Але коли б я Допустила, що мені доведеться вікувати в такому становищі, у яке я потрапила, то краще б я два рази вмерла: Слухай і мотай на вус, — звернулась вона до нього, підвищуючи голос: —"І тй, і мій чоловік, ви мені обидва огидні, ненавиджу я вас. Ви можете мене вбити, але жити з вами я не буду. Не буду! — закінчила вона і швидко пішла вперед, прямуючи до освітленої Московської вулиці.
Кваша, мов побитий пес, поплентався за нею.
8
Микола Гаєвський стояв перед партійним бюро факультету і слухав рішення на його заяву про вступ до Комуністичної партії. Воно було негативне.
Стояв червоний, схвильований. Такого не сподівався.
Адже він був не тільки студентом, а й службовцем, і письменником, мав друковані твори. А крім того, його рекомендували такі визначні партійні працівники, як Голубаєв і Дума.
— У чому ж справа?— питав він розгублено.
. Відповідав секретар бюро Андрій Воля. Це був високий вродливий парубок, років двадцяти семи, темно-русий, з сірими розумними очима і високим чолом. Він, як і Микола, був не тільки студентом, алей працівником Народного Комісаріату освіти, де займав досить високу посаду.
— Ви приховали деякі моменти з вашого минулого! — сказав він, пильно поглядаючи на схвильованого хлопця.
Лоб Миколи вкрився краплистим потом.
— Не розумію, що я міг приховати. Я все сказав. Моя біографія, зрештою, не така вже й багата, що(>,"
.— Дозвольте, — перебив Воля,— ви не написали в своїй біографії, що були білим офіцером.
Микола здивовано глянув на членів бюро. На всіх обличчях була намальована непримиренність і суворість, А це ж були його інститутські товариші, з якими він ,в одній аудиторії слухав лекції, в одних лабораторіях відбував практичні заняття. І, нарешті, звідки це обвинувачення? Білим офіцером він ніколи не був і не міг бути,' Про це він і заявив присутнім.
— Я бачу,— почав він схвильовано,— що б^рро кимсь невірно поінформоване. ,
. — В жовто-блакитній служили? — перервав знов фразу Миколи секретар.
— Ні,— сказав гостро Микола.— Ви плутаєте. Я такої не знаю. Я служив у галицькій армії, був мобілізот ваний урядом ЗУНР. Обвинувачувати мене в тому, щр я білий чи жовто-блакитиий, немає аж ніяких підстав.
тт Не розводьте демагогії,—знов перервав мову Миколи секретар.— Є й інші підстави, чому вас не прит йнято в кандидати партії.
— Може, мене повідомите, які саме? — спитав Микола.
— Ви ще не позбулись буржуазних звичок, весь вигляд ваш якийсь панський,— закінчив він з презирливою усміщко]Ю.— Ну, і ще є дещо.
Микола отетерів від такої відповіді секретаря партійної студентської організації...
Справа, чому і чим саме виділявся він серед студентської маси, була дуже проста. Наладивши контакт з домом, Микола попросив батьків, щоб йому прислали вбрання, яке він залишив удома. І батько вислав йому його сірий костюм, пару сорочок, кілька краваток і капелюх. У цьому костюмі Микола почав ходити на роботу в Наркомпрод та в інститут. Своїм одягом він дійсно виділявся серед бідно одягненої студентської маси.
—■ А чи варто судити про мою пролетарськість по зовнішньому вигляду? Я виходець із родини інтелігентного пролетаря — народного вчителя, я переконана радянська людина і мріяв бути в партії, але коли ви вирішили, що я для цього не підходжу, то я почекаю...
— Довго вам доведеться чекати,— сказав іронічно Воля.
— Може, так, а може, й ні.
В коридорі Миколу чекали В'ячко, Давиденко, Михайло Лукаш, який прибіг аж із свого педінституту, де він вчився. По обличчю Миколи пізнали, що його спіткала невдача.
— Не прийняли? — спитали в один голос друзі.
— Я ж уже сказав.
Микола переповів ще раз усю розмову, що відбулась з ним у партбюро.
— І ще одно, про що я забув сказати,— додав Гаєвський.— Секретар сказав, що в нього ще щось є, про що він не сказав. Я думаю, що це якийсь донос. Я ніяких політичних гріхів на совісті не маю, але мало чого можна на людину видумати. Це мене найбільше турбує.
Друзі задумались над долею товариша. Деякий час панувала мовчанка. її перервав Михайло:
— Ти не запідозрюєш нікого, хто міг би на тебе щось написати?
— Кого мені запідозрювати? Мешкаю і дружу я з Хомою, дружу з вами, з Думою Іваном, а більше з ким...
— Дозволь. Ти в Харкові скоро вже чотири роки. Працюєш в установі, друкуєшся, ти знаєш і тебе знає більше людей, ніж нас двоє та ще й Хома з Думою.
Микола задумався. Перед очима став вечір у клубі, читка розділу з повісті, потім пригода на вулиці... Микола не знав того чоловіка, що переслідував Зою Іванівну, і в очі його не бачив, але чомусь він згадався йому тепер.
Повернувшись додому, Микола сів писати листа до Андрія Олександровича, в якому детально описав всю процедуру, що відбулась в студентському партійному бюро при прийомі його в кандидати і як вона печально для нього скінчилась. Забув написати про анонімку, але це був тільки здогад, нічого конкретного він про неї не знав.
"На багато незрозумілих речей натикаюсь у цьому, все ще новому для мене світі",— скаржився він своєму старшому, високоінтелігентному другові, одному з тих, якими славилась стара, дореволюційна Росія.
"Хотів би я злитись з цим світом, зріднитись,— писав Микола,— а якось не виходить. Я знаю людей, які вдають з себе грубих, вульгарних, лаються, як п'яні матроси, і їх мають за своїх "в дошку" (теж вираз!). Є люди, які вважають, що скидати головний убір при вітанні на вулиці — це буржуазний пересуд, бо, мовляв, досить кивнути головою або підняти до лоба руку. А їсти при допомозі виделки і ножа вважається проявом аристократизму, так само, як і зробити послугу жінці.
Я якось не можу до цього звикнути. З мене посміюються товариші по службі, поза очі обзивають паном, а це образливо чути. Я почував себе гідним бути членом суспільства, яке остаточно пірвало з старим. Мені не вірять, і це боляче. Коли б ви були ближче, ви б захистили мене або навчили, як поводитись, як жити в цьому новому світі".
Закінчивши листа сердечними побажаннями і привітом Ользі Іванівні — дружині Андрія Олександровича, Микола написав адресу, і йому неначе легше стало. Він уявив, як через кілька днів його добрий друг, що простягнув йому руку в біді, буде читати листа і співчуватиме йому, Миколі. Він був певний, що Андрій Олександрович засудить ставлення до нього Волі, а може, старий друг вживе якихось заходів, щоб виправити його становище...
Глянув на годинник. Одинадцята. Братись до книжки не було сили й охоти. Втомився за день. Лягати до приходу з міста Хоми теж не хотілось, щоб не вставати потім, як ляже, та відчиняти йому двері. Погасив світло і, опершись на підвіконня, задивився у весняну ніч.
На темному небі переморгувались зірки. До них профілем стояв місяць. Повз нього пропливали легенькі білі хмаринки. І тоді його бліде лице з гострим чубом і борідкою ховалось в них, як ховається у цигарковому димі лице завзятого курця.
Микола відчув раптом тяжку самотність. Відколи покинув рідний дім, мобілізований ще в австрійську армію, не знав ні дня спокою, а відколи вийшов з дому Сашень-цщ не зазнав ні хвилини щастя. Правда, було приємно, коли хвалили його оповідання на літературних вечорах, але наскільки це було б приємніше, якщо б він міг поділитись успіхом зі своїми рідними, як було б радісно бачити щасливе личко Сашеньки, а вона напевно раділа б, він у цьому не сумнівався.
Як же вона живе тепер? Більше року її не бачив. У неї дитина. Синочок. Вона вже мати. Хотів не раз піти на Гончарівку, але завжди стримувала думка про її брата і чоловіка. Коли б не Юрій, може, він сам сьогодні був би батьком її дитини. Чи щаслива вона?
Думки Миколи перервав тупіт ніг Хоми. Він вертався зі співки новоорганізованого хору і по дорозі підспівував пісеньку, яку сьогодні розучували. Був у гарному, піднесеному настрої і з жартом зупинився під вікном.
— Ти що, мов сова, сидиш у темряві і виглядаєш на вулицю? Думаєш, що трапиться якась здобич?
— А що мені робити?
■ — Щось у тебе мінорний настрій, — сказав Хома все тим же жартівливим тоном.
Нема чого радіти,— відповів Микола.
— Щось сталося?
Хома перемінив тон. Він учув в нотках голосу товариша якусь душевну травму. Він знав його історію з Зоєю Іванівною і зараз подумав, що саме там треба шукати причину смутку.
Хома спочатку дуже гостро виступив проти "путан-ня" Миколи з цією жінкою. Він доводив Миколі, що цей зв'язок може скінчитись фатально. Просив опам'ятатись. Але коли побачив, що Микола не може стриматись, що грузне, мов у багні, щораз глибше, махнув на все рукою і тоді ще, під час сварки, що виникла між ним і Миколою, він сказав ходову фразу: "Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно".
Зараз він подумав, що вже почались, мабуть, наслідки афери, бо саме цим словом він охрестив непристойний Миколин зв'язок, і йому стало шкода; товариша.
— Говори, в чому справа? — спитав він, все ще стоячи під вікном.
— Заходь у хату, не ночувати ж тобі надворі. Хома зайшов до кімнати, і Микола поволі оповів про
те, що скоїлось в інституті. Хома слухав уважно.
— Ти дуже сумуєш, що не прийняли? — допитувався Хома.
— Як тобі сказати? В житті з дотримуюсь філософії Горація, висловленої в оді до Делія. Пам'ятаєш її?
— Прекрасно пам'ятаю,— сказав Хома і почав цитувати початок оди римського поета:
В годину розпачу умій себе стримати І в хвилі радості заховуй супокій...
— Добре сказано,— промовив він, процитувавши два перші рядки.— Тільки чи справді ти додержуєшся цієї філософії?
— Безумовно.
— А може, дозволиш мені нагадати тобі цю мудрість, якщо, бува, забудеш? — спитав не без єхидства Хома. Микола погодився.
Після цієї розмови Хома почав стелити ліжко і скоро ліг, щоб завтра раніше встати, а Микола ще довго сидів біля вікна, вдивляючись у ніч. Сон не йшов до нього. Місяць давно спустився з неба, неначе павук на невидимій павутині, і зник за будинками. Небо посвітлішало. Почало благословлятися на світанок. Місто ще спало, тільки у клітці сусіди-птахолова тужив у неволі самітний перепел.
9
Минуло літо. Минула відпустка Миколи, яку він пересидів у місті, бо не було за що виїхати хоч би на село, зрештою тоді небагато хто міг собі це дозволити. Він узяв собі відпустку в один день з Хомою, на початку червня, і вони вставали удосвіта, виїжджали трамваєм до котроїсь конечної зупинки поза містом, а звідти йшли пішки в поле, милуючись природою.
Іншого дня зупинялись над річкою Уди, купались, прали білизну.