Вмить опустіли кораблі, і усе, що жило, кинулося до берега. На водах пристані стало творитися щось страшне, нечуване. Сотки людей плили з усіх сил до берега, чіплялися весел, човнів, у яких плили щасливіші. Гребці били плавців по головах, а плавці хапалися за береги човнів, за керми, одні за других. Вкоротці мусіли щасливі власники човнів добути ножів та обтинати пальці рук, які грозили поперевертати човни… Зойки, стони, харчання, вищання, крики убиваних та напівбожевільних в страху наповнили в одній хвилині повітря.
А між тим з-поза довгого пригірка, який замикав залив від полудня, виїхала чайка одна, друга, третя, за ними дальші, і усі попрямували здовж берега на набережну, яку саме, ніби приступом, брали товпи утікаючих з кораблів моряків. Мигом опинилися козаки на набережній, а тоді напереді появився гетьман з шаблюкою в руці.
– Ріж! Бий! – гукнув таким голосом, що на хвилю приглушив навіть верески потопаючих.
– Ріж! Бий! – закричали козаки. – Шаблі наголо!
І чотири тисячі шабель вискочило з піхов. Писк, крик та лебедіння відповіли на бойовий оклик козаків, але замовкли вскорі. Тисячна товпа італійців, турків та греків зрозуміла, що має до діла з обдуманим напором козаків та що нічо й ніхто у світі не спасе їх від загибелі. З відвагою розпачі добули ятаганів, ножів, пістолів і почали оборону. Дехто побіг у той бік, де всуміш з бранцями стояли вартові, щоби покликати і їх…
Але герої, які шмагали безоружних рабів, пізнали козаків швидше, чим турки… і слід по них застиг. Недвижно, бездушно гляділи невільники на метушню та боротьбу, і так упав був у них молодецький дух, що і гадка не попала у їх бідних головах скористати з сеї одинокої у свойому роді нагоди і утечею змінити принайменше свою страшну судьбу, а може… може, й урятуватися назавжди!
Втім від сторони города надбігло кілька людей у довгих вірменських одягах, у перських шапках на головах, з ножами в руках, з пістолями за поясами.
– Гей, хлопці! – верещали, бігаючи поміж бранців. – Ануко беріть в руки, що Бог дав, та до своїх! Там наші, наші!
– Наші! – пробігло рядами прошептання, наче тільки голосно подумане слово. – Наші! – шептали уста, мов уста дитини, коли уперве вимовить найбільше й найтепліше з-поміж усіх слів слово "Бозя"!
Але вслід за сим почуло кількох парубків, як розриваються на руках мотуззя й ремені, і кинулося розв'язувати других. Довгі, рівно вистроєні ряди стовпилися вмить у юрбу, безладну, безголову, оголомшену. Від пристані гули гармати, на широкій набережній скажено боронилися турки, а до юрби невільників підбігли саме орударі купців з шаблями в руках.
І нагло закипіло у товпі, коли побачили тих, що знущалися над ними від півроку.
– Бий їх! – гукнув хтось.
– Бий! – повторила товпа, і нагло кількатисячна товпа невільників грянула, наче скальний обвал, на обороняючих Життя моряків та робітників…
Усі ті описані події тривали несповна годину. Далеко було ще до полудня, коли уся набережна була в руках розпалілої товпи, яка, раз вирвавшися на свободу та побачивши можність спасення для себе і своїх, не знала тепер стриму. Увесь біль, уся розпука, уся жадоба месті, вроджена у кождій людині, вибухли ось тут зривом живлової ненависті.
Небагато людей зі залог кораблів доплили до берега, але усі, що урятувалися, згинули з рук товпи. Погинули й усі купці, орударі, робітники, заптії, товпа рвала на кусні їх тіла, коли бракло живих ворогів. Товпа більшала постійно, бо по усьому городі пішла блискавкою вістка, що козаки здобули місто і б'ються з залогою купецьких кораблів. Раби, яких не було у пристані, у сю мить побігли туди, користаючи з сього, що їх пани потратили голови.
Козаки рубали між тим усе, що стрінули на дорозі. У пристані не було невинних, були тільки кати та їх пани, генуезькі дуки. Опір, який ставили нападені, збільшив тільки завзяття, але не перепинив різні – лишень її прискорив. Аж ось, наче розшаліле море, загуділа у віддалі товпа невільників і, наче громова туча, котилася сюди, чимраз ближнє і ближче. Нагло опір ослаб, ще хвиля – і перші розгарячені, розпалені, окервавлені лиця бранців замаячіли перед очима козаків серед порохового диму. Роз'ярення товпи було страшне і здавалося, що невільники кинуться на козаків. Та ні! Вони спинилися, замовкли і нагло упали на коліна у криваву грязюку серед трупів та сміття і поскладали руки, наче при переході попа зі святими дарами.
Але козаки не мали часу займатися бранцями, бо в сій хвилині козаки з галер кричали до набережної і обняли провід над товпою. Гетьман сховав шаблю у піхву і махнув булавою.
На сей знак козаки поділилися на сотні і кинулися у вулиці, які вели до брам та окраїни города. Сам гетьман з Юрком та несповна сотнею козаків пішов на малий базар. Туї застав нечуване замішання і паніку не до описання. Купці з криком та бідканням добували зі скринь мішки з золотом та дорогоцінностями й утікали, оставляючи усе проче на ласку судьби. Прокльони у італійській, грецькій, турецькій, перській мові летіли, мов град, люди бігали, мов божевільні.
Нагло від сторони Керченської брами надбігла товпа обідранців з криком "Ріж! Бий!" і кинулася на купців. Були се польські потурнаки, які задумали скористати з замішання і, удаючи козаків, бралися грабити. Але Сагайдачний знав добре, що се за люди, і приказав своїм показати турко-ослам, яка різниця є між козаками а ними. Кілька ударів шаблею, кілька вистрілів – і труслива юрба щезла у переулках татарської дільниці.
Тоді до гетьмана підійшло кількох мужів. Були се ті самі, що підводили рабів до нападу на гнобителів. Один з них подав гетьманові навколішках лист. Гетьман отворив письмо і швидко перебіг його зором. У сій хвилі підійшов і Юрко до гетьмана і, кивнувши головою віддавцеві листа, сказав:
– Ясновельможний гетьман! Я сього чоловіка знаю. Се орудар Абазе-паші.
Гетьман кивнув головою.
– Встань, – сказав, – і передай своїм, щоби обвинули чоло білими лентами. І вони, і їх майно буде забезпечене. Але горе вам, якщо укриєте між собою якого торговця невільників, якого турка або генуезця.
– Клянемося іконою Богоматері з Ечміадзіну, що тайна договору останеться між нами і тобою, ясновельможний, та що усі твої бажання сповняться! – відповів післанець.
Він щез, а гетьман вислав післанців до козацьких відділів, щоби під карою смерті ні пальцем не діткнули майна сих, у яких буде біла опаска на чолі.
– Ясновельможний! – осмілився тут вмішатися Юрко. – Чи не доволі нам побіди і гроша? Чи ти справді задумуєш знищити увесь город?
Суворо глянув гетьман на молодця.
– Мовчи, вашець! Мовчи і слухай! А відтак буде між нами справа і розправа! – гукнув з пересердям.
Почервонівши, мов грань, Юрко відступив, а гетьман видав приказ випорожнити склади малого базару. Почалася грабіж.
У городі панувала страшенна паніка. Хто міг, ховав що ціннішого при собі і намагався вийти з города. По вулицях товпилися люди; жінки й діти заводили й кричали, а потурнаки й татари, до яких не дійшли козацькі відділи, кинулися різати й грабити. Страшних речей допускалися вони над ошалілим та безоружним населенням, але не мали відваги вхопити до домів і ограблювали та різали тільки тих, кого стрітили на вулицях. Жінок тягли у свої нори, щоби там над ними знущатися по-свойому, але головно старалися збагатитися грішми. Усякого, хто тільки дещо подобав на купця або жида, вбивали без пощади, усім жінкам обривали уха з ковтками, обтинали враз з перснями пальці. Дітей розбивали об стіни, убивали ударом ноги у живіт. Та не довгою була їх радість.
Вправді козаки найшли вкінці кількасот вояків та заптіїв турецького валія у казармі близь городських стін і кинулися здобувати їх житла, але усіх брам пильнували вже козацькі варти, а від пристані наближалася нова гроза.
Коршун велів передовсім усіх жінок та дітей з ясиру вивезти на кораблі, а відтак зброю, яка була, роздати між невільників. Їх поділено на сотні, а по двох-трьох поважніших і статочніших козаків мало їх проводити. Хто не мав зброї, той хапав дубину, сокиру, очепу тощо і йшов за провідником.
Двадцять тисяч людей розлилися по городі і стали здобувати дім за домом, перетрясати усі закамарки і забирати усе, що мало яку-небудь цінність. Скарби, накопичені від близько двох століть, впали жертвою товпи доведених до розпуки невільників. Коври, посуду, гроші, клейноти, шовки, сукна, збрую – усе те зносили мужики й козаки на набережну й зсипували у купи. Борошно, дактилі, солодощі, варену й копчену рибу, мід, хліб та іншу поживу забирано також і складано осібно. Кождий, хто бажав ставляти опір, гинув невідклично, хто просив пощади, гинув також. Бач, і вони, ті бездольні бранці, просили пощади, а їм відповідано батогами й неволею. А неволя гірша смерті…
Тільки дехто мав на чолі білу ленту, і сих не тикав ніхто. Козаки ставляли біля них на варті оруженого мужика, який мав дбати про їх безпеку, і ішли далі.
Але ось з-за султанських казарм бухнув огонь, вітер доносив через якийсь час з сеї сторони скажені крики, але і вони замовкли, а козаки звернулися тоді у сторону базару, де гуляли потурнаки.
Наче їдовитих хробів, давили вони сих подонків людства і рубали впень сі п'явки, що через тільки літ були руками й часто-густо й головами торговців українським рабом у Кафі. Рубаючи їх, мстилися за кров і сльози тисячів і запобігали надовго вивезенню і продаванню невільників у таких масах, як се діється доси. Без сих обідранців ні купці, ні корабельники, ні татари не могли обійтися при уладжуванні ловів на невільників по руських землях. Вони, мов ті араби у Африці, сповняли тут сю найпідлішу ролю погоничів і побігайків, без яких не обійдеться у світі ні одно більше злодійство.
І, правду кажучи, козаки були безпощадні, і мало хто уйшов смерті з козацьких рук. Не вбивано тільки жінок, які товпами тиснулися до брам, і вартові пускали їх, та передше гляділи їм у лице. Усякий, хто бажав у перебранні рятуватися утечею, гинув невідклично. Се, що козаки робили у Кафі, се не була тільки месть, се була кара – кара за міліони убійств та сотки тисяч проданої людської скотини.
На великому базарі поставлено зате висілицю: два стовпи з поперечкою, і тут рядочком висіли усі агенти Генуезької республіки – упривілейовані торговці рабами на усю Туреччину, півбоги торгового світа.