Саме він, цей убивчий присуд терапевта, розвіяв усю ту ейфорію, в якій Миньо перебував відтоді, як дивом вступив був за колгоспним направленням до сільгоспакадемії.
І це саме на грунті космічної зневіри ударився був Мирон у поезію, здружився з літераторами-дисидентами Ігудою, Стратником та Авгурою; пройшов через напівпідпільні зібрання "напівпоетів-напівоунівців", як він їх потім сам називав у покаянних зізнаннях, що й досі зберігаються десь в архівах колишнього КДБ; через "кацапські воронки" і допити; через рухівські волання "Ганьба!", і справжню ганьбу "підсадної качки" — спочатку від самого КДБ, а згодом і тих-таки кадебістів, тільки вже перелицьованих під офіцерів Служби безпеки.
Щоправда, кадебісти-покровителі обіцяли, що допоможуть йому поновитися в академії, адже в цьому вузі їм завжди потрібні були свої "стукачі". Хтозна, може, й допомогли б, адже перевірений "стукач" у вузі ніколи не завадить. Але з'ясувалося, що часи змінюються, і вже нікому він не потрібен, і навіть нецікавий, — ні як рухівець-революціонер, ні як громадський інформатор екс-кадебістів.
2
...Тим часом сонце вже вийшло з ріки й побрело до підніжжя гори, що бовваніла на тому боці розлогої долини. Миньо знав, що тепер воно потовчеться там, мов зледачіле теля, а потім довго пнутиметься до вершини, щоб врешті-решт скотитися з неї у надвечір'я та розчинитися у низьких сірих хмарах. І видавалося це сонце не по-червневому блідим та холодним, мов перед Різдвом.
"Ні, справді, що воно за світ такий настав, що в робочу днину пражить, а в неділю – похмуро і вогко, і жити не хочеться, гить-тіть-тіть?!"
Миньо довго мружився на пригасле сонце, приплямкував губами і, важко сопучи, нахилявся, щоб дотягтися очима до бінокля. Він увесь час тримав його на рівні грудей, одначе ніколи не підносив до очей , а нахилявся і, сопучи так і крекчучи, тягнувся до окулярів, нібито зазирав через шпарину до сусідського двору.
От тільки сусідів у Миня вже давно не було. Стара, вкрай занедбана хата його стояла на розлогій маківці пагорба, що колись давніше звався Дикою Горою, а тепер уже всі звали Миньківкою, бо на ній тільки його, Миньова ж таки, хата й стояла, а село – це така погань, що, як захоче, так тебе і нарече, гить-тіть-тіть!
Бінокль у Миня теж старезний, ще з часів громадянської, із затусклими фіолетовими лінзами, в які добре було дивитись хіба що на затемнене сонце. Однак у погідну днину Миньо примудрявся дивитись крізь них і на своє село, де про існування його, недавно купленого на "барахолці", старезного "струменту" й досі ніхто не здогадувався.
Взагалі-то він міг би й показати його комусь, не раз кортіло похвалитися, але якесь невиразне передчуття примушувало його ховати свій "струмент" при появі будь-кого з односільчан, бо, якщо хтось побачить, то хтозна-що подумає, а подумає, то хтозна-що скаже на селі. Світ тримається на підступності й ошуканстві, бо такий він є – цей проклятий світ, гить-тіть-тіть!
Отож поки що "струмент" був найбільшою Миньовою таємницею і цінністю, тому що надавав йому дивовижної переваги: він село бачив, а село його – ні! Ось звідси, з – під усохлої груші, під віттям якої сидів, мов у курені, він міг оглядати всі Спокути, що трьома вулицями півколом облягали Миньківку; міг зазирати мало не до кожного двору, бачити, як розпивають пляшку під магазином, кохаються у кущах на острівці посеред річки, чи справляють чергове напівжебрацьке весілля у дворі багатодітних Петранів. Але бачити все це, самому залишаючись при цьому невидимим!
Ось і сьогодні гуляли в Городнюків. Син-студент із міста над'їхав. З дівчиною. Над'їхав, то й над'їхав, не весілля ж і не заручини. Але, бач, пошвидше столи — у сад, та по сусідів... "А це ж горілка, це харч, гить-тіть-тіть! – скрушно похитував головою Миньо, прикидаючи, в яку копійчину обійдеться Городнюкові цей обід. – Перед ким виставляєшся, жеброто?! Завтра ця фіфочка з міста забуде, за чиїм столом сиділа, а ти викладаєшся перед нею, мов на ярмарку!".
Для самого Миня його київські поневіряння, під час яких він підробляв, де тільки міг, і ночував, де вдавалося: в гуртожиткових кімнатах друзів, на дачах і в літніх кухнях, у підвалах і на вокзалі, — закінчилися несподівано: господиня, на обійсті якої, десь на далекій околиці Києва, він, у парі зі ще якимось напівнімим чолов'ягою, лагодив дах літньої кухні, зжалилася над ним, бездомним, і залишила ночувати в тій-таки кухні.
Вночі ця майже шістдесятилітня жінка прийшла до нього, безцеремонно залізла під ковдру і, погрозливо пообіцявши: "А зараз ми влаштуємо тобі, хлоп'яку, іспит: подивимось, на що здатне молоде покоління хахалів", справді заходилася його "іспитувати".
Це була виснажлива, і водночас неповторна у своїй інтимності, ніч. Миньові й досі чи то привиджується, чи примарюється тіло цієї занадто літньої, як йому тоді здавалося, але дуже привабливої жінки — пружне, м'язисте, і водночас дивовижно податливе, здатне відгукуватися на кожен порух мужчини, кожне його жадання; а ще — її шепіт, запах іі напарфумованих грудей.
Та найцікавіше сталося згодом. Десь о восьмій ранку Діана розбудила свого коханця-робітника і наказала швидко одягатися. Вирішивши, що вона чекає повернення чоловіка, Миньо по-солдатському вдягнувся і вже хотів було залишати цю привітну оселю, проте господиня зупинила його:
"Не так борзо, хлоп'яку. На кухні — яєчня з ковбасою і склянка вина, які ти чесно заробив".
А, поки він снідав, господиня поклала перед ним зіжмаканий конверт з виведеною на ньому жіночим почерком поштовою адресою.
"У конверті гроші на дорогу і записка, яку ти передаси моїй племінниці. Знайдеш її за адресою на конверті. Двадцять два роки, дівка в соку, як я – колись, у глибокій молодості; одне слово, все при ній; батька нема, родичів близьких нема, мати при смерті. Тож чого тобі ще треба, хлоп'яку? Знаходь її, одружуйся і живи. Кращої жінки, щоб отак, як вона — з хатою, коровою і садом, тобі все одно не знайти. Сама б тебе притримала при собі, але ж, бачиш, розійшлися ми з тобою вже навіть не в літах, а в цілих епохах. Але перший урок кохання я тобі, вважай, дала, далі імпровізуй, Ірені це подобається, — загадково всміхнулася Діана, підштовхуючи його до дверей. — Електричка відходить о десятій, до Козятина; далі, до Крижачків — годину автобусом; а там розпитаєш".
"А якщо раптом вона?.." — засумнівався був Миньо, пам'ятаючи, що якоїсь особливої приязні у дівчат він ніколи не викликав.
"... Що Ірена вже давно не дівчина, і не з тобою п'ятим переспить? – розсміялася Діана. – У цьому, хлоп'яку, можеш не сумніватися. Як і в усьому іншому, про що я тобі вже розповідала. Майже два роки вона прожила тут, у мене, квартиранткою, і спала на тому ж ліжку, на якому спали ми з тобою. Хлопців і зрілих чоловіків, які сюди приходили, ми завжди тихо-мирно ділили, але ніколи одна в одної не відбивали. Одне слово, їдь. У Києві ти довго не протримаєшся: або заріжуть десь під тином за заробленого тобою червонця, або посадять. А там, у Крижачках, ти будеш під надійним наглядом. Тільки ж обов'язково доїдь, бо я вже й телеграму вчора дала, щоб зустрічала тебе".
"Почекайте, ви сказали "Крижачки". Та це ж майже сусіднє село! Я ж родом із Спокутів!"
"Особисто мені абсолютно байдуже, звідки ти родом, але Ірена теж визнала в тобі земляка, саме тому одразу ж і погодилася. Навіть прізвище твоє Ірені нібито знайоме".
* * *
...З присадибного пагорба Ірена бачила, як до зупинки, що в центрі села, підійшов автобус, і чекала свого жениха на стежці, біля підніжжя пагорба.
"Я, звичайно ж, уявляла тебе іншим, і взагалі, геть усе уявляла собі по-іншому, — не приховуючи розчарування, мовила Ірена, одразу ж, без будь-якого вступу і вітань-розпитувань, беручи Миня попід руку, — але що вдієш, часи такі, що вибирати не доводиться. Проте жити будемо в твоєму селі, в Спокутах, де мене мало хто знає".
Матері вдома не було, вона лежала в районній лікарні, тому вже за кілька хвилин, не даючи змоги Миньові відпочити після дороги, Ірена похапливо роздягала його.
"Не так борзо, хлоп'яку", — остудила його дівчина, коли, ледь опинившись у ліжку, Миньо гарячково накинувся на неї. Це вона могла дозволяти собі поспішати, а він повинен був прислухатися до кожного її подиху і насолоджуватися її тілом.
"Занадто вже знайомі слова", — не втримався Миньо; тіло в Ірени й справді було прекрасним. Геть усе, крім бляклого, з грубувато невиразними рисами, прищувато-плямистого обличчя.
"Від Діани почув? – лиш на мить завмерла дівчина, розправляючись з його плавками. — Як вона тобі в ліжку?" – знову взялася за свою справу.
"Та нібито ж нічого, так собі".
"Ну, не кажи, — підбадьорливо розсміялася Ірена, — дечому я все ж таки навчила її, нехай навіть і на старості літ цієї дурепи. От тільки навіщо вона, стара корова, навіть оці слова мої: "не так борзо, хлоп'яку" перейняла, – цього я не розумію!".
3
... Сам Миньо вже навіть не пригадував, коли його востаннє запрошували на гуляння, хоча в останні роки існування колгоспу був його комірником, а з такою людиною на селі завжди хотів знатися кожен.
Так воно, власне, й велося, поки до Миньківського в селі комірникував Петро Савватій. Але по тому, як Савватій помер і комірником призначили Мирона Миновича, інтерес до дружби з комірником у спокутян згас: бо й справді, що у Миня випросиш і на що розживешся? Не те що не дасть, але й не пообіцяє. Навіть те, що належало тобі одержати, видає так, нібито останню сорочку з себе знімає, й обов'язково обважить або не додасть. І не тому, що душа за громадське болить, а з пожадливості, із природної потреби хоч на маковій зернині — а вигадати.
Миньо підводить голову, і вже без бінокля яструбино оглядає долину.
"Перед ким випинаєшся, дурню?! – все ще не міг пробачити Городнюкові, бо ніколи й нікому не пробачав навіть натяку на бодай якийсь там вияв щедрості. – Ради чого? Щоб Канюку клишоногого ублажити, чи напоїти Васюка? Та він же ще з Різдва не очуняв, гить-тіть-тіть!"
Миньо в'їдливо посміхнувся, швидше за звичкою, ніж із потреби, почухав, просунувши руку між гудзиками, запалі груди, і раптом натрапив поглядом на довготелесу постать, що зринула на схилі гори. "Юрик! – вражено мовив собі, перш ніж устиг дотягтися до бінокля.