Під нею сидів синьйор Франческо Пізані, живий і цілий, але – божевільний, а може, удаючий божевільного…
Цілий день гуляли козаки у Кафі. До двадцять тисяч людей згинуло в уличних боротьбах та під час грабіжі, до двадцять п'ять тисяч ясиру освободили козаки. Гарматні вистріли дали знак до збірки. Запалали костри здовж стін города і на набережній, де зладжено добичу. Козаки варили їжу, а гетьман сидів у якомусь ограбленому домі і вечеряв разом з Пашковським і Юрком.
Після вечері гетьман розхмурив грізно стиснені брови і звернувся до Юрка.
– Я тобі, пане Угерницький, винен відповідь, – сказав. – У бойовому розгарі годі було, тому відповім тепер.
Молодець спаленів.
– Ну, ясновельможний, – заговорив, – я сказав собі уже, що такий чоловік, як ти, мусів мати причину до такого страшного вчинку, як різня тисячів, та я тільки так, зглупа… Ні, гетьмане, не одвічай! Я, бач, душу тобі винен, не мені судити твої вчинки.
Сагайдачний усміхнувся.
– Бачиш, хлопче, усяка людина – гетьман чи чура – одвічати повинен за усе, що подумає, скаже та зробить. Відси й лихо на світі береться, що правлять ним часто-густо неодвічальні люди. Ось тому й я відповім тобі. Нападали ми на Перекоп, Очаків, Синоп, Самсун, Мізевну, Архіоку та багацько інших міст, наробили бешкету, добули козацького хліба, вирізали залогу, та ніколи не тикали населення. Тут інше діло. Кафу мусимо спалити й знищити, щоби камінь на камені не остав з усієї генуезької та турецької дільниці. Остане тільки мала частина довкола малого базару, бо там живуть чесні купці, які нам не шкодять, а, напроти, не раз помагають нам у викупі невільників. Генуезці, які носять хрест на свойому прапорі, вивозять рік-річно тисячі ясиру. Ми ось вивішали їх, а інші двічі надумаються, заки захочуть засісти на місце тамтих. Чи могли ми у який інший спосіб заставити їх покинути сю пресоромну торговлю? Тому, що у Кафі можна було завсіди продати раба чи рабиню, ходили татари рік у рік на наші землі. Не будь того торжища, не було б і походів і татарва погляділа би інших способів зарібку. Ти ж знаєш, що вони, бідолахи, з голоду мруть по улусах, якщо не удасться похід. Щодо турків, то вони також винні, і то, може, найбільше, бо вони купують рабів від генуезців. У своїх вілайєтах вигублюють та розганяють населення, цілі повіти пустіють, а на місце людності пани купують рабів. Хай же тепер пошукають собі рабів у Молдові, Угорщині, Персії, але не у нас. А відтак ти сам знаєш, що війна між Польщею а турками мусить бути, бо від того зависить не тільки судьба Польщі, але й наша. Чим більше ослабнуть наші два споконвічні вороги, тим сильніші станемо ми на Україні. Ограбити город – се мало. Треба вирізати турецьких вояків, купців, урядників, спалити флот, а тоді мусить прийти до війни. І сього, може, ще не вистане, але я не завагаюся і піду далі. Ось Абазе-паша пише мені, що треба доконче показати козаків самому султанові. Ну, ми тої осені покажемо йому їх… А тепер поняв ти мене?
– Поняв, ясновельможний, – відповів Юрко, зворушений, – а ти не дивуйся, що по усіх злиднях, яких зазнав я від ворогів нашої віри, не розумію ще часами подій…
– Не оправдуй себе, – сказав на се гетьман, – твої сумніви приносять тобі честь. У страшному часі, у якому живемо, треба на серце наложити сталеву броню, холодну й лискучу, наче зеркало, щоби кождий ворог, що гляне у нього, побачив у ньому смерть. Хто постоїть за нас? Хто покарає злодіїв, які день у день допускаються на нас найстрашніших злочинів? А прецінь ми не є гниллю, ні слабиною, як волохи, греки, ляхи! У нас велетенські засоби здорової, молодої, нев'ялої сили. Тому був би се ще більший злочин, наколи б ми не закляли опирів, які саме нашою кров'ю відсвіжують свої перегнилі тіла…
Гетьман замовк і не сказав уже того вечора ні одного слова. Він, бач, не любив двічі повторяти виданих приказів.
Слідуючої днини ті самі вірмени, що освободжували бранців, прийшли знову до гетьмана, а сей дав їм лист, писаний власною рукою, і дві галери, на які всаджено усіх освободжених каторжників з битви під Тендровом та з Кафи. Не було їх багато, бо мало не всі просили отаманів узяти їх зі собою на Україну. Волохи й молдавани вибиралися у Молдову, а серби та болгари бажали таки й осісти між козаками, і гетьман позволив їм на се. Він знав, що сі народи ближчі йому кров'ю та вдачею, чим усі другі, та що не один з потемків сербських і болгарських каторжників ходив уже у козацькій шапці. Галери поплили до Поті, бо там мав Івашко ждати відповіді на свій лист.
Між тим козаки та тисячні ватаги ясиру розділили між себе працю. Одна частина бурила доли довкола малого базару, щоби не пустити пожежі у сю частину міста. Друга грабила ті дільниці, яких не могла пограбувати попередньої днини. Третя направляла постріляні кораблі та паювала добичу.
А добича була величезна. Козацьким хлібом можна було навантажити цілий флот. Чого там не було! Цілими стосами лежало, перш усього, у мішках дороге коріння, перець, цинамон, імбир, гвоздики, привезені караванами з Індії через Тебріз та Ерзерум у Поті або Трапезунд, а відсіля на галеонах у Кафу.
У невеличких мішечках з пальмового листя лежали купами арабські пахощі, продавані на вагу золота у краях ісламу: мирра, ладан, нард, мошус. Козаки знали добре ціну тих товарів і тому забирали їх, скільки було. Поруч лежали коври адзямські, тобто перські, курдійські, хорасанські, турецькі та цілі гори звоїв шовкових, вовняних та бавовняних матерій. Оксамити, тафти, китайка так і валялися у кривавому поросі набережної. Тисячі готових одягів, шароварів, фереджій, сорочок, хусток, чалмів, шапок, особливо смушевих перських, лежало серед валяви чоботів, черевиків, папучів, поясів.
Зброї звичайної не було, бо її розхопили вмить безоружні бранці. Зате кількасот дорогоцінних пістолів, пищалів, шабель, ятаганів, кинджалів та чеканів зложили козаки у квартирі гетьмана. Не одна з самоцвітами, перлинами, бірюзою та коралями висаджуваних рукояток вартувала тисячі, не одно вістря було одиноким у свойому роді на увесь світ.
Вкінці біля самої гетьманської квартири лежала золота, срібна, мідяна або цинова посуда, у якій так любуються східні народи. Чарки, кубки, кухлики, збани, збанятка, імбрики, підноси, имечити, миски, полумиски, тарілки, статуї з генуезьких домів – усе те чудової роботи з золотого та срібного філіграну, наче з металевої коронки, – усе те лежало всуміш з ложками, горшками, казанами з міди та бронзу, і козаки більше були падкі на сю посуду, чим на розкішні вироби східних золотарів.
У велику деревляну скриню кидали козаки ковтки, нашийники, діадеми, перстені, нараменники і гроші, та нікому й у голову не постало пильнувати їх або скриню. Кражі золота між козаками не бувало ніколи. Зате багато козаків товпилося довкола величезних звоїв жовто-брунатної краски, які лежали неоподалік від величезної купи поживи. Був се тютюн, і усякий спішився набити чим боржій люльку пахучим зіллям, а там і напхати ним хоч одну кишеню замащеного кобеняка або шкіряний гаманець. Бо і тютюн – се, звісно, не будь-що! Усякому понадобиться, а тамто усе – хіба тільки тьфу! За одну ніч проп'єш, ще хіба гріха на душу наберешся.
Ід вечорові усе було готове, і гетьман велів усе борошно, мід, хліб, кашу, рибу та м'ясо ладувати на кораблі й чайки. Відтак приказав усіх, хто вписався у козаки, уоружити та одягти у добуту одежу. Нових козаків розпаювали по куреням та сотням в міру сього, чи бажали служити на Запорожжі, чи жити на волості. Усі прочі мусіли сейчас всісти на кораблі, щоби не перепинювати руху війська, якого було вже поверх десяти тисяч.
Між тим усю ніч Юрко, Пашковський, Мамаєвич та трьох вірменських баришівників лічили гроші та перечислювали дорогоцінності й дорогу посуду на червінці. Частину товару, як коріння та пахощів, купили оставші при житті й майні вірмени і греки, а третьої днини прибуло ще не знать звідки, здається, з Судаку та Тясмину, кількадесятьох жидів. Їм продав гетьман усе, що могло заважати по дорозі.
Коли сонце перейшло полуднє, почався поділ добичі між козацтвом. Звичайно поділу довершувано по повороті. Але тим разом добичі і людей було так багато, що о много вигідніше було флот поділити на дві часті і вертати двома дорогами, а пайки добичі розділити відразу, щоби усі зосібна журилися своїм майном.
Перш усього розділено усю одежу, сап'янці, коври й матерії. Усякий одержав чималий клунок, а такі самі клунки дістали і бранці. Деякі невільники передяглися сейчас, інші залізли у якийсь куток корабля, шили собі самі штани або каптани. Жінки пішли за їх приміром; вкоротці мусіли отамани позганяти жіноцтво під палубу, бо розстеленим шматтям перепинювали морякам роботу.
Відтак відчислено третину гроша на козацький скарб, третину – на викуп бранців, будову церков, допомогу втікачам з-під польського ярма та оборону церковних маєтків від напастей уніатів та поляків. Останком поділилися козаки, і на кождого випало ще по п'ятсот червінців! Сотники, полковники, курінні отамани, писар та гетьман поділили між себе дорогу посуду і зброю, а Юрко одержав також дарунки, бо гетьман заявив на раді, що пан Угерницький – се козак, який усьому козацтву вельми прислужився, перебуваючи у Туреччині. Радо згодилися і козаки на те, щоби наділити молодця пайкою, бо много з них бачило, як Юрко ослонив гетьмана від турецьких шабель на галері.
Вечором загорілася Кафа пожежею. Зразу окремо від себе бухнули у небо стовпи огню, та вони ширшали чимраз більше й більше, обіймали чимраз більший круг, аж зіллялися у одно море полум'я, яке з гуком, сиком, ломотом било у небо та на десятки миль довкола світило кривавим заревом. Генуезька Кафа перестала існувати і уже ніколи не піднялася з занепаду. Раз назавжди перестала вона бути устами опиря, що ссав кров обездоленого руського народу…
При кривавому сяєві випливали з пристані два флоти. Один, зложений з галер з човнами та двадцяти чайок, поплив на полудневий захід, другий, більший, під проводом Мамаєвича подалася у Азовське море, щоби річкою Молочною та Кінськими Водами доплисти на Січ. Ся частина, що складалася з прочих чайок та усіх кораблів Кафи, везла увесь скарб, більшу половину бранців та усі жінки.
Мамаєвич мав розіслати їх по козацьких хуторах та слободах і виплатити кождому з призначеної на се часті скарбу по двадцять червінців на загосподарювання нового житла.