Нєх сюди прийде!
Входит Х о м к а, оглядываясь.
С а в а. Не ховайся, Хомко, кажи правду, чо ти?
Х о м к а. Пане, лихо нам приходиться! Край твого двора блукають козаки, усе визирають з-за лiсу. Жiнка твоя боїться, не знаєм, що й дiяти; поспiшай швидче, пане!
К о н е ц п о л ь с к и й. А що? Оце ж вони почули, де ти, та й приїхали убить тебе!
С а в а. Божа воля!
К о н е ц п о л ь с к и й. Послухай, Саво! У мене є вiйська довiль! Положу на тебе милость! Тiльки змовимось (лаская его), ну, Саво, на уговор — рядну! Ну!
С а в а. Нi, пане, твоя воля, сього не буде!
К о н е ц п о л ь с к и й. Що ж? Ти пропадеш! Вони тебе заб’ють, дарма що твiй батько над їми панує. Вiн первий пiднiме на тебе руки. Хоч ти й проситимешся, так не змилуються.
С а в а. Проситься менi шкода! Я умру, яким уродився. Нi до кого у вiк свiй не уклоняв, так i перед смертю не поклонюся.
К о н е ц п о л ь с к и й. Пропадеш, Саво! Лучче пiдпишись отут та й iди собi з громадою.
С а в а. Нi, пане, далебi, вi! Сказав, що съого не буде, так i не буде!
К о н е ц п о л ь с к и й. Та ти ж пропадеш! Такий молодий, хоробрий, у тебе жiнка, i син, кажеш, є маленький! Саво, менi тебе жалко: пожалуй сем’ю свою!
С а в а. Коли вони живi зостануться, Бiг їм буде отцем! За сиротою, кажуть, Бiг з калитою. Вiн милосерд, на його сподiватися треба! Коли ж i їм смерть буде, то ж божа воля!
К о н е ц п о л ь с к и й. А, та який же ти непокiрливий! Вчепивсь за одне, так одне те й твердить. Коли ж так, далебi, менi тебе жалко — зоставайся поки у мене.
С а в а. Твоя воля i пустить мене, i не пустить; тiльки коли ти мене пускаєш, то я по свой охотi не зостанусь: у мене сiм’я, покидати й грiх.
К о н е ц п о л ь с к и й. Ну, iди! Хто не слухає тата, хай послухає ката! Іди — я тебе не гаятиму!
С а в а (помолившись Богу). Спасибi. Прощай, пане, може, не доведеться бiльш бачитися, дай, Боже, тобi, що в його просиш, i сем’ї твоїй; дай, Боже, королевi нашому щастя i славу, i всiм добрим людям дай, Боже, долю добру!
К о н е ц п о л ь с к и й. Іди собi к злидню.
Сава с Хомкою уходят. Конецпольский стоит в задумчивости. Входит
Л и с е ц к и й.
СЦЕНА II
Поле, лесок. Из кустов вытекает источник. С а в а и Х о м к а едут
верхом.
Сава (поет песню).
Вилинула галка з зеленої балки:
Сiла-пала галка ва зеленiй соснi!
Вiтер повiває, сосенку хитає!
Не хитайся, сосно: менi жити тошно!
Не ламайся, гiлко, мені жити гiрко!
Нема в мене роду, нi отця, нi неньки,
Покинули мене i брати рiденъкi!
І брати рiдненькi i вiрна дружина:
Один сиротина, як в полi билина!
Хомко, набери лишень мені води от як пити хочеться!
Х о м к а слезает с коня, набирет воды. Сава выпивает.
С а в а. Хомко!
Х о м к а. Чого, пане?
С а в а. Бачиш ти ондечки широку долину: он-он мерiє, кругом лiс, по ліву руку річка?
Х о м к а. Бачу, пане.
С а в а. Там колиьэ відомщав я за Остряницю ляхам, там колись клювали тіла їх орли та ворони, а я з своєю кравчиною вертавсь додому: били у котли, сурмили у сурми, весь люд зустрiчав мене, усi кричали: "Ай Саво, богатир Сава!" Тодi менi й пiсню проложили. Тому вже два роки, а швидко пройшли! Ще, мабуть, зосталися слiди мої на тiй долииi, зосталась i пам’ять моя у ляхiв, а слава моя, що я там залучив — за вiтром полетiла... Поїдемо, Хомко?
Уезжают.
Действие пятое
СЦЕНА І
К а т е р и н а и М о т р я только что купали дитя. Катерина, обвивши кладет его в колыбель. Мотря выносит воду.
К а т е р и н а. Ох, Боже ж мiй! Та як же менi страшно! Коли поїхав Хомка, а досi Сави немає!
М о т р я. Та воно, кажуть, далеко!
К а т е р и н а. Ох, та як же я iзлякалася! досi усе так i труситься!
М о т р я. Та куди ж воно пiшло?
К а т е р и н а. Та хто його зна! Як я встала, так щось забовванiло бiля лiса...
М о т р я. Спаси, Господи! (Выходит за дверь).
Слышно карканье ворона.
Катерина. Що це?
М о т р я. Геманiв крук! Тричi уже зганяла з бовдура, оп’ять сiв було!
К а т е р и н а. Ох, се ж воно та недаром!
М о т р я. А оту нiч — так сова те й зна лiта коло хати та все угука!
К а т е р и н а. Щось воно та є! Мотря, далебi, се недаром! Коли б хоч Сава швидше!
СЦЕНА П
К а т е р и н а сидит на лежанке и колышет дитя. С а в а приходит. На лице его заметно глубокое душевное волнение.
К а т е р и н а (бежит к нему). Саво, мiй миленький! Ну, насилу я тебе дiждалася! А тут таки напасть — з усiм було бiда приходилась без тебе.
С а в а. Що, мое серденько?
К а т е р и н а. А що? Сиджу отам сама собi та й колишу дитину; тiльки ненароком зирк у вiконце, аж там щось замерiяло, та таке страшне... Я так iзлякалася... Само у козацькiй одежi, а лице так схоже на Iгната Голого.
С а в а. Ні, моя милая, се тобi так здалося. Чого вони сюди зайдуть? Не принесе їх нечиста мати. Та на Ігната Голого, ти кажеш?
К а т е р и н а. Еге!
С а в а. Якби Ігнат Голий, так би я i не боявсь.
К а т е р и н а. А я так так його боюся, що не дай, Боже! Ото колись вiн менi увi снi приснився: наче йде до мене, та простяг руки, та й хоче мене обняти, а я од його... Та так менi страшно стало, що коли прочнулась, так перевернуться на другий бiк не посмiла! Менi усе здається, що коли-небудь вiн нам лиха завдасть.
С а в а. Нi, моя мила, вiч не такий; ми уп’ять помирилися, i я писав до нього, а він до мене. А тобi, либонь, без мене страшно?
К а т е р ч н а. Страшно, мiй миленький! Як ти куди поїдеш, так мені стане так, що хто його знає як. Усе б то плакала та журилася хтозна-чого! Як бачу тебе окрай себе, що ти зо мною, так тодi тiлъки мені й легко, й весело, а як тебе немає, так така туга та нудьга нападе, що сама не знаєш, що б собi i заподiяла! Чого ти все так часто у той Немирів їздиш?
С а в а (со вэдохом). О моя Катю, бiлъш, мабуть, нiколи не поїду.
К а т е р и н а. Та таки й не їзди! Як таки тобi не жалко мене саму зоставляти! i маленька дитина тебе до себе не тягне. Менi якби днiв зо два його не побачити, так я не знаю, що б тодi зо мною i було!
С а ва (целует дитя). Кришечко моя! Синочку мiй! Ох, тяжко-важко менi на серцi. Здається, що я вже послiднiй раз лащу мою крошечку. Катю, моя Катю, ти плачеш!
К а т е р и н а. Сама не знаю, чого сльози ллються! Дивлюсь на тебе, що ти такий став смутний, та й заплакала.
С а в а. Ох, Катерино, погано на свiтi! Хто його зна, нащо се Бог так учинив; безпереч усе горе та смута; iнший раз голову б собi розбив — та нi, усе є щось таке, що не пускає, усе-таки знайдеться таке, що i серце потiше, поневолi i горе забудеш, i свiт божий оп’ять стане свiт бiлий та хороший. Катю, Катю! дай менi свою рученьку, пiдiйми головку, подивлюсь я у твої очi! Катю! (Обнимает ее). Сонечко моє ясненькеє! Як менi бiля тебе сидiти любо! Як менi на тебе дивитися мило! О моє сердечко! А вже що надворi дiється, у свiтлицi забудеш! Як не суйся бiда, куди не жени вона, а бiля жiнки та дитини нiчого вона не зробить. Усе-таки буде серцю розвага. (Встрепенувшись). Боже мiй милий! Якби ти знала... така кручина! Вона мене зв’ялить, зсушить, iз’їсть, бiсова! Ви, жiнки, не знаєте, що бува iнодi на серцi у чоловiка! Вам, як миленький вас любить, та дитина здорова, та дома усе гаразд, так вам i журби нема. А нас, якби ти знала, яка наша натура, Катерино!
К а т е р и п а. Що се ти кажеш, Саво? Я нiчого й не втямила, що ти й казав менi.
С а в а. Куди не пiдеш, усе люди! Тому тiльки життя на свiтi, хто з їми у ладу. Той тiльки щастя бачить, хто до їх покiрливий. Я не вмiю з їми жити, не вмiю їм коритися — ще не теє: хочеться, щоб то старшим бути над усiма!.. Ізмалку я нiкого не слухавсь, дитиною хотiлось розумнiш над старих бути. Що ж? Як ув’язалась суча недоля, та i не одчепиться... Жене мене сам не знаю куди! Твоя воля, Боже! Що буде, то хай по-твоєму буде! (Смотрит с нежностью на дитя). Нащо ми тебе на свiт породили, мiй малесенький! Тепер ти собi лежиш, нiчого не знаєш; прийде пора, хто зна, що тобi доля нарiкає! Не дай, Боже, того, що твоєму батьковi!.. (Катеринi). Послухай, Катерино, що, як нас вiдсiль виженуть i нам прийдеться блукати, одберуть у нас усе, ми мандруватимемо з кутка в куток... що тодi?
К а т е р и н а. Що ж, воля Божа! Бач, який ти! Казав, чого я така боязлива, а сам як сумуєш! Що ж менi, крий Боже, хоч яке нещастя, я все терпiтиму, аби з тобою нерозлучно бути!
С а в а. О, мое серденько! Одним одна моя радiсть на сiм свiтi! Так, терпiтимемо, Катю, коли доля терпiти велiла!.. А все менi щось на серці трудно та нудно! (Обращается к дитяти). Заснув мiй маленький! Нехай спить! (Целует и ласкает его). Який гарячий! Мiй синочок мiй маленький! Васю, Васю! Цитьте, не стукайте, нащо його будити? (Качает колыбель). Люлi, Люлi! Вибачай, Катерино, що я твоє на себе беру. Адже ж ти знаєш, моя мила, що як голубка полине, так голуб дiточки годує! Так i ми з тобою, моє серденько! (Целует ее). Нiяк не налюбуюсь, дивлячись на тебе; не намилуюсь з тобою! Хоч до смертi милуватимуся — усе здаватиметься, що мало! О, чого ти така смутна? Ач якi очi заплаканi! Не журись, моя душенько.
К а т е р и н а. Та як же менi не журиться, коли ти журишся. Бач, тут iще щось недобре пiд нас пiдлiза!
С а в а. Не бiйсь, моє серце, нiчого не бiйсь: поки я з тобою... усе гарно буде, Я сам не знаю, чого менi сумно так було... тепер пройшло! Я от який веселий! Гей, Хомко! Пiди лиш у пивницю та принеси горiлки та меду. Увесь вiк свiй не пив горiлки, тепер нап’юся... далебi, нап’юся! Не знаю сам, перед чим дуже так захотiлось. Та й бiсова, онцихристова журба... Чого вона справдi так ув’язла? Стривай! Я її вижену.
Х о м к а приносит горилки и меду.
Оце так до дiла!.. (Пьет). А, суча, яка гiрка! Як се й п’ють багато! Випий лиш ти, Катю.
К а т е р и н а. О нi, цур їй! Я одроду не пила i не знаю, яка вона й є.
С а в а. Та й я сам не пивав її нiколи. Тепер тiльки так... Тим що i я був колись козак! Колись!.. А того, що було колись, того нема уже i не буде! Геть, дияволова журба! Щоб тебе пранцi з’їли! Випий-бо, Катю!
К а т е р и н а. Далебi, не хочу, дай лучче меду.
Сава подает ей меду, Катерина пьет, дитя просыпается.
От бач, дитину годувати треба.
С а в а. За твоє здоров’я, Катю! (Поёт).
О, щось менi, братцi, горiлка не п’ється,
Печаль коло серця, як гадина, в’ється.
Нехай вона в’ється, вона увiйметься,
Тодi увiйметься, як добре нап’ється!
От i повеселiло.