Бо й це ж павутиння капіталістичне.
— Як воно по городах треба, це робітничому класові видніш,— сказав Невкипілий.— Нехай робітники й вирішують.
Ще й після цього Артем не спинився б, певно, але збагнув, що марна праця: не було до кого говорити. Вся увага людей привернута була до дверей у коридорі, звідки чути було гомін. Та ось і в класі рухнувся натовп, даючи прохід Легейді до столу президії.
— Ну, от і гаразд,— сказав Невкипілий.— А ми якраз майже про все вже домовились. Отож не будемо часу гаяти. Та й, мабуть, засвітіть вже каганці. Хто там ближче біля них. Починай, Петре.
Легейда розгорнув подвірну книгу і в надзвичайній тиші, що залягла в класі, незвичайно прозвучав його голос, коли зачитав перше прізвище:
— Авраменко Грицько Охрімович!
— Я!—наче на ротній вечірній перевірці, гукнув десь од дверей Грицько.
Легейда читав далі:
— Сім душ сім'ї, землі — десятина з чверткою, худоби нема ніякої, нема й інвентаря.
— Ну то що громада скаже?— спитав голова зборів.— Що йому з добра панського, нашим і предків наших кривавим потом нажитого?
— Коня!— гукнув хтось із натовпу.
І до нього приєднали ще кілька душ свої голоси:
— Авжеж, коня! З отакою сімейкою без тягла — як же це можна?! Пиши — коня.
— Та ще й доброго!— докинув Лука Дудка і, звертаючись до старшого конюха Микити:— Найкращого, Микито, щоб підібрали йому. Не так це заради Грицька, як дідові Охрімові в подяку. За те, що дзвонив сьогодні гарно на сходку. По-великодньому!
Іншим разом підхопили б цей жарт. Але зараз ніхто й словом не прохопивсь (кожна хвилина часу дорога!). І тільки конюх Микита цілком серйозно сказав:
— Підберемо. Аякже! Невкипілий проголосував.
— Одноголосно! Ну ось і маєш, Грицьку.— А до секретаря:— Записуй у список.
— Дякую щиро, громадо чесна!— зворушено сказав Грицько Авраменко.
Легейда читав далі:
— Авраменко Іван...— І тільки тепер спохватився: який же Йван, коли його ще в чотирнадцятому році забито десь у Східній Пруссії.— Олена Іванова тут?
У приміщенні не було. Гукнули надвір у вікно. Протовпилась жінка до вікна ближче.
— Сім'я з п'яти душ,— читав Легейда,— землі — десятина з восьмухою, худоби нема.
— Ну що ж Олені?— спитав голова зборів. Пауза. Бо таки нелегко було визначити, що саме.
— Та коня б і їй треба,— врешті, подав хтось не дуже сміливо свою пропозицію.— Щоб з Грицьком могла в супрязі...
Але зразу ж йому й заперечили:
— На ті сорок коней багато ще буде трудніших сімей. Корову Олені. Якраз і діти ще малі в неї.
Але, почувши це, Олена забідкалась. Та навіщо ж їй та корова? А на полі робити чим? То б із Грицьком і виорала б, і звезла б додому... І доводилось жінці пояснювати (а охочих на це діло знайшлось немало!), що й коровою можна буде робити в супрязі. Хай і не з родичем (та бійся родичів, молодице, як вогню!), а з такою ж, як сама, удовою-солдаткою. А до того ще й приплід: щороку коли не теличка, то бичок. А підросте, то вже й бузівок. Є з чим і на ярмарок вже. А до всього ще й молоко для дітей.
— І яке вже там молоко, як у ярмі ходитиме!
— Не все ж у ярмі. А взимку? Як добре годуватимеш, то й доїтимеш.
— І чим би я годувала її! Та вона мені вуха пооб'їда! Отак і було вже потім,— перекатами йшло: одні лишалися
задоволені (хоч і не цілком, така вже природа людська!), а декотрі приймали свою частку з плачем та наріканнями. Чимало й прикрих слів сказали одне одному. Робили й відводи декому.
З Мусія Скоряка почалося. Іще й черга до нього не дійшла. Про Остапа Гармаша саме йшла мова. Хтось гукнув був і йому коня. Остап рішуче від коня одмовився. Ніколи, мовляв, не доводилось робити на конях (згадав при цих словах "своїх" корінних в артилерійському дивізіоні, і аж серце защеміло), на волах все більш доводилося робити. Уже в нього й напарники-компаньйони е: зять Муха Дмитро та обидва Скоряки — Мусій і старший син Андрій. Щодо Андрія, то особливих заперечень проти нього не було (так само і щодо Дмитра Мухи, який тут же ствердив свою згоду), але сама згадка про Мусія Скоряка збентежила декого. Загомоніли, загорлали. І все зводилось до одного:
— Мусій свою частку вже одержав. Разом з Тимохою Невкипілим. Отакого коня ухлудили!..
— Та я ж розказував, як воно сталося!— обізвався Мусій.— Гайдамаки одібрали, а нам таке покинули!..
— Ну ото вернетесь з Тимохою в оте село, де Киргиза свого покинули, приведете... А поки що шукай собі, Остапе, іншого напарника.
І, може, на цьому й порішила була б громада. Коли б не взяв слово — це вже вдруге за вечір — Артем Гармаш. І він теж спочатку напустився був на Скоряка:
— І де ваш глузд, дядьку Мусію? Ну, вже ж бачте, що підвела вас фантазія ваша, боком уже виходить вам, так ні,— треба ще й далі... Сказали б уже чисту правду громаді. Тимоха не велить? Ну, за Тимоху нічого не скажу, оскільки його тут на зборах нема. Не уподоблюсь декотрим, що саме й раді такій нагоді. Та й плетуть поза очі всяку дурницю! Добра дяка за те, що чоловік яку вже ніч не спить, мерзне, добро народне з хлопцями своїми охороняє. Щоб було ж нам що ділити. А головне, що все оте, про що дядько Мусій розказує,— нісенітниця. І Киргиз у тому числі. А діло насправді було ось як...
Артем вважав, що, коли він розкаже про участь Тимохи Невкипілого з кіньми в отій бойовій операції разом з заводськими червоногвардійцями, то громада — нехай і не складе подяки йому за це, але ж і не повернеться ні в кого язик дорікнути йому за вбитого гайдамацькою кулею коня. Але помиливсь. Знайшлись і такі.
— Вольному — воля, як то кажуть,— зауважив котрийсь.— Але навіщо було?.. От і маємо! А могли ж і обох коней побити!..
— Та ні, ти скажи, чого було лізти не в своє діло?— докинув другий.
— Не в своє?— аж скипів Артем.— А чиє ж це діло — зброя для революції? Не наше? Е, люди добрі!..— похитав докірливо головою.— Не скажу це про всіх, але багатьох, бачу, ні три роки війни, ні революція нічого не навчила! За три роки в окопах хіба що воші ськати у себе навчились! А дев'ять місяців революції по мітингах гав, як видно, ловили. Що й досі отакої істини не зрозуміли: та не хто ж інший, а тільки робітничий клас здатний вивести людство з капіталістичного рабства! І тільки у братському союзі з ним, тільки підтримуючи робітництво завжди і в усьому до кінця, селянство визволиться з вікової поміщицької кабали! Без цього — даремні потуги. Даремні й сподівання. Та ось і зараз, хоч би й оцей факт взяти: Червону гвардію славгородську, яка зараз сковує собою цілий гайдамацький курінь. Коли б не вона, чи сиділи б оце ми з вами на зборах, поміщицьке добро ділячи? Якраз! По хатах, як ті ховрахи, сиділи б кожен собі та тільки б ласо позирали на панський маєток. Як кіт на сало. Бо підступитися ніяк було б! Десяток гевалів з гайдамацького куреня стеріг би маєток. Як цепові собаки. А то бач — нема!
— Ну та гаразд! Простимо вже їм коня. Раз таке діло. Де п'ють, там і ллють! Читай далі, Петре!— почулися голоси з натовпу.
Уже в шкільному сарайчику Макара Івановича давно півні проспівали північ, а збори ще тільки один раз пройшлися по списку, на вибір розподіливши поки що тільки саму худобу. Майже за дванадцять годин у прокуреному примііденні аж почаділи трохи. А як ті сердешні жінки, що надворі на морозі дванадцять годин?! (Хоч і бігали, певна річ, до сусідів перегріватися). Тим-то без особливих дебатів ухвалили перенести збори на завтра.
— А тільки ж не залежуватись!— застеріг голова, Прокіп Невкипілий.— Як світ, щоб уже всі були в школі! Щоб до обіду і впоратись. Куй залізо, поки гаряче!
XXIII
Допізна цієї ночі не спали вітробалчани. В кожній хаті чекали батька, коли він повернеться зі сходки. А тоді ставили на стіл холодну вечерю, бо від самого обіду крихти не було в роті, і обсідалися самі круг нього — цікаві, з розпитами.
Отак чисто було і в Гармашів. З тією різницею, що тут було аж два оповідачі. Але й то насилу вправлялися, щоб задовольнити цікавість матері, Орисі, Мотрі і навіть Кирилка. (Тільки Софійка з Федьком спали собі на печі, зморені за день власним клопотом). Коли ж цікавило кожного не тільки те, що самим припало, а й те, що родичам та сусідам. Другі півні заспівали, як нарешті вклалися спати.
І тільки погасили каганець, ще й не заснув ніхто, як у передпічне вікно раптом хтось обережно постукотів у шибку. Хто б це міг об такій порі?! Артем вже намірився встати, але Остап похопився перший. Підійшов до вікна — нікого нема. А застукало в двері. Остап вийшов у сіни. В хаті всі мимоволі насторожились. Чути було, як відсунув Остап сінешні двері і з кимсь говорив. А за якусь мить вернувся в хату.
— До тебе, Артеме,— сказав і додав здивовано:— Пріська Гусакова.
— Чого їй? Та ще об цій порі!— здивувалась мати.— І чого ж ти в хату не покликав?
— Не хоче. Нехай, каже, у сіни вийде. Секрети, видно, якісь завелись.
Артем взувся босоніж у чоботи, накинув на плечі шинелю і вийшов у сіни.
— Де ти тут є?— спитав, нікого не бачачи в темряві.
— Осьдечки я!— озвалась стиха Пріська.— Розбудила тебе. Ну, діло таке, що до ранку побоялася ждати. Павло мій приїхав.
— Знаю!— Для Артема це справді не була новина, бо ще під час зборів бачили ті, що товпились під школою, як він верхи на коні проїздив вулицею. Навіть спинився був, спитав, що за збори, та й поїхав собі.
— Не все ти знаєш!..— сказала Пріська. Вона теж не все знала спочатку. Сказав, що на святки у гості, та й все. А вже потім, як полягали спати, поснули старі,— він і признався їй, що не сам, а цілий загін гайдамацький, з Чумаком Корнієм, увечері сьогодні прибув у Чумаківку. Там і ночують — по хатах. А він відпросився додому. Але й у розвідку вроді.— Про тебе питав, чи нема тебе в селі.
— Дякую, що сповістила.
— Дякувати нема за що: я ж роздзвонила про тебе по всьому селу. Рада, що змогла попередити. Але і просьба у мене до тебе. Заарештуйте Павла! 1 в холодну закиньте! — І пояснила трохи здивованому Артемові:— Бо так же йому хоч круть-верть, хоч верть-круть: чи перед селом винуватим бути, чи перед своїми—зрадником. Каже, можуть навіть і розстріляти за це. А якщо під арештом — хіба ж він винен, що не зміг із розвідки у хутір вернутись завтра вранці!
Артем хвилинку подумав.
— Ні, Прісько, в холодну ми його закидати не будемо. Ти вже сама його заарештуй: приспи гарненько, а вранці, як стане збиратись, попередь, що за ним іще з ночі пара очей стежить.