Сава Чалий

Микола Костомаров

САВА ЧАЛЫЙ

Драматические сцены на южнорусском языке

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА:

П е т р о Ч а л ы й – старшина козацкий

П а в л о Б у л ю к — старшина козацкий

А н д р и й Г о р д и й — старшина козацкий

А н т и н Г а й д а р е в и ч — старшина козацкий

Н и ч и п и р О б и з н я к — старшина козацкий

О н и с и ф о р Ч у р к е в и ч — старшина козацкий

К а р п о Н е м и р о в и ч — старшина козацкий

Г р и ц ь к о Л ы с ы й — старшина козацкий

М и к и т а З а в а л ч е н к о — старшина козацкий

М о с и й Д з ы г а — старшина козацкий

С а в а Ч а л ы й, син Петра.

И г н а т Г о л ы й.

К о р о н н ы й г е т м а н К о н е ц п о л ь с к и й.

Л и с е ц к и й, польский офицер.

П а р а с к а В а п у л и х а, вдова в Трахтемирове.

К а т е р и н а, дочь ее.

Н а с т я, девушка из Трахтемирова.

Х о м к а, слуга Савы.

М о т р я, служанка Савы.

К о з а к и.

Ж и т е л и Т р а х т е м и р о в а.

Действие в 1639 году в Малой, потом в Червонной Руси

Действие первое

СЦЕНА 1

Открытое место в поле, усеянном кустарниками. В глубине театра — горы. Издали синеет Днепр, а за Днепром видна песчаная степь. Чиновники: П е т р о Ч а л ы й, П а в л о, А н т и н, К а р п о, Г р и ц ь к о, М и к и т а, А н д р и й, С а в а Ч а л ы й, Н и ч и п и р , О н и с и ф о р, М о с и й, М а к с и м и многие другие толпою козаков сидят на траве. На почетном месте впереди Петро Чалый. Ч е л я д н и к и выкачивают бочонки с горилкою, пивом и медом. Козаки распивают это кружками, стоящими перед каждым. Шум, крик, хохот, разгульный пир козацкий.

Видно, что Чалый угощает их.

А н т и н. А що ж, братцi, усе у нас невесело. І гульня не гульня... Мов чиї поминки справляємо!

П е т р о Ч а л ы й. Але... їж паляницi, та зубiв нема! Яка тепер веселость, панове братцi, коли того й гляди, що i проклятий католик за гирю зачепить. Або ся жидова. Кат її нанiс! Мов комашня, розплодилася. Ех, братцi! Не те бувало у старину: i на свiтi жили, i хлiб святий їли. А тепер... Були, кажуть, на масницi вареники, та у пiст на вербу повтiкали! Була своя воля, та вороги одняли!

И г н а т. Е, стариганю ти! Чого квилить? Ще божа воля! Хiба у нас козакiв не стало?...

К а р п о. Та їх то, як кажуть, що не байрак, то козак, що не ярок, то гайдамачок... Та шкода! Запевне, скоро усі на ляхiв попереводяться.

П а н л о. А хто ляшка рубати, той буде й козацьку клюгу знати! Забув стару помовку?

А н д р и й. Та нiкому-бо.

Г р и ц ь к о. Як нiкому?

А н д р и й. Та так... бач... Тепер який моторнiший, та ще нежонатий, та ще не забув старого козацького обичая, так зараз поплiвсь у Сiч та й лицарює собi там iз татарвою. А якi поженились, так тим i байдуже! дiти та жiнка милiше вiд України: за їй – хоча й у католики... що робитимеш? Така пора прийшла, що ще, мабуть, i з почину вiку не було такої; зусiм отак... скрутились... нiнавiщо! Трасця його матерi!..

С т е п а н. Воно ж усе то по-божому дiється. Оце вже, бачите, хоч у якiй справi не возьми, як Бiг дасть, мов своєю моччю повелять, так усе й гаразд буде; а другеє ще, бачиться, й те, як то до того вiзьмуться; а вже як Бiг не зволить, то хоч як не бийся, а все марно пiде.

Г р и ц ь к о. Бачу вже й я, що прийшла до нас лиха година!

О н и с и ф о р. Тут, бiс його батьковi, так хотiлося подраться б, а тут i виступу нема!

Н и ч и п и р. Але... от i нiякой поживи!

М а к с и м. Яка там у диявола пожива! Скоро з голоду пропадеш... не те що!

Н е с к о л ь к о г о л о с о в. Погана пора! Погана!

П е т р о Ч а л ы й. Ех, братища, не те колись у давнi роки було, при батьковi нашому Конашевичi; як не перся проклятий лях, та нi. Не те щоб як-небудь так... Бувало, духу козацького лякаються! А доставалося й татарвi, й турковi, i всiм. А що здобиченьки! І Боже милостивий! Не перелiчиш, бувало. А все то через теє завзяття! Тепер уже таких i молодцiв нема. А тодi... як то ми їздили та пiд Синопу, i чого ми там не одбули! І холоду, й голоду, i бурi i сльоти... Море так горою й дметься, а ми... дармо... крутимся собi на чайках, а до бережжя мов до зiрки. Тодi, нiчого дуже хвастать, котрi були такi, що й ушi попущали! А наш пан Петро Конашевич як крикне-гукне: "Гей, братища, Бiг поможе, супостат не здолiє; не на нас фуга — на ворогiв Христових: не бiйтесь, мої голiннiї! Сказав, мов кухву горiлки викотив, на усiх така веселость напала, що куди! Грiм гримотить, дощ шумить, хвилi разом як заревуть, та вглиб, а там оп’ять наверх, та так нас i накриють, а блискавка... i Боже милостивий! Тiльки спом’янеш, так страшно як разом лискне, так так вiд усхода до захода усе небо мов огнем що палять, та очима пiсля дивиться трудно... Така страхота, що й... А ми! От насправжки сказано, що не боїться козак нi тучi, нi грому, нi хмари, нi чвари!.. Аж кишки рвуть, пiснi деруть. Здасться, грiм притих. Бiг дав, усi переплинули. Та вже ж i як i переплинули! Ой, задали ж ми перцю музувiровi! Усе попалили, порiзали, пострiляли... напились удовiль кровавого пива! Повiрите — нi чоловiка не зосталося... Так хiба що молодi хлопцi дiвчат позоставляли, та й то... Погралися, та iк злидню! Якi були християне у їх у полонi,— повипущали... Ще й грiшми надiлили, хто схотiв в свою землю йти. А здобичi набрали стiльки, що як повалили на чайки, так койякi не здержали... пурнули. І додому зо славою вернулись!

Тодi-то, як кажуть, тая слава по всьому свiту мов гомоном вiддалася. Як побачить татар або турок нашого брата, так так i обомлiє: "Чубатий,— каже,— iде, лихо з собою несе". Тодi-то славна була та вiйськова справа, що нi своїм, нi чужим себе у обиду не давала. Ей, горiлки, хлопцi! І ляшки були як маслом примазанi. (Смеется). Коли то вже добре, мабуть, пiдогрiли ми того турського шалтана, що вiн те й твердить, що листи до короля посила: "Та щоби не було,— каже,— сього Сагайдачного! Та щоб угомонили козакiв!" А що ж з того? Напише, було, король до гетьмана: нащо так робить? Та й тiльки! А коли дошкуляли їх бесурмени, так вони й нас благати. Вiн так умiв себе показать, що й ляхи його шанували. Тодi й унiя чорта зробила. Там-таки вибирають своїх онцихристiв-архiреїв, щоб, бачите, ми їм голдували, а наш батько Сагайдачний призвав грецького патрiарха та й посвятили собi митрополита. Тодi ляхи казали: "Оце бiсiв козак! Ти йому те, а вiн усе своє: iз турком воювати не велять, а вiн те й зна, що землi їх плюндрує та руйнує; унію хочуть унести, а вiн усе її випихає та православну вiру боронить!" От, панове, була година! І божа ласка нас не покидала: кому лихо, козаковi усе добро. От коли так пожили ми на свiтi! Як умер наш батько, мовби на нас сарана налетiла, нема добра та й нема, усi терпимо.

П а в л о. І хiба таки меж нами не буде другого Сагайдачного?

И г н а т. Нi вже, поминайте його. Не такi козаки стали! Тепер уже таких послухачей нема, щоб доброго слухали. Аже ж скiльки у нас уже гетьманiв було: пропали через вiйськовi чвари!

П а в л о. Якi через чвари, якi через худий розум, а якi через кривду свою. Що ж, як iзрадник — не терпiтимеш!

И г н а т. Та були iзрадники... Вони були, а найбiльш таких, що пропали через козацьке завзяття, мовляв, нi за вiщо.

А н д р и й. Нi, се вже як хочеш, пане Iгнате: медведя не налигаєш, так i козака шкода нуздати. Свiй розум май i доброго собi дбай, а козацьку волю не руш! Так, панове братцi!

М н о г и е г о л о с а. Так, так.

А н д р и й. От, бачите, i всi за мною!

П е тр о. Гей, пива! Аже ж i пан Iгнат що хiба каже? Були зрадники, i покарав їх Господь; були й добрi люди, та загинули анi за вiщо! Усякове було! Хоч от i Трясило Тарас – якiвський друзяка, адже ж пропав! Усе то не гарно,

що слухати не хочуть. І Павлюк би не закончив свого похода такечки, коли б його послухивали пани козаки.

С т е п а н. Воно-то й се правда. І чого воно й так, що от кому так усе удасться, чи вiн до великого дуже ума дiйде, чи вже так Господь то дасть. От, бач, ти ж сам кажеш, що при Сагайдачному нам життя було, i Сагайдачного усi нашi любили i вороги боялися. Чом же воно не кожному так? От хоч i наш покiйний, дай, Господи, йому царство небесне за його мученичеську смерть,— я кажу — Остряниця... Чим не козак! Що ж? Спершу йому бардзо трапилося, а навпiсля... Божоньку мiй! Аж згадувати страшно.

А н т и н. Ох, Остряниця, Остряниця... Степане наш добрий, милий! Царство йому небесне!

П а в л о. А як пiд ним вiлъно було!

А н д р и й. А який був голiнний!

О н и с и ф о р. А який був на вiйнi хоробрий! Сам, бувало, уперед iде!

Н и ч и п и р. А який був щедрий! Нiколи так не пройдеться, щоб вiн не обдаровав нас.

М а к с и м. А як його шанували!

Г р и ц ь к о. А який був до своєї справи дотепний!

П е т р о. Та ще й справедливий! Загинув, сердяга, через свою щиру правду!

М н о г и е г о л о с а. Ох, Степане, Степане наш, наш батько рiдний!

П е т р о. От i заплакали! Та я й сам лиха спинюся... Самi сльози котяться. (Отирает слезы). Плачте, панове, плачте. Воно хоч i кажуть, що то баба, не козак, хто рюма, та нi. За такi сльози отой, що на небi живе, ласкав буде.

П а в л о. Ех, братцi, вiчна йому пам’ять! Хоча покійників i грiх турбувати, а ще грiшнiш такого, що за вiру головою наложив, та що ж, нiчого казать! Оплошав i вiн перед кiнцем: i себе, i братiв своїх у напасть завiв.

П е т р о. Бодай тебе, Павло! Чи тобi не грiх такечки казати? Ти знаєш, що доброму усi здаються добрi. Вiн вчиняв своє: пiднявсь, побив ляхiв, у другий раз нагнав та задав їм зради; тут пан просить, обiщує, перед хрестом та святим Євангеллям присягнувсь, що не буде унiї. А наш пан гетьман то й дума-гада, що вони, мовляв, ляхи, хоча й католики, а все ж таки у Бога Христа вiрують; коли заприсягнулись, так посоромляться... Розпустив своє козацтво та й поїхав. Поїхав же вiн не пити та гуляти, поїхав вiн Боговi помолитися, Спасительовi поклониться та божой матерi молебень вiдправити. А тут... О Господи! Татари-бесурмени того не зроблять. Нi, треба його пам’ять чтити та шанувати та Бога за його душу молити, а казати так, брате, не подоба, великий грiх за се буде.

Н е с к о л ь к о г о.л о с о в. Правда твоя, пане Петре, правда!

С т е п а н. Дай, Боже, йому царство небесне!

М и к и т а. Спаси його душу, Господи!

И г н а т. А ми вип’ємо за його душу!

Выкачивают бочонок и распивают.

С т е п а н.