Здебільшого автор протиставляє християнське та індуїстське бачення цієї проблеми, надаючи перевагу останньому.
В основі розповіді – досліди доктора філософії, гіпнотерапевта Майкла Ньютона, який вивчав стан людей, які пережили клінічну смерть. Мабуть, кожний із нас чув розповіді про це – тіло літає над лікарями, які тебе оперували, потім бачимо тунель, яскраве світло, зустріч з померлими родичами й таке інше. Автор услід за Майклом Ньютоном намагається описати цей стан на основі наукових доказів.
Звичайно, душа, її перевтілення і стан проходять червоною ниткою через усю книгу. В багатьох випадках автор фактично заперечує християнське вчення про душу. Але мова не йде про звичайнісінький атеїзм. Радше автор намагається з'ясувати – принаймні для себе – багато речей, які не вписуються в канони християнства. Якщо пацієнти Ньютона в своїх видіннях не зустрічалися з Ісусом чи Буддою, це не означає, що Їх не існує.
У багатьох випадках Ньютон користувався плодами відомої книги Моуді "Життя після життя", який описав відчуття людей під час і після клінічної смерті. Проте автор услід за Ньютоном стверджує, що тому вдалося піти далі й описати наступні етапи подорожі Душі: зустрічі й бесіди з Наставником (в кінцевому результаті це все зводиться до Бога), з перетвореними енергіями померлих родичів і таке інше. Мабуть, усе-таки слід читати першоджерела, бо у викладі Володимира Стрелецького думки Майкла Ньютона про душу та її подорожі виглядають, як на мене, непереконливо.
Автор долучає до розповіді думки інших вчених минулого, які писали на цю тему. Це своєрідна хрестоматія й довідник для тих, хто зацікавиться даною проблемою й захоче поглибити свої знання.
Цікавими, але не більше, є розповіді про фотографії привидів. Можна побачити й самі фотографії. Автор говорить і про інші досліди, коли, наприклад, вдавалося, на його думку, записати розмови померлих і навіть зобразити їх на відео. У щирості автора книги не доводиться сумніватися, але навряд чи йому вдається переконати тих, хто не вірить у всі ці чудасії.
Зрештою, автор пропонує свою методику перенесення душі в майбутнє, коли, на його думку, вже після смерті людини можна буде побачити окремі епізоди майбутнього. Чесно кажучи, я не ризикнув скористатися цією методикою. І не тому, що скептично поставився до неї, але вважаю, що подих лукавого був занадто близько.
Книга буде цікава всім, хто на практиці займається езотеричною філософією.
30 березня 2014 року
ЧОМУ ІНТЕЛЕКТУАЛИ НЕ СТАЮТЬ СВЯТИМИ
Агата Крісті. На кого вкаже палець
Будучи любителем класичної літератури, читаю детективи для розвантаження і розрядки. Щойно, подорожуючи, "проковтнув" "На кого вкаже палець" Агати Крісті.
Звісно, це несправедливо щодо геніальної письменниці, бо вона сама класик. Просто детективне чтиво у нас розглядається як щось другорядне й несерйозне, хоча насправді потребує до себе іншого підходу, не менш виваженого, ніж до тієї ж класичної літератури. Але зараз не про це.
У центрі подій "На кого вкаже палець" випадково опиняється міс Марпл. Їй вдається посоромити поліцію й знайти справжнього вбивцю.
До цієї традиційної в Агати Крісті ситуації щоразу додаються нові нюанси. Читач услід за авторкою підозрює з два десятки потенційних убивць, і на кожного з них може вказати палець. Здається, мешканці провінційного містечка Лімстон, нажахані вбивством, яке ніколи в них не відбувалося, здатні підозрювати сусідів і знайомих. Головний герой сумнівається навіть у тому, чи не причетна до злочину його сестра. Він разом з поліцейськими паралельно виходить на слід імовірної вбивці, якби міс Марпл не зруйнувала їхні плани своєю логікою й прагматичним підходом до справи, вказавши на іншого – справжнього – убивцю, який вирішив позбутися дружини й служниці й мало не вбив дівчину, яку всі вважали його донькою, хоча її батьком був інший чоловік. Головний герой рятує її, і вона, врешті-решт, стає його дружиною.
Саме за кримінальною фабулою можна проґавити любовну історію, яка є чи не найважливішою, бо підкреслює незнищенність життя, перемогу Добра над Злом.
Агата Крісті вміло передає етапи закоханості головного героя, аж поки той не знаходить свою половинку. Ось один з таких епізодів, уже неодноразово переспіваний у класиці:
"… по тротуару до мене йшла, ні, не йшла, а пливла богиня. Справді, інакше її не назвеш. Прекрасні риси, золотисті кучері, вишуканих форм тіло. І йшла вона як богиня, — легенько, ніби підпливала ближче й ближче. Яка дівчина! Дух перехоплює!..
… — Все гаразд, запевняю вас, — сказала вона, і чарівний образ богині раптом зник. Натомість переді мною стояла гарна, ставна дівчина, та й годі. Я раптом подумав, як би все склалося, коли б олімпійські боги наділили троянську Єлену таким грубим акцентом. Дивна річ, дівчина так схвилювала душу своєю чарівною вродою, та досить їй було розтулити рота й заговорити, як та чарівність зникла без вороття, наче й не було її. Я знав, що буває навпаки. Пам'ятаю, мені довелося бачити маленьку, похмуру з мавп'ячим обличчям жінку, якої ніколи не хотілося бачити вдруге, та коли вона починала говорити, ставалося чудо – здавалося, сама Клеопатра воскресала".
І зовсім інша історія у містера Бертона, головного героя, сталася з Мейган. Про їхню взаємну симпатію Агата Крісті заявила від самого початку. Але письменниця не була би королевою детективного жанру, якби не внесла кримінальну інтригу в розвиток їхніх любовних стосунків. Вбивство матері, неминуча смерть самої Мейган, якби містер Бертон її не врятував, роблять це кохання міцнішим. Звичайно, все мало статися так, як сталось, але ще не факт, що ми би спостерігали за щасливим кінцем, якби не наполегливість головного героя і не безпосередня щирість самої Мейган.
Бертон належав до тих молодих чоловіків, які з Попелюшок намагаються зробити принцес. Він фактично викрадає нечупару Мейган до Лондона, вдягає її по-сучасному – і з цього починається перетворення дівчини в жінку.
Розвиваючи успіх, Бертон хоче одружитись на Мейган, але з цього нічого не виходить:
"— Власне, я прийшов сюди, щоб запропонувати тобі одну річ. Розумієш, ти мені дуже подобаєшся, і, гадаю, я тобі теж…
— Страшенно, — ввернула вона із запалом, який мене стривожив.
— І нам дуже добре разом. Отож, я гадаю, було б непогано, якби ми одружилися.
— О! – сказала Мейган здивовано. Саме здивовано, а не приголомшено.
– Ти справді хочеш зі мною одружитися? – спитала вона, ніби хотіла твердо в цьому переконатися.
— Над усе в світі, — сказав я щиро.
— І це означає, що ти мене кохаєш?
— Дуже.
Її очі були серйозні, а вигляд рішучий.
— Ти найкраща в світі людина, але я тебе не кохаю, — сказала вона.
— Я зроблю так, що покохаєш.
— Так не піде. Я не люблю примусу, — сказала вона і замовкла, потім додала сумно: — Я не та жінка, яка тобі потрібна. В мене краще виходить ненавидіти, ніж кохати.
В її голосі чулось якесь дивне піднесення.
— Ненависть не вічна. А кохання вічне, — пояснив я.
— Справді?
— У всякому разі, я в це вірю.
Знову запала тиша.
— Так, значить, ні? – спитав я.
— Ні.
— І ти не лишаєш мені жодної надії?
— А яка з цього користь?
— Справді ніякої, — погодився я. — Якщо вже ти кажеш ні, то зовсім зайве на щось сподіватися".
Звичайно, головний герой був розчарований, але все ж сподівався на щось краще у своїх стосунках з Мейган. Зрештою, на підсвідомому рівні він розумів, що не завжди можна вірити жінці, навіть якщо вона каже: "Ні".
Мейган могла померти, але Джеррі (так звали Бертона) її врятував. А напередодні вона написала йому любовного листа, який не встигла відправити, бо вбивця Сіммінгтон підсипав їй снодійного і теж хотів позбавити життя.
Дівчина писала:
"Мій любий Джеррі!
Я читала Шекспіра. Сонет починався:
Моїх думок жагу втоляєш ти,
Як землю – хмара зливними дощами.
і тоді зрозуміла, що кохаю тебе; я це чую…". На цьому лист обривався, але головні слова в своєму житті Мейган таки встигла сказати.
Можна говорити і про іншу любовну лінію, що стосується Джоанни, сестри Бертона, як і про інші любовні трикутники, що виникають повсюди в оповідці Агати Крісті. Можливо, для самої письменниці це було головнішим, ніж власне детективний сюжет. Проте закони жанру вимагають насамперед кримінального чтива, а всі події розгортаються на любовному тлі.
Справа, закручена Агатою Крісті, дійсно виявилася заплутаною, і поліцейські, діючи стандартно, отримали неправильний результат. Але ж давно відомо, що з нестандартними убивцями й діяти треба відповідним чином, що блискуче довела міс Марпл. Історія з анонімками, навколо яких побудований сюжет, була лише відволікаючим маневром, а насправді корені трагедії слід було шукати всередині сім'ї Сіммінгтонів, і без трагічного кохання тут теж не обійшлось.
Сподіваюсь, що рано чи пізно ми визріємо до того, що детективи, написані визнаними майстрами цього жанру, ми теж сприйматимемо як класику, котру читаємо не для розвантаження і розрядки. Принаймні я завдяки Агаті Крісті вже на цьому шляху.
"Він міг би стати святим, коли б не був таким інтелектуалом", — каже одна з героїнь "На кого вкаже палець". У цій сентенції – чи не основа філософської концепції Агати Крісті. Але це вже тема окремої розмови.
20 квітня 2014 року
ВАРВАРИ ІМПЕРІЇ
Джон Максвелл Кьотце (в англійській транскрипції Кутзее). В очікуванні варварів
Все, що нині відбувається, вже колись було описане.
Дивні відчуття переживаєш, коли читаєш роман Кьотце "В очікуванні варварів". Ну, хоча б оця фраза: "Варвари були навколо, але їх ніхто не бачив".
Двічі Букерівський лауреат (вперше в історії цієї премії) і лауреат Нобелівської премії, Кьотце розповідає історію судді, який кинув виклик Імперії.
А все розпочалося з візиту такого собі таємного агента Джолла, який приїхав на кордон Імперії із завданням знайти варварів, аби розв'язати проти них повномасштабну війну. До нього приводять старого і хлопчика, від яких вимагають сказати правду – хоча ті й не знають, про що йдеться. Зрештою, старого на очах у хлопчика жорстоко вбивають.
Ось методи, до яких вдається Джолл, і що потім насправді виходить:
"– А что, если допрашиваемый говорит правду, но понимает, что ему не верят? – спрашиваю я.– Ведь это ужасно, вам не кажется? Представьте себе: человек готов во всем признаться, он признаётся, больше ему признаваться не в чем, он сломлен, но на него все равно давят и требуют новых признаний! И какую огромную ответственность берет на себя допрашивающий! Как вы вообще определяете, когда вам говорят правду?
– По тону голоса, – отвечает Джолл.