вбився в колодочки... — забув свій глум і Дем'ян.
Кузьма лежав тихо, звісивши бліду, тонку руку із ліжка. Ця аристократична рука була мов не його, контрастувала з тим вилицюватим, плебейським обличчям і широким, качиним носом. Після недавнього пароксизму веселощів тихі слова його звучали якось приголомшливо пророче.
— Пропали ми, хлопці, як руді миші! Всіх нас порозганяють, подавлять. Тим катам зручніше мати українського поета Ізю Бабея, ніж Кузьму Волинця. Пропадає Україна від яничарської руки. Але ось побачите: пропадемо ми, а потім і вони...
— З цією спілкою буде так... — почав був Дем'ян, але Тарас перебив:
— З якою спілкою?
Чого вони говорять так, наче він увесь час тут був?
— Ти звідки, з місяця впав? Не знаєш, що цека поста* новило зліквідувати всі літературні угруповання, а замість них зганяє всіх у одну кошару, — спілку радянських письменників... Щоб там один за другим шпигував. Нас, "диких", і на поріг туди не пустять, щоб їм не псували фасаду. Фасад прикрашуватимуть плохенькі сонячні клярнетисти. "Україн-скіе пісатєлі", ізі та фіми, будуть жерти м'ясо, а їх підручні кров вилизуватимуть... Чи ви коли бачили, як колють кабана? Там неподалік стоять собаки й ждуть, коли хазяї заберуть м'ясо й можна буде вилизувати кров...
Ні, Тарас не впізнавав своїх колишніх кубучівських друзів! Чи вони ще з ночі не протверезилися, що верзуть якусь жахливу нісенітницю? Якісь "дикі", якісь "яничари", якась кошара-спілка... А де просто українські, всім відомі й улюблені письменники?
— Е, однаково пропадати! Нумо, Тарасе, вип'ємо за твій приїзд! — по-дитячому сміючись, перевернув на інше Кузьма.
Як Тарас не відмовлявся, нічого не помогло. Кузьма умовляв, канючив, сердився. Тарас мусів ще й купити півлітра Р найближчому соробкопі.
III.
В глибокій задумі ішов Тарас, загублений серед тисячної юрби, блискучою, прибраною багатими вітринами вулицею. Калейдоскоп від кожного струсу чиєїсь велетенської руки, міняв свій взір. В цю хвилину являлася йому розкіш міста, сліпили очі чудесні сувої шовків і вовни, вистави капелюхів, краваток, черевиків та іншої ґалянтерії, різноманітні заклики — театральні афіші... Якийсь акробат з цирку, якийсь Ду-ров, нагадували про себе на кожному кроці. Довгі розклади лекцій марксо-ленінського університету на цілу декаду з заманливими назвами спокушали забути й цирк, і театр, а піти в круглу залю міського лекторія.
Тарас думав про свої ранкові зустрічі, про вражіння від Волинця й Побережця. Вони ж, власне, так нічого до пуття і не розказали. Але Тарас із цих глумів, з'їдливо-саркастич-них реплік, з переходів від хоровито-дразливого злісного сміху до душевного суму, крику душі, до розпачу, — сприйняв цілу гаму дійсносте.
Тут справа не тільки в тому, що хлопці занепали, розпилися, спантеличилися в місті, а може й бавляться в "єсенін-щиму".., Кузьма навіть зачіску носить під Єсеніна. Ні, справа не в цьому.
А може тут ображене самолюбство? Може хорому все в чорних барвах ввижається. Щось Кузьма нарікав, що книжку Йому не хотять випустити, щось про якогось Ізю Бабея... От геній і впав у амбіцію. Ясно, ті, хто не хочуть випустити, — затискають талановитих письменників, нищать українську літературу, гублять Україну тощо, тощо.
Ні, не в цьому річ, хоч може й це має місце.
Чому таке провалля між колишніми ентузіястами пролетарської ідеології й теперішніми песимістами та контрреволюціонерами? Таку воно має назву, все те, що вони говорили. Від тих розмов Тарасові якось не по собі на душі, — все ж, треба бути трохи сучаснішими, а не говорити мовою старого Нечіпая, мракобіса якогось. Все ж, їх усіх вивчила радянська влада... Все ж, ніколи українське культурне життя не буяло так, як розцвіло за ці роки в літературі й мистецтві. Не було ніколи стільки талантів, як зараз. А як далеко пішов розвиток мови! Ну, що за біда, як критикують одні одних, як групуються до свого смаку? Це ж примушує переростати самого себе, удосконалюватися. Це ж і є проречис-та ознака живого, забирущого життя, а як його нема, то й мертвечина.
Зі слів колишніх друзів виходить, що мертвечина. І Тарас не хоче цьому вірити.
Ні, здається, йому з ними не по дорозі. Він знає, що є багато йолопів і вульгаризаторів, але ідейний шлях України для нього ясний. І він також хоче будувати нову Україну, але не шипіти по закутках.
Треба йому побачитися ще з хлопцями. Десь є Фіма, чи то пак, Юхим Загайгора... Цікаво, чим дише тепер Борис, — принаймні, він знав досі двох Борисів. Може ще й третій Борис вразить його чимось, як вразили рано ці?
Ці думки Тарасові перебило щось. Він аж наштовхнувся носом на якогось сліпучо-елеґантного, у вишиваній українській сорочці кучерявого молодого чоловіка. Той вийшов з брами великого будинку і заглиблений, з невидющим поглядом, неуважно зиркнув на Тараса.
Але раптом погляд його опромінився, ожив симпатією, неприхованою радістю.
— От, чорт візьми, невже Тарас? А я оце чомусь ішов зі сходів і про тебе думав. Звідкіля, як, що?
Тарас вдивився. Невже цей елегантний, сяючий здоров'ям, молодістю юнак... Фіма?..
Вже стверджено й доведено, що ніякої иадприродньої сили нема, все підлягає законам зміни матерії. Є тільки випадок, та й той випадок лише слухняний раб цілої низки закономірностей.
Чому ж вони обоє подумали в одну й ту саму мить один про одного?
Тарасові пощастило. Ось і Фіму зразу знайшов. Але йому довелося зробити над собою зусилля, щоб переключитися на темп живого й швидкого темпераменту приятеля дитячих літ.^ Двома-трьома імпресіоністичними мазками треба було ввійти в контакт із цією жвавою натурою, що не терпіла повільносте, що на льоту хватала чужі мислі і в льоті робила круті повороти своїх думок.
Так Тарас і зробив. Деталі потім, — два-три слова і він уже ввів приятеля в центр своїх інтересів.
Ішли вони вулицею, Тарас мимоволі змінив і темп своєї ходи. Фіма поспішав, весело помахуючи своїм новеньким жовтим портфелем, раз-у-раз киваючи кучерявою головою на знак привітання з зустрічними, дотепно й дженджуристо вставляв свої запитання та слівця. За кілька хвилин він уже вдовольнив свою цікавість і запросив Тараса заходити.
Фіма весь час грав портфелем. Зрештою, він узяв його за один кінчик і, безтурботно вимахуючи ним, запитав Тараса, чи подібний він на державного діяча.
— Швидше на сноба, який прогулюється паризькими вулицями, — відповів Тарас і, очевидно, полестив Фімі.
— Звичайно, я зрідка дозволяю собі бути таким! — сказав він. — Взагалі ж, ти, певно, не забув, що я в малу гру не люблю грати...
— До речі, — перебив його Тарас, якому вже набридло, що Фіма весь час говорить російською мовою. — До речі, чи ти вже забув українську мову?
— Яке це має значення, — російська, чи українська? — відповів запитанням, але вже українською мовою Фіма. — У нас всі мови рівноправні.
— Так, але ж ти — український письменник, мова це твоя зброя, то вже має значення...
— Хіба на Україні є тільки одна українська преса? — здивувався Фіма. — А російська, а жидівська, а польська?.. І зрештою, — російська мова, — мова Леніна... І зрештою, я не сподівався від тебе такого шовінізму... — ображено урвав він.
— Ну, вибач, я не хотів сваритися, — відступив Тарас. — Я просто не звик, бо ми із тобою в Дрижиполі інакше не розмовляли.
— Тут я тебе кидаю, — мені сюди, — кивнув головою Фіма. — Так ти заходь...
І доброзичливо всміхнувшись, Фіма зник за важкими, масивними дверима.
— Куди заходь? — хотів запитати Тарас, але не встиг. Крім того, забув розпитати, де можна побачити Бориса
Микитчука. А йому треба було Бориса бачити. Цікаво, що там з його п'єсою?..
2. ХАЩІ
І.
Лише тиждень Тарас у місті. А так, наче вже рік.
Той темний хащуватий ліс літературного життя, що вжахнув його в першу мить, розрід таки чимало. Тарас ходив уже по знакомитих стежинах, хоч у нетрі зазирати ще остере-гався.
Першого дня він навіть не знав, що є таке місце, куди сходяться на водопій уся звірина й пташина літературних хащів. Це було нейтральне місце, де цапати за карк, рвати на м'ясо, виривати ще тепле серце — неписаним законом хащів заборонено.
Там м'ясожери й травоїди чемно вклоняються одне одному, всміхаючись із тонким відчуттям ранґовости, і задовольнивши біля водопою спрагу на новини, чи на шахову гру, чи просто на якісь непередбачені драже, або манну, — не небесну, а таки натуральну! — відходять.
Цей водопій звався досить прозаїчно — місцевий комітет письменників.
Місцевком крутив машину буденних, земних потреб письменників. Будь ти буржуазний попутник, чи пролетарський реаліст, чи призовник у літературу, — як ти вже член цього місцевкому, — дістанеш часом якихось додаткових продуктів, дефіцитного краму, путівку до будинку відпочинку соцстраху...
Яка незначна відстань від олімпу до праху земного, від бога до чер'яка! Від високих ідеологічних надбудов до низьких і примітивних шлункових інтересів! Але яка могутня, притягаюча сила.
Хіба, наприклад, не є приємно одержати десь звідкілясь "дефіцитний* крам", чи яких продуктів? Приходить член у місцевком і бачить, що всі чогось сидять, розмовляють групами, чекають чогось чи когось.
— Щось може дають?
— Там комісія розподіляє. Крохмаль і драже.
— По скільки?
— По кіло.
—, Приємно. Треба почекати.
До деякої міри місцевком перетворився в розподільник мануфактури, муки, крупів, масла, оселедців, драже й папі-рос...
В таких чеканнях грали в шахи, дуже багато розмовляли, в благонадійних тонах, звичайно, — про утворення єдиної спілки радянських письменників. Мудра постанова партії врешті наведе лад і мир. Вже досить ворогувати угрупованням, пора об'єднатися на єдиній плятформі всім письменникам, хто щиро хоче бути радянським і талановитий, справжній письменник, а не графоман. Графоманії — нещадна боротьба.
Про це, принаймні, можна було голосно, одверто говорити, безпечно.
Але одночасно і члени доживаючих останні дні угруповань і "дикі", уламки розтрощених попутницьких об'єднань, і початківці, — з запалом обсмоктували одну й ту ж смачну кісточку: кого приймуть до спілки, а кого й ні?
Щось оргкомітет дуже поволі провадить те приймання. Вже не одне їздило до столиці, щоб там зміцнити свої позиції, просити, сподобатися, виявити себе.
Всі того прагнули — бути членами спілки. І