тільки тому, що люди тут вперше від тридцяти років знов почули "Ще не вмерла". Воно має своє значення — безумовно... Тут ми повернулися в часи перед Весною Народів, на це немає ради. Але в кожному початку є так багато можливостей. Тому я, правду кажучи, радий, що можемо починати ще раз. Та й при сьогоднішніх обставинах процес національного відродження може піти куди швидшими кроками, як ішов, скажемо, в Галичині сто років тому... Та я власне не про те... Скажи, Тамаро, як було тобі на серці, коли ти перемогла себе?
— Як то перемогла?
— Ну, коли ти собі сказала, що не підеш на пробу, а підеш з нами...
— Ну, то що? — Тамара зарожевілася.
— Я хотів би знати, як ти сама пережила цей тріюмф? Бо це був тріюмф, Тамаро, зрозумій це! Не лише тріюмф твого почуття обов'язку над бажанням особистої слави, але й тріюмф твоїх національних почувань. Хіба не було тобі хороше на серці?
— Звичайно, коли ти говорив... Дуже хороше!
— Воно не те, Тамарочко! (Роман взяв її обережно під руку). Тільки тоді, коли ти співала "Мережі", а я вийшов на сцену, я нараз усвідомив собі, що ти зі Слобожанщини, а я з Подністров'я, і що ми говоримо одними словами про те, що однаково святе для нас обох... Кажуть, що нема чого святкувати Листопад так велично, що він має значення лише для Галичини. Але воно не так: незалежно від того, де проявилася народня стихія у своїй повній натузі, це має значення для цілої нації... А Листопад такий глибокий своїм змістом, такий прекрасний своєю символікою: осінь, що несе в собі обіцянку весни. Це містерія, що її відчула навіть мала Славка. Я певний цього... їх руки були разом, у міцному стиску. — Тамаро, тоді, коли ми стояли обоє на сцені, я зрозумів, які ми близькі одне одному... Як заплели ми в романтику Листопада частинку свого власного буття... Тамаро, чому ж ти нічого не говориш?
Під їх ногами шелестіло листя.
— Тамаро, про що ти тепер думаєш?
Тамара ніяк не могла признатися, що думала, як то вона похвалиться у школі Долорес, що ходила на прогулянку з хлопцем...
— Тамаро, я ж розкрив тобі все, що було в мене у глибині душі... В його голосі бринів жаль, майже розчарування.
Тамара повернулася лицем до нього і сказала просто:
— Я тебе теж люблю!
Листопад снував невидне павутиння, і золоті тополі йшли двома рівними рядами в нескінчеіше...
***
— Міма?
— Ні!
— То поклич, будь ласка, Міму до телефону! (Сміх).
— Не покличу: вона дуже зайнята! (Сміх по той бік слухальця).
— А що вона робить?
— Виконує замовлення святого отця Миколая.
— По скільки за годину?
— Фе, матеріяліст! Отже, щоб ти знав: роблю гру для дітей.
Таку, що викидаються кубики з числами і посуваються по картоні стовпики...
— Ну і?
— Стовпики — це будуть козаки, що втікають з-під польської кормиги на Січ.
— Як?
— Та як уже їм поталанить... А картон — це буде карта степової України.
— Того ти і морочила професорові голову картою?
— Щоб ти знав!
— Ну й помисли в тебе!
— Дякую за добре слово!
— Та я власне хотів тобі сказати щось інше... Знаєш я... я залюбився.
— Вітаю Тамару!
Одну хвилину в телефоні було зовсім тихо, а опісля озвалося дуже непевним голосом:
— А... а ти звідкіля це знаєш?
— Бо Тамара щойно телефонувала до мене!
Слухальце в руках Міми заскакало від сміху.
— А бачиш, яка ти кохана громадська тіточка! Без тебе ніхто навіть залюбитися не може!
Розмова велася так довго, що Дибайлиха вже почала подавати знаки невдоволення. Можна було їй дивуватися або й ні. Міма стояла цього вечора біля телефону разом уже більше, ніж годину, а до того треба було два рази кликати її згори...
***
Слухальце все ж таки повисло на призначеному йому місці, і Міма повернулась у своє царство, де підлога була покрита кусками барвного паперу, а стіл заставлений фарбами та олівцями.
— Прошу тебе, козаче, стій рівно! Ти вже тепер перевертаєшся, а що то буде, коли тебе такий Борисик візьме в свої рученьки?
— Так, тепер малюємо Дніпро... Ой, Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий...
— Справді, Тамара добре вжилася вчора у свою ролю...
— Слухай, Дніпре, не виливай мені на степи! Я тебе про це не просила!
— Роман втілював геройство без зайвого патосу...
— Тут буде Савур-могила. Число 32... Хто зайде тут, має розказати якусь давню казку. Інакше не рушить дальше.
— Вони обоє стали якісь інші від учора...
— Тут буде Кодак. Число 40. Хто тут зайде, мусить пождати до ночі, щоб прокрастися непомітно для лядських стеж. Скажімо, поки всі викинуть кубики по два рази...
— Безумовно, вони підходять одне одному!
— Зараз вас начеркну, татари-бусурмени, а, може, навіть Яничари! Хто попаде поміж вас, мусить завертати аж у свою слободу, під число один! Або ні! Вас треба побити, а не завертати!
— Тамара ще така молоденька, і можливо, що я зумію поглибити її духове життя...
— А за те, що перепливуть щасливо плавні, можна кидати ще раз...
— Тамарі буде шістнадцять весною...
— А тут — Січ-Мати...