Під керівництвом цього професіонала найвищого творчого ґатунку в бібліотеці провадиться розробка низки науководослідницьких тем, налагоджуються і підтримуються зв'язки з творчими організаціями та бібліотечними закладами не лише України, але й багатьох інших країн, зокрема тих, в яких сформувалися значні українські емігрантські громади — Канадою, Австралією, США, Аргентиною, Францією... Під егідою "Горьківки" постійно видаються науково-допоміжні та рекомендаційні бібліографічні посібники, організовуються різноманітні конференції, семінари і тренінги, спрямовані на піднесення авторитету бібліотеки на вседержавному та міжнародному рівнях.
Я знаю, з якою повагою ставиться Ольга Федорівна до сучасної творчої інтелігенції, до літературного процесу, що твориться на Одещині та в Україні в наші дні, та з якою повагою ставляться самі діячі культури і мистецтва до неї. Як досвідчений бібліограф та бібліотекознавець, вона добре усвідомлює: те, що сьогодні сприймається лише як ще одне, можливо, й не дуже помітне в суєті мирській, видання, завтра вже стає об'єктом дослідження літературознавців, фактом мистецького буття нашого покоління, свідченням епохи.
Саме з її ініціативи ось уже впродовж десятиліття проводяться всеукраїнські виставки-форуми "Українська книга на Одещині"; вона ж таки стала ініціатором створення громадського Університету екологічних знань, перетворивши "Горьківку" на одну з провідних ланок дослідження екологічних проблем регіону та екологічного просвітництва. Вона є автором низки вагомих бібліознавчих статей у професійних виданнях, а також редактором та упорядником кількох наукових видань, спрямованих на відродження духовності й утвердження української державності: "Невичерпні джерела пам'яті" (репринтні видання серії з історії та етнографії України, в чотирьох томах); "Книги долі. Митці Розстріляного Відродження"; зібрання історичних та мемуарних нарисів бібліографа і публіциста О. Дерібаса "Старая Одесса: забытые страницы". І вона ж таки виступила відповідальним редактором двох випусків, виданого спільно з Інститутом історії України НАН України, фундаментального бібліографічного покажчика "Голодомор в Україні 1932—1933 рр.".
Згадаймо й про те, що Ольга Федорівна не раз представляла бібліотечний світ України на міжнародних конференціях, симпозіумах та форумах. Вона ініціювала створення Канадсько-українського бібліотечного центру, залу "Українці в світі", інформаційно-культурного центру "Закордонне українство", крайового відділення товариства "Україна — Австралія", Німецького читального залу та центру "Вікно в Америку". Свого часу, спільно з посольством Франції в Україні, було організовано "Французький центр документації та освіти", що з часом трансформувався у "Французький центр в Одесі", який став надійним осередком розвитку зв'язків дружби і партнерства між Україною та Францією.
До кола професійних та громадських обов'язків Ольги Федорівни прилучаються й посади заступника голови Постійної комісії з культури, науки та освіти Одеської міськради та члена президії обласної Ради миру; голови регіонального відділення Української бібліотечної асоціації та члена міжнародної колегії Білої Книги культурної політики Європи. Відомості ж про неї можна віднайти в енциклопедичних виданнях "Жінки України", "Хто є хто в Україні", "Енциклопедичний довідник українців Австралії", "Хто є хто у видавничій і бібліотечній справі", "500 влиятельных личностей Одесского региона", "Уславлені постаті України". Відтак трудові досягнення її відзначені нагородами Міністерства культури України, золотою медаллю Міжнародної кадрової академії "За заслуги в освіті", орденом Української православної церкви "Преподобного Нестора Літописця", відзнаками облради та облдержадміністрації, знаком Фундації українознавчих студій Австралії.
Вітаючи Ольгу Федорівну Ботушанську з поважним ювілеєм, голова облдержадміністрації Микола Сердюк назвав її найславетнішою жінкою нашого краю. І це вже не просто визначення, це — визнання, до якого приєднуються всі, хто давно знає цю енергійну, працьовиту й обдаровану людину!
ПІЗНАЮЧИ ХАРАКТЕРИ ПРЕДКІВ...
Нотатки з приводу творчості письменника
Івана Ненова
Сьогодні, в наш вибухово-інформаційний вік, коли перед кожним із нас телеекранно розкриваються, спалахують і згасають тисячі людських доль, тільки справжній митець, тільки залюблений в історію свого краю і народу свого патріот, здатний знаходити час і терпіння, доброту й історичну поміркованість, щоб, відкинувши будь-яку часову й політичну упередженість, сторінку за сторінкою, вчинок за вчинком, творчо простежувати життя і діяння одного з діячів нашого краю — російського генерала Інзова...
Так-так, саме того військового і політичного діяча часів Російської імперії Івана Інзова, який видався і хоробрим воїном, і далекоглядним адміністратором, а проте по-справжньому зажив собі слави тим, що, будучи найвпливовішим чиновником Російської імперії в нашому південному краї, зумів залишитися при цьому... Людиною, з усіма належними і невід'ємними атрибутами людяності.
Відтак засвідчую, що отим "по-справжньому справжнім" митцем якраз і постає перед нами зі сторінок свого нового роману "Баща на бесарабските болгари. Отец бессарабских болгар", який оце нещодавно побачив світ болгарською і російською мовами (Болград, 2018), досить відомий нині українсько-болгарський письменник Іван Нєнов. Причому як творча постать він зринає саме з тих сторінок, завдяки яким сучасний читач має змогу охопити внутрішнім зором і постать генерала-попечителя Інзова, і ту соціально-економічну та політичну ситуацію, в якій, власне, й відбувалося освоєння буджацьких земель першими хвилями, а отже й першими поколіннями, болгарських переселенців.
Досягти, завдяки своїй воїнській вправності і житейській мудрості, високих щаблів імперського чиновницького реєстру, "виконуючий обов'язки намісника Бессарабської області" та Головний попечитель колоністів півдня України, якому, на час тривалої відпустки генералгубернатора Ланжерона, було доручене навіть тимчасове "управління Новоросійськими губерніями", — Іван Інзов, зі всією можливою щирістю, наполегливістю і політичною передбачливістю, дбав, аби нові колоністи, і зокрема болгари, дістали змогу по-селянськи ґрунтовно приживатися у безмежних буджацьких степах. Аби вони могли вистояти на цих землях під час турецьких навал та підступів стихії; здобути для себе і своїх нащадків кращу долю і, не кращу — бо "кращих" чи "гірших" батьківщин не буває, — а просто свою другу батьківщину. Тож чи варто дивуватися, що завдяки цим зусиллям генерал-попечитель заслужив на щиру повагу не лише кількох поколінь колоністів, але й багатьох інших сучасників?
Досить сказати, що свого часу до постаті Інзова з більшим чи меншим успіхом зверталася ціла низка авторів історичних розвідок та нарисів. І серед них — знаний дослідник А. Скальковський — "Болгарские колонии в Бессарабиии и Новороссийском крае" (1848), а також Г. Соколов, А. Струдза, А. Фадеев; один із засновників Одеського товариства історії та старожитностей Н. Мурзакевич, автор біографічного нарису "Низов Иван Никитич" С. Потоцький, сучасний краєзнавець М. Агбунов, інші дослідники і публіцисти.
...На тлі цих імен, усе впевненіше заявляє про себе і вдячний нащадок мужніх болгарських переселенців Іван Нєнов, який із твору в твір наполегливо підступається до пізнання історії свого краю, і так само наполегливо випробовує свій мистецький хист у змалюванні образів болгар-степовиків. Журналіст і письменник, кандидат політичних наук, член національних письменницьких спілок України і Болгарії, він упродовж багатьох років по-мистецьки осмислює події минувщини отого окрайця землі української — Придунав'я, який, волею історичної долі, було відведено його землякам-болгарам; їх фольклор та обряди, побут і національні традиції...
Справжніми подіями в культурному відродженні болгарського земляцтва стали свого часу і повісті Ненова "Міст розлучень" та "Попечитель", і двомовний, болгарською й українською мовами виданий, роман "Розкидані по землі", а тепер ось цей перелік вдало доповнює роман "Отец бессарабских болгар".
Зазначу, що саме ці романи і повісті виявилися першими в Україні художніми творами, в яких Нєнов правдиво і по-мистецьки талановито дослідив воістину страдницьку історію українських болгар, котрі ще в XIX столітті, рятуючись від османського іга, переселилися на територію Придунав'я, і зокрема в буджацькі степи. А вже через долі героїв цих творів письменник намагався відтворити картини життя своїх земляків, їх боротьбу за виживання у спраглому степу, працелюбність та непогамовне прагнення волі.
І мав рацію доктор історичних наук, професор Михайло Дихан, коли у своїй передомові писав: "Історичний роман Івана Ненова "Розкидані по землі" — своєрідна енциклопедія двохсотрічної історії болгар на теренах ниніптньої України, в якій сплелися трагічні та героїчні сторінки їхнього життя в пошуках щастя. Автор через художні образи зміг розкрити феномен болгарського характеру, в якому головною рисою була боротьба за виживання. Подеколи — рідко, з радістю, але завжди з вірою й надією на вільне життя".
До цього слід додати, що чимало епізодів і сцен із романів "Розкидані по землі" та "Батько бессарабських болгар" допомагають читачеві зазирнути в етнографічний і фольклорний дивосвіт болгарських родин середини XIX століття, осмислити їх погляди на життя та історичні реалії, пізнати особливості їх духовного світобачення і житейського будення. Твори Івана Ненова тому й містять у собі величезний художньо-пізнавальний заряд, що й сам автор — і це засвідчують не лише його художні твори, але й газетна публіцистика — постає перед нами досить тонким знавцем не тільки історії, але й фольклору та етнографії, взагалі, всього розмаїття життєвих реалій своїх земляків.
Причому досить мудро вчиняє письменник, вдаючись до видання деяких своїх творів — одразу двома мовами під однією обкладинкою. Згоден, прийом у світовій літературі не новий, але й користується ним автор не задля претензії на оригінальність. Скажімо, видання двомовного роману "Розкидані по землі" дозволяє болгарському читачеві в Україні відчути, як болгарське слово його земляка лунає мовою держави, на території якої йому випало жити.