Отаман Воля

ПЕРША ЧАСТИНА

Червоні хатки середньо-західнього американського міста пересувалися перед його очима. Вулиця з вужами непорушних автомашин дрімала в пополудневій спеці.

— Пробачте, тут живе панна Марія Лисовецька?

— Вел, а ви до неї? — озвалося з городового лежака на ґанку.

Роман трохи зніяковів перед кругленькою жінкою.

— Так, мені треба говорити з нею...

—Як треба, то треба! Мері, гей, Мері, маєш гостя! Аво, йдіть туди-о, там її кімната.

Роман вийшов скрипучими зеленими сходами на перший поверх і постукав.

Перше враження було: не надто зачесане волосся, збентежені рухи.

— Пробачте, що турбую вас... Я тиждень тому приїхав з Европи і довідався, що ви тут живете. Називаюся Роман Тополя...

Відповіли йому бліда усмішка і ті ж непорадні рухи.

— Так, я дуже рада. Прошу сідати... Це крісло поламане, на ньому кладу лише книжки. Тут, прошу... Я зараз... Я ось трохи спала...

І вона поспішно поправляла лежанку, переносила різні дрібнички то з стола на поламане крісло, то з крісла в комірку в стіні. Книжки, якісь листи, світлини, почату вишивку. Роман сидів і ждав.

— Так значить... Ви сюди приїхали?

— Приїхав і розглядаю обставини...

— Назавжди?

— Покищо так. Тут же є університет.

— Будете студіювати?

— Хочу.

— Знаєте мову?

— Стільки, щоб не загинути. Решту довчу.

— Пробачте... Але як ви це уявляєте собі? Ви ж знаєте: оплати тут дуже високі!

— Маю дві руки до праці.

— Праця і студії разом?

— Різного вже зазнавав. Треба ще й цього попробувати. Але власне я не про це хотів говорити з вами. Сьогодні в церкві я бачив так багато людей. І кількоро — неначе новоприбулі.

— А так, новоприбулих є дві родини: сам отець Бобринський приїхав сюди рік тому з Іннсбруку. А ще є селяни — Ми-

хайлишини. Чула я, що є ще професор із Харкова, Рябенко. Алеж його в церкві ви не могли бачити. А давніх емігрантів є родин з сотка. Може, більше...

— А як же виглядає тут зорганізоване життя?

—Як би вам сказати? Держаться при церкві. Є братство, хор...

— Ви знайомі з деким?

—Я була в отця Боринського минулої неділі. Пані Боринська запросила... Я сама недавно тут.

— Чи ви знаєте, які настрої в цих товариствах, який ступінь національної свідомосте...

— Ну, поняття, що їх ми вивезли з дому, тут ніяк не підходять!

— Якщо сьогодні не підходять, то спробуємо їх ввести. Ми ж маємо готову мірку вартостей!

— Тут з ними далеко не зайдете! Хібащо схочете цілком заперечити життя.

— Заперечувати не хочу; хочу творити його згідно з нашими переконаннями.

— Це неможливе!

— Я попробую, і ви попробуєте.

— При чому ж тут я?

— Я не помиляюся, я бачив вас при ватрі поміж новачками у Міттенвальді. І багато чув про вашу працю. Це визначає вас як людину, що думає так, як і я.

Вона нервово м'яла рукав квітистого халатика.

— Це... це було ще до того...

— Пробачте, але що ж змогло змінити ваші погляди? — спитав Роман просто. Кутики її уст задрижали.

— Ви., ви цього не розумієте! Я тоді ще не знала...

Роман знав, що йому доведеться оправдуватися, але сидів мовчки.

— Я не знала, аж випадково стрінула очевидця... Що він...під Бродами., ручна граната якраз перед ним., просто в лице...

Дальші слова покрило ридання. Поміж ним пробивалися клаптики слів:

— Тоді... тоді вже все... немає нічого...

Роман проклинав себе тихцем, але щось таки треба було сказати.

— Не гнівайтеся на мене, панно... подруго... Я не хотів вас вразити. Тільки, бачите, є принципи, що понад усі особисті справи спонукують до дії.

Вона втирала сльози хусточкою.

— От хоч би які?

— "Дух одвічної стихії, що зберіг нас від татарської потопи та поставив на грані двох світів"...

Лихий огник заграв в її очах:

— А ви з котрих?

Випростався.

— Із тих, що з лісу.

— З лісу теж є вже різні! — нахмурилася вона, але в голосі вже бриніла лагідніша нотка.

— Яз тих, що не мають часу ділитися на одних та других.

Для мене є один невідкличний порив до дії, в ім'я одного ідеалу.

За його здійснення змагався я там і буду змагатися разом із вами тут.

— Чого ви хочете від мене? — вона знов почала хвилюватися.

— Багато чого! В церкві я бачив теж декількох дітей. Ними в першу чергу треба б зайнятися. Займімося разом!

— Може, курінь з них створите? — пробурмотіла майже нечемно.

Але Роман уже знав, що він на правильній дорозі.

— Будемо працювати з ними індивідуально. Я ще бачив у церкві двох чубатих козарлюг...

— Борисика і Богдасика!

Усміхнувся. Вона зніяковіла.

— Це — сини-близнюки отця Боринського. А ще є в нього доня Христя, їй років з вісім, та син Орест. У середній школі.

— Ну бачите! А в тих... Павлишинів, чи як...

— У Михайлишинів трилітня Славка. А в професора...

Пождіть, хай пригадаю... Син, здається, старший. Дочка молодша — Тамара. Обидвоє в гімназії.

— Говорите про них не без сантименту.

Зневажливо віддула губи:

— Так що з того?

— Хіба ж хочете, щоб дійшли вони до такого ось... Я найшов цю газету в автобусі... "Тринадцятилітній Джанні Сміс держить рушницю, що нею він убив свого батька, Генрі Сміса, власника..." га, пождіть... цього слова ще не розумію...

Вона здригнулася:

— Що це ви вишукуєте за страхіття! Хай Бог боронить!

— Ні, я лише ненароком заглянув у газету. Ця подія може бути зовсім випадкова... Так починаємо працю? Почнемо від них, а згодом здобудемо вплив і на тут народжених.

— Це безнадійне!

— Але ми попробуємо!

— Я — ні! Я не можу... не можу... і так все пропало...

Роман ще встиг сказати перед новим плачем:

— Я залишу вам число мойого телефону на праці. Поки мине тиждень, ви потелефонуєте мені, чи погоджуєтеся.

— Це зайве!

Вона вже не чула, як гість прощався та виходив, і гірко хлипала, зануривши голову в подушку.

***

Місис Ксеня Дибайлиха просила того ж вечора через пліт сусідку:

— Гей, а позичте но мені анасіну, бо мою терличку, ту, ади, скиталку, щось дуже голова болить. Таке приємне повітря, а вона цілий вечір в ліжку пролежала!

***

— Ров-мен! Ров-мен! — лунало від станка до станка. — Твоє солодке серце кличе тебе!

Роман виключив машину і побіг (без перебільшення побіг!) до телефону.

— Галло! Тут Лисовецька. Я... я хотіла вам сказати... Я погоджуюся співпрацювати з вами.

— Дуже дякую вам, панно... панно...

— Мене звуть Міма...

—Так власне, подруго Мімо! Запам'ятаємо собі сьогоднішню дату! Отже — шли сходимося на гайнування?

— Коли вам догідно!

Він не помітив, що, повертаючись до станка, наспівував: "Вітай, весно, вітай поміж: нами..."

— Ну що? Зустріч?

Роман потвердив.

***

Все пекло: доми, фіолетні гортензії біля них, сірі камені пішоходів... Роман волікся з праці домів. Сьогодні в середу, після вплачення вписового в університеті, треба було йти домів пішки: на роботі платили аж у четвер.

Не варто було й думати про те, коли він нарешті зайде до дому. Рахування, скільки кварталів треба ще пройти, тільки дратувало нерви. А до того відзивалася ліва нога. Роман, знеохочений, перестав звертати увагу на безконечну вулицю перед собою і почав думати про інше. А ноги ішли самі.

...Білів віядукт у Яремчі, і востаннє розблиснув у сонці хрест на Камені Довбуша. Він майже знав, що при переході рейок щось трапиться. Знав тоді, коли виходив із бункеру, а, може, ще й до того.

Від станції підходило їх десять... сто... не числив.. Підкосили його кулями. їхнім звичаєм — по ногах. А зараз починався ліс. Ще кілька кроків, і там можна було б сховатися, змилити сліди...

Осталося лише чотири набої.

— Бах! — Большевик похитнувся.

— Бах! — Пролетіло мимо.

— Бах!.. — Але той, що Роман у нього ціляв, підходив усе ближче.

Звернув цівку нагана собі у висок. Очі заходили імлою, а світ, наче вирваний з своїх основ, летів у пропасть. Поклав палець на язичок і...

— Залиши кулю чубарикові!

Хтось вибив йому нагана з руки, і майже рівночасно посипалася на большевиків серія з автомата. Роман пам'ятав тільки, як нахилилося над ним лице з страшною, ледве пригоєною раною...

...Світ покотився спокійно і рівномірно шляхами, що їх від віків передбачила Премудрість. Роман уже міг спокійно знепритомніти...

Сестра Ліда довго перевивала його рани і купала хвору ногу у виварах із зел. Була добра та ласкава — але й вона не знала, хто приніс був Романа до санітарного пункту. Бо тоді вона була в рейді у Кам'янець-Подільщину. Застала Романа ледве живого вже в криївці, коли дістала наказ перейняти піклування над цим пунктом...

Сирена автомашини загула з докором. Просто Романа блимало червоне світло. А він стояв на самій середині вулиці, вражений думкою:

— Ручна граната... якраз перед ним... просто в лице!

***

— Панно Мімо, вам певно мій сирник не смакує! — говорила з жалем пані Боринська.

— Алеж, пані добродійко, він справді знаменитий!

— То прошу брати ще! Я пекла його за приписом ще від моєї бабуні. Тільки ж тут сир не такий... От дома, як то Палазя віддусила плесканку під каменем, то було з чого пекти! Та прошу брати, — ще хоч кусочок!

Міма зітхнула, взяла і похвалила — цілком щиро. Біля другого кінця стола отець Боринський пояснював Романові:

— Бо то розумієте, пане добродію, я на парохію не можу нарікати. Мало людей, бо мало, але добрі та щирі. Коли парохіяни довідалися, що ми приїхали, то годі було відпроситися. Через два дні мали ми чотири ледівнички, дві печі, а що вже одягу поназносили...

— Тррам! Тарах!

Роман здригнувся на нежданий постріл, а отець поспішно пояснив:

— Це нічого; це мої хлопці глядять на телевізор у сусідній кімнаті.

Роман пригриз уста і старався не показати, що йому стидно за свої нерви. Алеж постріли несли стільки спогадів...

— Отже бачите, пане добродію, з людьми тут можна договоритися. Мають свої звички, це правда. І в цьому треба їм поступатися. Скажемо, люблять, щоб кожний цент, що його куди-небудь дадуть, проголошувати прилюдно. То я, пане добродію, проголошую... Алеж бо і жертвують щедро... Жертвувати — жертвують, але така робота, як то в нас дома бувало, ледви чи найшла б зрозуміння.

— Ти злодію! Віддай мені мою дівчину, а ні — уб'ю, як собаку! — викрикував телевізор у сусідній кімнаті.

Лагідне проміння пополудневого сонця лежало на всій обстанові. Біля Міми сиділа мала Христя з веснянкуватим "ляликом" на колінах. Роман чув розмову:

— Як твоя ляля зветься, Христуню?

— Гавді-Дуді...

— А що це значить?

Великі оченята поглянули на Міму недовірливо.

— Я не знаю.

— А, може, назвемо його якось інакше?

В очах спалахнула іскорка цікавости:

— А як?

— Може...