Особливо любив це Хома. Дуже ощадний і скромний в житті і побуті, він виробив собі правило: робити самому те, що можеш зробити, не користуватися працею чужих рук.
Зголоднівши, обідали переважно самим хлібом, запиваючи водою, За час двотижневої відпустки двічі їздили залізницею в найближчий лісок і там бродили цілий день до вечора, а ввечері вертались додому втомлені, але задоволені.
Одного разу напросилась поїхати з ними до лісу Зоя Іванівна. Хома спочатку був дуже незадоволений, бо знав, що вона шукатиме виключно товариства Миколи, без свідка, та й взагалі воліла б, щоб він не їхав. Але Хома був не з тої породи, що поступаються жінці. Навпаки, він вирішив не вступитись і псувати їй настрій, де зможе. До речі, про те, щоб він не відступав, а був весь час з ними, просив Микола. Зоя Іванівна попередила, що продукти і все інше привезе з собою. Це, до деякої міри, компенсувало "втрачений день", як назвав Хома день виїзду з Зоєю Іванівною на дачу.
Вирушили тоді вранці трамваєм до парку, а звідти пішли до лісу в Сокольники.
Вибрали невеличку галявинку під крислатим дубом і розташувались надовго. Чоловіки поскидали з себе піджаки та сорочки і повиставляли спини під зливи сонячного проміння. Зоя Іванівна спочатку ніби соромилась, а потім і сама скинула з себе блузку і теж почала загоряти. Всі мовчали, нікому не хотілось говорити, кожне думало про своє. А день був чудовий, зовсім безхмарний і безвітряний. Десь далеко кувала зозуля, з нею перекликалась горлиця. Ця пташка завжди нагадувала Миколі Могильницький ліс, а з ним і безконечно милих його серцю мешканців.
"Коли б так можна,—думав він,—розплющити очі і побачити, що ти в Могильницькому лісі, що над тобою небо Галичини, і... ти вдома..."
Але нема чудес на світі, і чоло його вкрила хмарка смутку. Могильницький ліс був колискою його мрій, його першого кохання, його перших віршів, там кристалізувалась його свідомість, його ідеали.
— Про що ви так уперто думаєте? — спитала раптом Зоя Іванівна, що деякий час стежила за його обличчям, яке то випогоджувалось, то вкривалось хмарами, залежно від думок, які снували в його голові.
Микола розплющив очі, озирнувся: Зоя Іванівна сиділа згорблена, прикривши легким шарфиком голі плечі, і вдивлялася в нього. З другого боку спав Хома. Спочатку видалось, ніби приятель вдає, що спить, але його рівномірне дихання, невимушена, не зовсім пристойна поза говорили за те, що він дійсно спав.
— Чому не говориш? — звернулась знов із запитанням Зоя Іванівна. Щоб не розбудити свідка, вона говорила пошепки.
Микола відповів, що думав про своїх рідних, про ліс, де він жив колись, працював і був щасливим, про друзів і знайомих, що залишились по той бік кордону.
Зоя Іванівна надула губи.
— Я думала, що ви про мене думали,— сказала вона не то серйозно, не то жартома.
Микола з жалем глянув на неї. Нічим вона йому не імпонувала: ні своїм обличчям, явно не в його смаку, ні фігурою, ні розумом, ні серцем. Крім того, він бачив, що вона чіпляється до нього, що вона не проти того, щоб зв'язатись з ним назавжди, а вже сам факт, що жінка проявляє таку експансивність, був йому неприємним. Він думав, якої відповіді на своє питання чекає від нього ця чужа жінка. Чи освідчення в коханні? Не підходить це їй.
— Що про вас думати? — відповів він. — Ви тут, поруч, рукою досягнеш. Мріється звичайно про недосяжне. Хоч, сказати правду, думав і про вас, але, мабуть, не так, як би ви цього хотіли.
Зоя Іванівна почервоніла. Вона сподівалась кращої відповіді.
— Як же саме?
— А от думав, що може вийти з таких екскурсій у ліс, як оце наша?
— А що, по-вашому?
— Думаю, що нічого путнього.
— Он як! Чому? Хіба вам погано зі мною?
— Я цього не сказав,— промовив Микола.— Йдеться не про те, чи мені зараз, у цю хвилину, добре, чи погано, але коли таке буде тривати, то хто зна, як воно закінчиться. Ми почали дуже небезпечну гру.
— Боїтесь ризикувати?
— Не находжу в цьому потреби,— відповів досить різко Микола.
Зою Іванівну це вже, очевидно, образило. Всю цю подорож вона давно обдумала. Уявляла, що в лісі, на лоні прекрасної природи, в погідний теплий день і Микола буде ніжнішим, ласкавішим, він буде їй говорити любовні слова, може, напише для неї вірша і навіть присвятить їй. А вийшло не так.
— Дивні ці чоловіки, — сказала вона не то до нього, не то про себе.— Сьогодні він може взяти від тебе все, що тобі найдорожче, а завтра вдасть, що тебе не знає.
"Найдорожче, — повторював у думці Микола. — Що ж у неї найдорожче?" ,
— Чого ви смієтесь? — спитала Зоя Іванівна.— Що смішного я сказала?
Микола промовчав. Він розумів, що чим частіше зустрічався з нею, тим ясніше відчував нісенітність цього зв'язку. Шукав засобів, як порвати з нею, але не знаходив їх.
Прокинувся Хома і деякий час, не розплющуючи очей, прислухався до розмови. Коли ж вона припинилась, він прокашлявся і вдав, що тільки-но прокинувся. Микола глянув на товариша з вдячністю за те, що врятував його від дальшої неприємної розмови.
Полежавши, позагорявши на сонці, компанія пішла бродити по лісу. Зоя Іванівна збирала квіти, чоловіки шукали грибів. Неприємна розмова, що мало не перейшла в сварку, здавалось, забулась, бо молоді люди перекидались словами, жартами, але насправді і Микола, і Зоя Іванівна думали про неї.
Вирішили пополуднувати. Зоя Іванівна вийняла з кошика припаси, яких давно не бачили хлопці. Тут були оселедці, приготовлені вдома з цибулею і олією, холодна смажена свинина, білий хліб, масло, солодкі коржики, і, нарешті, пляшка грузинського вина.
Але ні добра їжа, від якої хлопці давно відвикли, ні пляшка вина не повернули настрою ні Зої Іванівні, ні Миколі.
Додому вертались невеселі.
— Що ви скажете чоловікові, якщо поцікавиться, де були цілий день? — спитав Микола, прощаючись.
— Чого це вас інтересує? — обурилась Зоя Іванівна,— І чого ви його згадуєте? Ви боїтесь?
— Я чую це питання вдруге,— сказав Микола.— І відповідаю: бійтесь ви, мені нема чого боятись. Не я ходжу до вас, а ви до мене. І ще одне: не розумію, що це за чоловік, що його можна так безкарно обманювати.
— Ви ж його знаєте по службі.
Микола зажмурив очі і ясно побачив перед собою круглолицього чоловіка, що сидів за бухгалтерським столом і цокав кісточками рахівниці. З ним він зустрічався двічі на місяць, у дні виплати заробітної плати.
— По службі я не маю з ним стосунків,— сказав Микола.— Зовні він зовсім пристойна людина.
— Тюхтій він,— не знаєте ви його,— перервала мову Миколи Зоя Іванівна.—Інакший він удома, ніж на службі. Я його не люблю і жити з ним не буду.
Подібні заяви Микола чув не перший раз, і вони лякали його. Такі зустрічі, як сьогоднішня, давали Зої Іванівні деякі козирі в руки, а це було цілком не бажане. Він вирішив найближчим часом поговорити з нею серйозно і відрубати все раз і назавжди.
На прощання Зоя Іванівна подала руку спершу Хомі, і коли той, попрощавшись і подякувавши ще раз за вгощення, відійшов кілька кроків уперед, вона відвела Миколу набік для секретної розмови.
— Коли до тебе прийти? — спитала просто.
— Ніколи,— була коротка відповідь. Микола був ще під впливом свого ясного рішення, прийнятого кілька хвилин тому,— припинити взаємини з цією жінкою.
— Не жартуй, я хочу бути з тобою,— не збентежилась жінка.
Парубка брала злість.
— Не хочу, щоб ти приходила,— сказав він грубо.
— Чому?
— Я одружуюсь, — збрехав Микола.
Зоя Іванівна вп'яла очі в парубка. Слова застрягли у неї в горлі. Але це тривало одну мить.
— Неправда, — сказала, нервово сміючись.— Неправда. Ти цього не зробиш.
— Чому? — обурився Микола.
— Тому, що я не хочу. Ні, ні, ні в якому разі! Але зараз нема часу про це. Я прийду до тебе, поговоримо на самоті. Ха-ха! Він жениться! Він жениться! Ха-ха! Ніколи цьому не бути! Ніколи! До побачення.
Зоя Іванівна швидко пішла, не подавши Миколі руки на прощання, а він стояв мов укопаний і дивився їй услід невидющими очима. Почував себе розбитим, спустошеним, хворим. До горла підступало клубками ридання, яке він насильно стримував.
— Чи ти закоханий, чи який тобі дідько? — Хома підійшов і шарпнув за руку друга.— Що з тобою діється? Ти що, божеволієш зовсім?
В очах Миколи стояли сльози.
— Я не знаю, що зі мною робиться, але почуваю, що наді мною нависло велике горе.
— Мав я рацію, перестерігаючи тебе перед нею? — спитав Хома.
Микола повісив голову.
— Що мені до того, що ти перестерігав, що мені з того, що ти мав рацію? Факт є фактом.
— Поривай з нею негайно! — спересердя крикнув Хома.— Ніяких зустрічей більше! Ніяких слабостей! Поривай, поки ще час! Не пірвеш — нарікай на себе. Ще маєш час, пам'ятай, останній час. Микола витер хустинкою очі.
— Порву,— сказав,— обов'язково порву.
Але щось внутрішнє говорило, що так не буде.
10
Настала пізня осінь. Мокрими полями, мов старці на прощу, йшли один за одним сірі, понурі, одноманітні, заплакані дні. В садах і скверах від холоду дрижали голі дерева, на галузках, мов сльози на віях, висіли краплини дощу. Щораз пізніше прокидалось тепер сонце. Іноді й не виходило на небо, а цілий день лежало ліниве, сповите в білі тумани.
Разом зі світанком прилітали до міста цілі зграї ворон та галок. Вони обсідали вежі церков і дахи високих будинків, а посидівши, зривались і чорними хмарами пропливали над містом, прямуючи на голі, пустинні поля, на рідкі озимі, на безлисті гаї.
Із півночі щораз частіше повівали вітри і від них ранками тугішала земля, на берегах харківських річечок з'являлись тоненькі скельця льоду.
Потіли щоранку вікна Миколиної кімнати. У домі ще не топилось, бо центральне опалення було попсоване. Повітря в хаті, особливо ранками, було важке: пахло гнилизною, брудом, вогкістю. Зоя Іванівна називала ці запахи холостяцькими ароматами.
Хлопці рано покидали домівку, щоб зогрітись хоч в опалюваній установі, а ввечері не хотілось вертатись до холодної кімнати, де їх чекали довгі холодні вечори і ще довші темні осінні ночі.
Незважаючи на перестороги Хоми і обіцянки Миколи припинити зустрічі з Зоєю Іванівною, її візити почастішали. Вона вже не соромилась Хоми, а поводилась у їх кімнаті, як Миколина дружина і господиня дому.
Микола пасивно приймав її поцілунки, як і дарунки, на які вона не скупилась.