В тому числі й чимало старих парт, які вже раніш зазнали на собі всіляких каліцтв під час отаких-о ж велелюдних зборів.
Та ось управились нарешті. Стали люди заходити в школу Але годі було й думати всім потрапити до приміщення. Адже сьогодні отут з кожної хати був свій представник, а з деяких хат — то й не один. Більш як півтисячі душ! Бо чимало було таких, що хоч і жили в одній хаті з батьками одною родиною і їли з одної миски, але зараз претендували на окремий номер.
Повна-повнісінька школа. А ще й надворі, біля ґанку, товпилося чимало. Переважно мужики слабкогруді (знали, що не висидіти їм кілька годин зряду в прокуреному кріпа-ком-самосадом повітрі) та жіноцтво — оті ж таки солдатки і вдови.
Кушніренко з Пожитьком насилу проштовхнулися всередину.
Ремством, терпкими вигуками зустріли їх люди, бо змусили чекати цілу громаду. ("Це вам не старий прижим!") А коли виявилось, що до того ж Кушніренко прийшов без подвірних списків, хоч про це нагадували йому навіть оце щойно, через посильного від сходки, вибух обурення всуміш з лайкою струснув шибки. Але на Кушніренка це не справило великого враження: він уже був готовий до цього. А як втрачати йому було вже нічого, бо знав, що однаково скинуть з головування сьогодні (про це точились розмови вже не один тиждень), то пильнував тепер хоч перед волосним начальством не провинитись і вести лінію, накреслену Рябоклячем. Переждавши, поки стихло трохи в приміщенні, він обізвався нарешті:
— Та чого ви кричите на мене? Я собі — маленька людина! Роблю, що мені волосне начальство велить. А далі вже нехай вам ось Пожитько скаже!
— Ік чортовій матері Пожитька! Разом з тобою! Пожитька ми ще поспитаємо!— почулися гнівні вигуки з усіх боків.
І згодом весь натовп забурлив, як вода в казані, що можна вже (пожартував котрийсь) і галушки кидати.
І тоді з передньої парти звівся на ноги старий Невкипілий — на цілу голову вищий за всіх,— повернувся до натовпу і, стукнувши об підлогу своїм костуром, закликав до порядку. А як стихло, сказав:
— Люди! Та чи ж ми горлати сюди зійшлись?! Діло прийшли робити. Велике і нелегке діло. То давайте — без гвалту!
— Президію зборів треба обрати!— гукнув хтось із натовпу.— 3 трьох чоловік!
Процедурні справи вирішили порівняно швидко. До президії обрали Прокопа Івановича Невкипілого як голову, заступником — Петра Легейду і на секретаря — великого мастака в таких справах Саву Передерія, полкового писаря в недалекому минулому.
Оголошено було повістку денну. Двоє питань малося обговорити. Перше — розподіл майна поміщика Погорєлова і друге — вибори сільського комітету. Але хтось запропонував поміняти місцями оці два питання. Щоб спершу обрати сільський комітет. Мотивували це тим, що після того, як сход визначить, що кому припаде з поміщицького майна, ніяка сила вже не втримає людей на зборах.
— Отак ми й зостанемося з Кушніренком! А хто ж буде лад давати, наглядати за самим розподілом маєтку? Та це така анархія буде!
— Душогубство буде! Авжеж! Правильно!..— підтримали з натовпу.
На цьому й порішили. Думалося — за якусь годину, чи од сили — дві, управляться з цим. А вийшло зовсім інакше: за годину ще навіть і списку кандидатів не було складено. А потім голосування — сама лічба голосів забирала на кожного не менше як чверть години,— а переголосування! Отож вечоріти вже стало надворі, коли нарешті новий склад сільського комітету було обрано.
— Ну, а тепер, Петре,— звернувся Прокіп Іванович до Легенди, нового голови сільського комітету,— бери Кушнї-ренка за карк та й веди його у розправу. Діла-то завтра вже забереш у нього, а зараз візьми хоч подвірні списки.
— А печатку? А касу?— підказали з гурту.
— Це я можу, не сходячи з місця,— сказав Кушніренко, кладучи на стіл президії.— Оце вам печатка, а оце каса: дві керенки по сорок. І розписки навіть не вимагаю.
— Керенки свої ти назад забери,— сказав Невкипілий.— Ми ще од тебе звіт потребуємо. Але раніш ревізію зробимо. А тим часом іди за Петром.
Поки Легейда вернеться зі списками, можна було б перерву зробити, але переважна більшість була проти будь-яких зволікань. Тим більше, що було про що говорити і без подвірних списків: про ті засади, з яких мають виходити, визначаючи кожному його частку папського майна.
Про землю мова буде осібна, десь на святках інший сход буде скликано. Земля під снігом ще,— почекає. Але, звичайно, вже й зараз кількість землі, яка припаде па окремий двір з розрахунку, приблизно, три чвертки десятини на душу, треба на оці мати, щоб правильно визначити, що саме з тягла доцільніше дати тому чи тому членові громади.
— А чого ж так мало? Казали ж, по цілій десятині на душу припаде!
— Декому більш десятини припаде на душу!— відповів Невкипілий.— А цього якраз і не врахували були! Ти свого старшого виділяти будеш?
— Аякже!
— А на чому ж він буде вдвох із жінкою крутитись? На двох десятинах?! Менш як на чотирьох не випадає. Бо тепер уже ніде буде на стороні заробити. Що на своїй ниві зжав, ото й твоє!
І закрутилась карусель навколо цього. Навколо названих Невкипілим чотирьох десятин. Багатосімейні, для котрих навіть чвертка десятини, але помножена на сім чи десять душ, являла неабияку втрату і в яких до того ж не було кого виділяти, пристрасно доводили, що чотири десятини — це вже занадто. І взагалі, що це за моду взяли: тільки оженився — та вже й різнитися! А ти поживи ще й жонатий у сім'ї. Років з десяток принаймні. Наплоди дітей хоч троє, а то й четверо. Отоді на п'ять-шість душ нехай і чотири десятини. А то — на дві душі!
Батьки, у котрих було кого виділяти з сім'ї, а поміж них і самі молодики, як молоді півники гарячкуючи, не менш пристрасно доводили своє незаперечне право різнитися, незалежно від того, коли оженивсь. "Десять років!" Ну то й що? Так, начебто три роки війни не можна вважати за десять, прожитих у найбільшій сім'ї, з найдурнішим батьком?! Намучились за війну і молоді! Так замість того щоб хоч тепер могли по-людському жити — для себе!— знову припинаєте, як козу до пакола, у батьківській оселі. Мало дітей наплодили? За це на Миколку Романова ремствувати треба: чого не пускав у відпустку?! За три роки жодного разу! Коли б пускав, ото й було б тепер якраз до норми!
— Дарма! Надолужимо!— запевняли хором. І таки домоглися свого: більшість весело проголосувала за них.
А Невкипілий змушений був поставити на голосування, бо це з'ясувати було потрібно вже й сьогодні (а не лише потім, при розподілі землі), щоб визначити точно кількість дворів у громаді. Звичайно, це значно ускладнювало справу, бо безтяглих дворів тепер виявилось більш, аніж рахували досі. Отже, про те, щоб пару волів давати не на чотирьох, а на трьох, як то пропонував дехто, не могло бути й мови. Тепер доводилось навіть і двадцять корів розглядати як, до певної міри, і тягло теж. Та й справді, хіба під час війни не робили он солдатки в супрязі коровами! І оборювались, і обвозювались. Отже, здавалося, що худоби з гріхом пополам вистачить, щоб задовольнити тяглом хоч найбідніші двори.
Про те, що саме отака засада (злидні) має бути покладена в основу розподілу худоби, існувала мовчазна згода. Але ж і решта хазяїв, певна річ, прийшли на сходку не теревені правити. Не задля того, щоб за сусіда свого порадуватись. А щоб і собі ж таки домогтися чогось з поміщицького добра. Ну, хай худоби на всіх не вистачить. Це — вірно. Але ж інше майно є — і рухоме, і нерухоме. По-перше, машини всякі. Немало зусиль довелося докласти бідноті, щоб провести через збори ухвалу — до кожної пари волів, на кожну пару коней видавати віз, плуг та борону. Решта все — сівалки, жатки, шість кінних молотарок і одна парова (друга залишилась наймитам теперішнім), мали іти в розподіл між іншими, кому не припало нічого з худоби. Те ж саме і з будівлями.
Ні, тепер вже і Артем не втримався. Досі він майже не встрявав у дебати. Хіба що репліку кине якусь. Але оця пропозиція його просто з місця зірвала. Попросив слова. Бо вже реплікою тут не обійтись.
— Товариші!— почав він схвильовано, бо вперше виступав перед цілою громадою.— Ну, знаєте!.. За таку дурість, як оце тут пропонує дехто, треба у Харків, на Сабурку відправляти! В будинок для божевільних!— додав для більшої ясності,— І треба ж додуматись до такого! Сотню років іще простоять будівлі — і стайні, й комори. А їх— на злам! Та наші власні діти зневажатимуть нас за це!..
Але на цьому слові й засипали його з усіх кінців репліками:
— Про що клопочеться чоловік! Та навіщо ж тобі ті стайні тепер? Пацюків розводити?!
— А він наперед дивиться! Про дітей дбає. Чи не про тих, що ось іще дехто тільки нахваляється надолужити?! А мене не завтра, а сьогодні вже допікає! Де я цегли візьму?— ось повесні ставити хату буду. Піч із чого складу?
На цебри дубові знову перейшли, бо цеберки ніде дістати. Аж серце щемить, коли бачиш, як та жінка сердешна під коромислом гнеться!
— З баби-прабаби в цебрах воду носили. І нічого!
— Не ті харчі, видно, були. Про лободу тільки оце тепер, під війну, взнали! Довоювались!.. А з цинкових дахів інба-рів та сараїв на все село цеберок наробити можна!
— Та чом же не можна!— не здававсь Артем.— Отак чисто один розумний хазяїн вчинив: пужална треба було, а під рукою нічого підхожого. То спиляв черешню в садку, півдня тесав, а таки вистругав пужално. І радий! Отак чисто, як ти оце, Кириле, з своєю пропозицією!
— А ти нам байок не розказуй! Теж грамотні! Чи не ту саму академію Докії Петрівни кінчали?
— А потім, товариші, треба зважити й на те, що в дворі ж люди жити залишаються. Сьогоднішні наймити маєтку.
— Та житлових будівель ніхто ж не збирається!— гукнув хтось із натовпу.
— А їм, окрім житла, ще й інші будівлі потрібні будуть. А крім них, ще й прокатний пункт у дворі було б дуже доцільно організувати. Та вже й початок покладено, ось цілий список охочих...
Але далі вже й не довелося йому говорити: у вікно, що відколи вже стояло відчинене, як душник — для свіжого повітря, а перед ним товпився народ (перейшли від ґанку, бо сюди чутніш)—загукали раптом:
— Іде! Легейда йде!
— Ні, Артеме,— сказав Невкипілий Прокіп, підбиваючи підсумки дискусії,— це ти загнув трохи.
— Чи од вас це, Прокопе Івановичу, чую? Нехай би це Антон Теличка казав!
— Не Теличка це каже і не Прокіп Невкипілий,— сказав Прокіп Іванович.— Народна мудрість отак гласить: хочеш з кутка павука вигнати, змети і павутину!
Артем не здавався.
— Якщо за цією мудрістю діяти, то, виходить, і по містах робітникам слід заводи в повітря повисаджувати, рейки з залізничних насипів познімати.