А що... коли Іван Ростиславич, якого зовуть тепер на Русі Берладни-ком..."
— Що Берладник? — перепитав князь.
— Та мовлю: уранці не встиг доповісти тобі про нього.
— Щось важливе? — Ярослав зірвався на крик. Смерть Тита — вістря стріли в його душі. Та що значить смерть попа супроти... Супроти кого або чого? Ах, супроти ізгоя Івана. Літає той по Русі, сіті плете. Снить Галичем.
— Як сказати,— тягнув Ян.— Донесли мені: "В Суздалі, в тестя твого князя Юрія, мед Іван п'є".
— Як?
— А так. Гнівається на тебе тесть через свою доню, тому й ворогів твоїх пригріває.
Це вже було небезпечно. Дружба Івана Берладника з великим князем Юрієм — хмари над Галичем. Він тут над убитим попом мається, колиски оглядає, а...
— Ольга завтра-післязавтра вернеться.
— Тоді кліть із звіром зачиниться. А що? Відпишемо великому князеві Юрію: "Мир у нас з Ольгою. Віддай мені Івана..."
Князь похнюпився. Мир з Ольгою? І тут мусиш поступитися особистим заради того великого, про яке говорив владика. Та якось воно буде.
— Подумаємо, печатнику. Лише не випусти звіра з кліті.
— Тримаю при Юрію вірних людей. Вони й повідомили.
— Тут би їх треба мати побільше.
— І тут, і там — скрізь, княже. Розплодив їх попередник мій отець Остафій і батько твій. Чом би нам не користатися готовим? Вороги ж навколо.
Ярославу раптом заманулося втекти від печатника, сховатися в Настусиній ложниці. Сісти би там у затишку, споглядати на різьблену колиску й слухати, як у печі гогоче старий Ростиславичів вогонь. "Ой ні, якщо втечу, то погасне мій вогонь",— стрепенувся.
— ...Дочекалися ми в Києві днини, коли Іванка Ростиславича привезли з Суздаля на Юрійове дворище,— добрався нарешті до суті воєвода Коснятко.— Приготували ми цепи, запаслися харчами на зворотну дорогу. Кажемо князеві великому Юрію: "Дай нам Івана".
І дав би Юрій, коли б не злетілися, як галич чорна, до його палат ігумени київських монастирів і митрополит з ними.
— Гріх-бо смертельний чиниш, княже, — наступав на Юрія митрополит.— Чи не ти роту Івану Ростислави-чу давав і хрест цілував, беручи його на службу в Суздалі, що не помишляєш про зло. Він тобі довірився яко агнець, а ти, роту потоптавши, держиш його в оковах та збираєшся віддати галичанам на убієння. Не простить тя господь...
Добився свого митрополит: збоявся великий князь гріха та й повернув Берладника назад у Суздаль. Ми якраз із Києва впорожні виїжджали, коли причвалав до Юрія гонець із звісткою: на дорозі Ізяслав Давидович чернігівський влаштував засаду. Суздальська сторожа розбіглася. Івана, звільнивши, Ізяслав на свої хліби в Чернігів запросив. Отак...
— Була синиця в жмені,— розхлюпав тишу котрийсь з бояр. Князь метнув у далекий кут гострий погляд. Хто там радіє з невдачі? Боярин Радомир? Ой чоловіче, не суши зуби, бо...
Ні, не час тепер на погрози, на гризню з боярами. Інакше діятиме, та, власне, вже діє... Про це теж не можна думати. Приспати бояр, приголубити. Створити видимість миру. Так треба... Настуся в безпеці... Ізяслав Давидович неспроста перехопив Берладника. Здавна на київський стіл зуб гострить. І може статися, що посяде його. Юрій Долгорукий постарів, не нині — завтра віддасть богові душу. Тоді Ізяслав з Іваном ополчать проти нього, Ярослава, всю Русь. А без бояр на раті, як без соколів на соколиному полюванні. Тому й скликав їх сюди на думу... не для того скликав, щоб послухати Коснятка, а для того, щоб...
— Княже,— виступив наперед великий боярин Микита Куй-Борода.— Похвально, що руки маєш довгі, аж до Києва сягаєш. Та дбай однак про спокій і безпеку під носом. Пропав, як у воду впав, боярин болшівський Гринь з двома псарями. На лови вибралися — і ні сліду за ними.
— Відаю про це,— князь й не глянув на печатника Яна, який сидів за крилосом збоку й креслив щось пером. Печатник йому повідав: псарі болшівські по велінню свого осподина вбили духівника твого отця Тита. Ну... вони теж знайшли смерть. Всі три, разом з боярином Гринем. Випадково шугнули в ополонку на Дністрі.— Відаю і скорблю, маючи надію, що повернуться. Заблудилися, може, в лісах,— сказав. І відразу перейшов до основного.— Покликав я вас сюди, щоб звістити: помирився я з жоною, богом даною. Сидить вона в Червені... Виберемо з-поміж себе найдостойніших, щоб завтра рушили до Червена й привезли княгиню в Галич.
— А Настуся?! — викрикнув той же Радомир. Ой на свою голову кряче біду боярин. Плаче за ним ополонка. Чуєш, Яне?
— Бояриня Настуся у вотчині своїй сидить. Що тобі до неї, Радомире? На це грамота є моя. Та не про неї тут річ. Про княгиню дбаймо.
Якогось березневого вечора клітниця Марфа, зайшовши в хоромину помити ноги своєму осподину, оніміла на порозі. Боярин Ян ходив колом по хоромині, тримаючи в руках розгорнуту хартію, і вголос, приспівуючи, як псалом, читав. При цьому реготався, аж борода тряслася.
— Чого перебиваєш? — визвірився на неї.— Не для свинячого вуха мудрість писемна.
І виштовхнув її за двері.
Слова з "Хронографа":
"Не вірю, що нема Юрія-князя між. живими. Ще місяць тому, будучи в Києві, розмовляв я з ним. Докоряв мені: "Чого, Іване, Галичеві служиш, а не Києву або ж Суздалю, адже корінь твій не тамтешній".
Відповів я йому: "Не єсьм ні киянин, ні суздалець, ні галичанин, єсьм русин. І дивно мені, що муж ти з умом просвіченим, а судиш, як боярин-вотчинник, котрий сизим оком позирає на сусідське добро. Хіба торік не поїхали з Галича в Суздаль п'ятеро каліграфів, котрі письмо пізнали в учидлищі для книжного учення, що моїми стараннями було закладено. Хіба не я, сина твого старшого послухавши, нипав цілий рік по Русі, кличучи до нього у Владимир книжників і рукомесників скус-них?"
"Правда твоя, я про це забув, Іване, — погодився князь. — Однак відомо мені, що і в Путивлі навчителем ти був, і що з Новгорода — Осподина Великого ізографів до Чернігова возив. Не похвалишся, отже, що одним Суздалем піклуєшся". Я мовив йому на те: "Поганий той світильник, княже, який освітлює один кут в хоромині". Юрій уколов мене: "А проте з усіх кутів повертаєшся під гори Угорські". "Бо там побачила світ моя мама, їй завдячую, що серед ромеїв не загубив Слово руське".
Ось така бесіда була між мною і великим князем Юрієм. Була... і більше не буде. Поховали його в храмі святого Спаса на Бересті".
Слова з "Хронографа":
"Донесли ябедники Ярославові: Андрій Юрійович по смерті батьковій оголосив себе великим князем. У день перший місяця липня літа ростовці, суздальці та іншії з радістю хрест на вірність йому цілували.
Ярослав Осьмомисл, прихильності в Андрія шукаючи, написав йому: "Будемо, брате, і далі, стезю вітців своїх топчучи, триматись рука об руку. Я на твою могуть надію маю, а ти на мої полки покладайся".
Андрій дари в одвіт прислав і грамоту: "Між нами ніхто кістки не кине. Чув я, гцо з Ольгою-сестрою не по правді живеш, та бог тобі суддя. Це не повинно, мислю, розлад чинити між землями. Якщо меча мого буде потрібно — дай вість... много мечів маю".
Слова з "Хронографа":
"Думаю: відколи Андрій боголюбивий проголосив себе великим князем над землями суздальськими, Русь почала писати нові хартії своєї історії, бо не було до цього часу такого, щоб водночас сиділи на столах два великі князі. Русь ділиться... і Русь по-новому єднається. В цьому прикмета часу".
Слова з "Хронографа":
"Днем сказав я князю Ярославу: "Осподине, гадаю, що не применшу ні заслуг твоїх, ні могуті галицьких полків, ні печатника Яна, у котрого гострий нюх, завдяки якому все тайне стає відомим, що мир у Галицькій землі тримається на двох мечах: твоєму та Андрієвому".
"Що Андрію до Галича. Далеко він",— печатник Ян заперечив. "Далеко й близько,— відказав я. — Забуваєш, що батько його звався Долгоруким. Коли Ізяслав Давидович, який сидів тоді в Києві, в літо 1158-ме зібрав полки, щоб іти на Галич і посадити тут на столі Івана Ростиславича Берладника, то чия рука зупинила його?" — "Полки наші, а з ними вої Володимира Андрійовича, Мстислава Ізяславича... Ми тоді в Київ увійшли, Давидовича геть прогнали",— додав князь. "Так. Але не забувай, що Андріїв брат Гліб Юрійович, князь на Пе-реяславлі, пальцем не кивнув, щоб допомогти Ізяславу Давидовичу. А він йому зять. Іще багато інших свідчень можу навести". — "І всі вони будуть свідчити, Іване,— глузував Ян, — що галицький хліб їси, а суздальським богам молишся".
Пишу це для того, щоб звістити нащадкам: були в Галичі друзі Суздаля, були й вороги".
Слова з "Хронографа":
"Той хвалить Новгород... той Чернігів... той Переяслав... той Володимир на Волині... той Суздаль... а той — Галич, бо, мовляв, отчини це наші, і, ніби для добра отчин, взаємно гострять на себе мечі. А коли власних бракує, то позичають у половців. Русь кров'ю сходить, мертвіє земля під копитами половецьких коней.
Нема кари на вас, князі можні! Нема серед вас мужа чолового, котрий зібрав би полки руські й пішов би в поле не за челяддю і худобою,, не за паволоками та узо-роччям, а щоб упень скосити половецьку траву, як колись косили печенізьку".
Слова з "Хронографа":
"Літа 1159-го Ізяслав Давидович з половцями ходив на Чернігів на Святослава Ольговича. Билися кріпко на річці Десні. Ольговичу помагав галицький полк Костянтина Сірославича.
Половці же багато лиха накоїли в Чернігівській землі: сельбища попалили, людей повбивали й полонили..."
Слова з "Хронографа":
"Зима 1159-го року люта була у Смоленській волості. 1 не тільки люта морозами, а й бранню також. Ізяслав Давидович з половцями десять тисяч смолян у полон узяв, а вбито їх без числа.
Вельми зненавиділи на Русі Ізяслава. Один Андрій бо-голюбивий руку дружню йому простягнув. На річці Ламі Андрій з Ізяславом зЧхались і союз учинили. Бого-люЬивий князь волоОимиро-суздальський, видно, жадає ослаблення всіх інших земель, щоб свою возвеличити.
За що ж називають тебе, К Н/ЯЖ е % боголюбивим? За те, мабуть, що у Владимирі храм святої богородиці воздвиг, бані її позолотив, всередині прикрасив іконами, на які много злата й срібла поклав, сосуди зробив дорогі.
Андрій богові свічу, а чортові — кочергу". Слова з "Хронографа":
"Не помилився я, коли писав якось, що Андрій Юрійович окромішно від Києва державу розбудовує. То були початки, а тепер — вершина. В літо 1161-ше сказав послам патріаршим із Константинополя: "Я град сей Владимир збудував і церкву предивну воздвиг і прикрасив...