І щоб не рипався нікуди, а то і незчується: куля його і на коні наздожене.
Вирядивши Пріську, Артем вернувся в хату і, поки розповідав Прісьчину новину, перевзувся як слід (з онучами), одягнувся і, заспокоївши домашніх, що все буде гаразд, пішов з дому.
В економію подався Тимоху Невкипілого попередити.
Пішов через став, навпростець. І тільки вийшов на берег, як його спитали — хто йде? Артем назвав себе. Підійшли Куниця Овсій та Терешко Рахуба. На розпити, де Тимоху спобігти можна, сказали, що в караульному приміщенні, певно. Як заступали в караул, був там.
Де було караульне приміщення, Артем знав — у чоловічій людській. Наймити вже більше тижня жили в приміщенні контори. А тут Невкипілий ото й облюбував собі місце для караулу. Хоч печі відтоді ще так і не перекидали і диміла вона немилосердно, а все ж пересидіти чи й перележати ніч можна було краще-таки, аніж на холоді.
Зараз диму вже в хаті не було,— давно вирипали дверима. На полу на соломі покотом спали одягнуті люди, бійці з червоногвардійського загону. Біля дверей у пірамідці стояло з півдесятка гвинтівок. За столом сиділи Невкипілий, Легейда і з наймитів економії — воловик Хрін, старший конюх Микита, чабан дід Свирид, скотар... Зайняті були тим, що з загального списку, оце допіру увечері складеного на сходці, вибирали і розписували в окремі списки — коні окремо, воли окремо, і так само вівці та корови. З тим, що такі списки, підписані потім голевою загальних зборів Нев-кипілим '?а головою сільського комітету Легейдою і скріплені печаткою сільського комітету, правитимуть вже за документи, на підставі яких видаватимуть потім худобу людям. У списках вже проставляли — якого саме коня чи пару волів належало видати тому чи тому. Причому виходили з різних міркувань, не виключаючи, мабуть, і особистої прихильності чи, навпаки, неприязні до того чи того прізвища в списку.
Саме кінчали вже. Артем почекав, поки вправилися вони, а тоді розповів про свою недавню розмову з Пріською. Новина всіх хоч і збентежила, але не дуже знепокоїла.
— Всього-на-всього десяток! Ну, це нам не так вже й страшно!— сказав Невкипілий, виймаючи з кишені годинник, позичений йому на ці дні Артемом.— П'ять уже!— Він розбудив із тих, що спали на полу, аж трьох одразу: двох послав на підмогу тим, котрі вже стояли на варті, звелівши придивлятися, прислухатися до шляху. А одного — до Левчука спершу, а тоді до Грицька Саранчука — з наказом негайно ж у повному складі прибути обом взводам сюди.— Запам'ятай, що у повному складі,— повторив він трохи заспаному ще Остюку Івану.— Щоб не тільки ті, що з гвинтівками, а й решта — з холодною зброєю. І без паніки! По секрету шепнеш командирам взводів, що гайдамаки у Чумаківці. Небагато. Нас більше. А все ж, береженого, як то кажуть... Щоб часом сьогодні вони не розстроїли нам музику. Іди!
А тоді й самі вийшли з Артемом, щоб на місцевості обрати найвигідніші місця на подвір'ї для засідок-секретів.
За півгодини прибули обидва взводи. Чоловік біля двох десятків. Невкипілий роз'яснив бойове завдання: з огляду на те, що в Чумаківці гайдамаки,— якнайпильніш охороняти маєток, а потім спокійно дати розподілити худобу та інше майно. А тоді звелів розмістити своїх людей — один взвод у чоловічій людській, а другий — до дівчат. Якраз і світло в хаті у них засвітилось. Та й не тільки у них. І по халупах наймитських світилося вже.
І те ж саме було на селі: не було, мабуть, хати, де не світилося б. Та це не були звичайні досвітки, коли молодиці встають собі нишком — нехай посплять і діти та й чоловік (все одно робити йому нема чого)—та й мерщій сідають за прядку. Зараз не до прядки було. І саме чоловікам більше роботи було, ніж жінкам. Бо не всі ж такі передбачливі були, що заздалегідь приготували вже будь-який притулок для худоби. Отож по всьому селу по бідняцьких дворах дзвеніли сокири, гупали ломи, диркали пилки.
На сході небо ледь-ледь починало світліти — з густо-синього переливалося в бірюзове. Вище над ліщинівським лісом підвелась ранкова зоря.
Влаштувавши своїх людей, Левчук та Саранчук з Невки-пілим та Артемом, а до них приєднались і ті два командири взводів, що вартували з самого вечора у маєтку, ішли через просторе подвір'я економії до сінника біля клуні, щоб з цього переднього рубежу почати організацію оборони. На ходу обмірковуючи, як найкраще зробити.
Дехто пропонував не в сіннику навіть, а висунути заставу геть подалі від маєтку, біля он того ожереду обіч дороги. І коли б гайдамаки надумали сюди, то попередити їх, щоб краще вертались. Коли не хочуть, щоб їх виклали всіх до одного. Бо є кому і є чим. На підтвердження можна буде навіть і залп угору дати, не пожаліти по одному патрону на брата. Невкипілий спитав Артема, яка його думка.
— Та бачите, хлопці,— трохи зам'явся Артем,— коли б же я цими днями не виїздив із села, то вільніше б мені було говорити. А то боюсь, як би і вас не підвести під монастир та й самому потім не гризти себе — в разі чого,— що підбив вас на отаке, може, і рискове діло!
— Кажи.
— Ну який нам смисл одігнати їх, та й все?— запалився раптом Артем.— Тим паче, що їх там всього-на-всього десяток якийсь. Це все одно, що комара — скільки не одгонь, а задрімаєш потім, неодмінно нап'ється крові. Куди вигідніше заманити їх у двір, у пастку, та й обідрати з них шкуру: обеззброїти, коней забрати. А самих — межи плечі — на всі чотири сторони.
— Е, чом би не так!— зітхнув Невкипілий.— Не можна рискувати. Обеззброїти, може, й не штука. Але ж чи так вони з цим і примиряться? А що, як за гвинтівками більше число їх наїде?
— Щоб за гвинтівками, то навряд,— сказав Левчук.— А от за кіньми з сідлами — дуже можливо. Одразу видно, Артеме, що не в кінноті служив. Та кіннотник навіть із бою, коли коня вбили під ним, сідло неодмінно повинен винести. Інакше — йди у піхоту. За кіньми та сідлами можуть приїхати. І не десяток вже!
— За п'ятдесят верст? В отакий напружений момент! Не думаю.
І ця упевненість Артема, власне, й вирішила справу. Ще поговорили, навіть посперечалися трохи, та й більшістю (Артем не брав участі у голосуванні) вирішили таки рискнути. Хоч би заради самих гвинтівок. Чи на гірший кінець — видно буде по обстановці — хоч би навіть заради самих патронів, яких у них, напевно, вдосталь.
Отож вибрали на скотному дворі зручні місця для засідок, точно визначили, якому взводові де по тривозі зайняти місця, і вернулися на чорний двір до людської.
Світало. Завалували по селу собаки, як видно, заворушився народ: до школи, певно, почали вже збиратися. Але згодом виявилось, що ні, не до школи, а просто в економію народ повалив. Не знати, чи то Пріська не витерпіла, комусь іще сказала про гайдамаків, чи, може, сполошило селян те, що бачили, як перед світом і з Новоселівки, і з белебня пройшли, майже підтюпцем пробігли, червоногвардійці отуди ж — у напрямку до маєтку, ото й заколотилися. Спершу поодинці, по двоє-троє, а далі юрбами йшли. Розтікалися по просторих дворищах економії, шукаючи Тимоху, бо всі знали, що він вартує із своїми бійцями отут.
Тимоха заспокоював усіх, що все буде гаразд. Бо все йому відомо (а не на що ж і розвідка є), і необхідних застережливих засобів ужито. Тим-то найкраще їм отак гуртом і вернутися до школи. Бо час уже й сходку розпочати. Та деі Ніхто й не думав про те, щоб іти звідси. А народ все прибував, як весняна вода у повідь.
Отоді у котрогось і виникла думка, щоб провести сходку не в школі, а в економічеській клуні, де влітку "Просвіта" вистави влаштовувала. До півтисячі народу вміщалося. Заглянули туди — можна цілком: на сцені, в декораціях, навіть і стіл стояв, готовий для президії. Лишалося тільки викотити на двір кілька сівалок та жаток та розставити звалені в купу ослони. Сказали Легейді про це. Він і вхопився за цю пропозицію. Зразу ж послав одного до школи, щоб усіх спрямовував сюди, а конюха Микиту попросив запрягти коня в сани — за Прокопом Невкипілим з'їздити. Бо не дійде старий сюди. І за які півгодини, тільки зажевріло небо на сході, загальні збори вітробалчанської громади вже продовжували роботу — в клуні.
На дворі лишилися тільки вартові. Проте всі оружні, а серед них і сам командир, Тиміш Невкипілий, розташувалися в клуні неподалеку від воріт, щоб кожної миті, в разі потреби, без всякої затримки могли вибігти на двір.
Але минала година по годині, а потреба все не виникала. Іноді Тимоху брав сумнів, чи не заґавилися вартові, і він виходив, щоб перевірити. Ні, вартові були на своїх місцях. Та й, окрім них, біля воріт клуні знадвору на сонечку, що вже підбилось і пригрівало в затишку, завжди товпилось з десяток заядлих курців, які теж помітили б, бо весь путівець — треба було тільки за ріг клуні виткнутись — аж до самого Великого шляху був перед очима. Заспокоївшись, Тимоха знову заходив у клуню, де з самого початку зборів кипіли пристрасті, що й не рівняти їх до вчорашніх.
Воно і вчора теж, особливо ті, кому припадало всього-на-всього півдесятка овець, лишались невдоволені, але їхнє ремство не бурхало отак. Бо, переважно це були люди невибагливі, тихі, для яких голос громади був законом, що не підлягав запереченню. Немало й на сьогодні у списку ще лишалося людей поміркованих чи й просто совісних. Декотрі з них, як Саранчук Гордій, наприклад, самі навіть одмовились від своєї частки, мовляв, найнеобхідніше в хазяйстві є, хіба що, може, сотні дві-три цегли на піч, як Грицькові будуватиме хату, але й то можна не даром, а за гроші. Та не всі ж були такі. Чимало лишалося на сьогодні у списках ненажер, рвачів, горлохватів. Ще ті, котрим припадало щось (сівалка — на двох, жатка — на чотирьох, кінна молотарка — на шістьох), хоч і теж не мовчали, знаходили причину для невдоволення, проте кінець кінцем вгамовувались. Але ті, кому громада більшістю голосів відмовляла, як людям заможним, у яких не було підстав і розраховувати на будь-що з панського добра,— горлали найбільш. Отож і не диво, що за гвалтом ніхто з присутніх і не помітив, коли у ворота прошилив голову схвильований Рахуба й неголосно гукнув до Невкипілого:
— їдуть!
Тимоха без особливого поспіху, щоб не привертати уваги тих, що сиділи і стояли спереду, вийшов із клуні, наказавши всім своїм хлопцям, котрі були біля нього, виходити за ним поодинці.