— Втім, що тут дивного. Та й бачилися ми лише один раз, увечері. І був я тоді молодим.
— Хіба всіх запам'ятаєш? Якби-то чоловік завів був метрику, в яку записував кожного, кого знав. Тисячі імен... тисячі живих і мертвих, — відповів я.
— Я давно належу до мертвих, — сказав гість і припав обличчям до вікна. За фіранкою гуділа, немов млин, літня злива. — І як усякий мертвий, що воскрес, — додав він, — я не хотів би, щоб хтось припадком, бачучи серед ночі ваші освітлені вікна, помітив моє воскресіння. Тому я просив би, щоб ви вимкнули електрику.
Я не рушився з місця; я не любив, щоб у моїй хаті хтось командував. Гість рвучко вдарив долонею по вимикачу. Тепер, очевидно, мені треба було злякатися, мало чого може витворити якийсь чолов'яга, якого ти впустив серед ночі до своєї хати. Але я промовчав; ми деякий час сиділи без слова, аж поки наші очі не позвикали до темряви. Він перший не витримав.
— Чого ж ви не запитаєте, пощо мені це світломаскування, пане професоре? Хтось... невідомий, чужий уривається до вашої хати й зачинає порядкувати. Може, божевільний... може, злодій, або ж підісланий кадебе? А ви ніяк не реагуєте.
— Я сиджу й думаю... і гортаю злежані сторінки грубої метричної книжки з безліччю імен, — відповів я, — і ніяк не можу натрапити на ваше ім'я. — Мені направду цікаво було дізнатися, хто приблукав сьогодні до мого житла.
— Це даремна робота, пане професоре, — сказав гість. В темряві не було видно його усмішки, але я відчув, що вона бринить у його голосі. — Ви ніколи мого прізвища... того давнього й справжнього не чули й не знали, зрештою, я сам почав його забувати. Ви гадаєте, професоре, це легко жити, поступово забуваючи самого себе? Ти є — і тебе нема, — скаржився нічний гість, і я вірив у його щирість. — Тепер я нібито особа з паспортом, пишуся Іваном Джусом, народжений у Бистричанах на вулиці Бельведерській, "нумер 76". Стояв там поміж єврейськими склепиками та шевськими майстернями — "верстатами", може пам'ятаєте, старий, міщанського типу, будиночок із двома смішними колонами... будинок разом із колонами по коліна запався в землю. За німців його остаточно розвалили. На Бельведерській було єврейське гетто.
— Нащо мені все це оповідаєте? — перебив я його насмішкувату розповідь. — Нема й не було серед моїх знайомих людей на прізвище Джус.
— Оповідаю на всякий випадок. Раптом хтось спитає... а раптом хтось бачив, як я закрадався нині на ваше подвір'я. Ніч стоока, все бачить і чує. Додам іще до вашого відома, що я самотній чоловік, живу в Бистричанах, там прописаний, працюю в котельні третього будинко-управління. До того ж я далекий родич вашої покійної дружини. Оце й уся легенда, пане професоре. А взагалі то... — він запнувся, начебто завагавшись, чи розкритися йому до кінця. — А взагалі то ніякий я не Джус, я "Опришко" із тих прадавніх сорокових років. Тепер пригадали?
Громи й далі біснувалися по цілому небі й блискавки краяли ніч сліпучою електрозваркою; дощ виплескував землю, як виплескують жінки долонями тісто, щоб спекти з нього хліб. Я слухав канонаду громів, плюскіт дощу, але вони були відсунуті на другий план, на першому плані сидів біля стола Опришко. Господи, невже той самий страшний Опришко з підпільної Служби Безпеки, есбе, якого навіть лісові хлопці обходили великим колом? Запитання до Бога було риторичним, бо я вже напевне знав, що мій гість — то таки Опришко, я його уже пригадав, і його гострий позір, сухе довгобразе обличчя і затаєну силу лісового кота.
— Але ж мені переказували, коли я повернувся з Сибіру, що начебто Опришко загинув, власне згорів на горищі однієї хати в сусідньому селі Чорніві. Відбивався, поки міг, поки були набої. Зосталася від нього обгоріла культя... ні обличчя, ні рук, ні ніг. Шо ви на це скажете? — Очевидно, я не повинен був про щось розпитувати, мене це не повинно було обходити, але я не хотів, щоб між нами залишилось щось недоговорене.
— Маєте рацію, професоре, — відповів Опришко. — Загинув... тільки хтось інший загинув під моїм псевдо. І таким чином енкаведисти згубили мій слід. Я воскрес, коли наша боротьба скінчилася... коли вже встояти не було сили, під іншим іменем у Кривому Розі, в рудниках. Увесь час там перебував, оце кілька років, як повернувся під Карпати.
— Знову про рибу гроші... навіщо мені ваші тайни? Я людина стара, така, що всякого натерпілася. Живу тепер тихо й непомітно... вегетатую, мов трава. Маю козу й п'ять курок. Приносять мені пенсію. — Я справді не мав охоти вислуховувати чужі секрети, тим більше секрети людини з есбе. Водночас мене насторожив його візит: чого це він ні з того ні з сього постукав у моє вікно? Шо власне привело його до мене? Я нічим йому не заборгував, нічим не був зобов'язаний і ніколи не мав ніяких стосунків із есбе. — Шо може більше собі жадати чоловік моїх років і на моєму місці?
— Колись ви трохи інакше дивилися на світ, пане професоре. Пам'ятаючи оце "колись", я тому й завітав до вас, до того колишнього директора школи, який скрізь пхав свого носа, дбаючи про добро й справедливість. Ви тоді вважали, що маєте діло до всього... а тепер маєте лише козу. — Опришко немовби кожне слово виковував поодинці з міді, бо в тиші вони здалися мені надто дзвінкими. — Ви пам'ятаєте нашу першу зустріч?
Так, я пам'ятав той літній вечір, коли два боївкарі, озброєні до зубів, неговіркі й суворі, прийшли до цієї ж таки кімнати й наказали збиратися: "Вас викликає друг Опришко", — пояснили коротко.
Бідна Ірина спробувала було заступити дорогу, боївкарі не вельми делікатно відштовхнули її за поріг. Жінка схилилася на одвірок, і заплакала. Друг Опришко мав у Горопахах і в усіх навколишніх селах славу грізного неусміхненого провідника Служби Безпеки й здибання отже з ним не обіцяло бути приємним. Його боївки боялися не лише енкаведисти і стрибки, котрі полювали за ним роками й не могли вполювати, Опришко де хитрощами, де відвагою пробивався крізь ланцюги ворожих облав, але боявся кожен, хто жив у наших околицях. Не буду казати, що це був страх перед жорстокістю, ні, це був страх ніби перед законом: Опришко своїми рейдами по району, екзекуціями над сексотами, стрибками та особливо запеклими активістами радянської влади, постійно нагадував, що кара за злочин, за зраду впаде на тебе неминуче.
Але й траплялися смерті несправедливі...
Вечір був густий і глухий, темрява, здавалося, впиралася в груди, немовби її виплели з грубої волосіні. Боївкарі йшли один справа, другий — зліва, не промовивши за дорогу ні слова. Коли припадкове я спотикався об камінь, котрийсь підхоплював мене під руку. Мали, очевидно, наказ мене берегти. Село, дарма, що ще не настала пізня година, нишкло в тривожних снах, і лише де-не-де блимав у вікні каганець.
Мене привели до хати на околиці села, від якої до лісу махнути рукою. Вікна були заслонені веретами, на столі чаділа з високо підкрученим ґнотом гасова лампа, й ціла невелика халупчина з старосвітською лавою під стіною, побіленим комином, рядком образів на чоловій стіні й порозвішуваними над постіллю мальованими тарелями, виглядала немов розквітла яскрава ружа; посеред хати, осяяний лампою, сидів за столом, схиливши голову на руки, молодик у совіцькій військовій гімнастьорці й у вишиваному киптарі, туго підперезаний паском із портупеєю.
— Сідайте, пане професоре, — промовив співучим тонким голосом, і я подумав, що він гарно читав би у церкві "Апостола". Навіть посміхнувся, уявивши його на криласі.
Я сів на табуретку навпроти нього і ждав; він дивився на мене довго, колючими очима стріляв мені то в обличчя, то в груди; мене його зирки не лякали.
— Ви хотіли мене бачити? — спитав, усміхнувшись до себе. — І, очевидно, знаєте, з ким маєте справу? — додав і знову пісно усміхнувся. Чи усміх цей означав погрозу, чи навпаки Опришко таким способом вибачався, що його ім'я котилося околицею, як туге колесо колючого дроту?
— Хотів, — кивнув я головою. — Я давно хочу з вами... з кимсь із зверхників у підпіллі поговорити, щоб з'ясувати дещо для себе й, може, дещо вам порадити. Тому й просив, щоб ви вибрали час.
— То я вас слухаю, — кивнув нетерпляче Опришко, і я зрозумів, що він не дуже любить прислухатися до чужої думки. У підпіллі він був цар і Бог, він мав під обцасом провідників, станичних, різних ідеологічних референтів... вони для нього гейби й не існували, адже він уособляв собою караючу руку підпілля і саму Божу кару.
— Мене турбує, пане Опришко, одна обставина... турбує і болить. Маю на увазі той факт, що підпілля дедалі частіше вдається до терору: там когось повісили, там — розстріляли, а того взяли вночі й слід за ним пропав. Кожної ночі якась кривава акція...
— Ви, професоре, не забувайтесь! — Опришко нервово схопився із-за стола й так задерев'янів стоячи. На сухорляве його обличчя хтось начебто наклав гіпсову маску. Руки заклав за спину.
— Я й не забуваюся, знаю, з ким розмовляю, і прошу мене не лякати, я, прецінь, стріляний горобець, — відповів йому зухвало. Очевидно, даремно я роздмухував вогонь, але такий уже мій характер. — Мені, може, пане Опришко, справа України не менш дорога, ніж вам, і ви це, напевно, добре знаєте.
— Я знаю також, — відповів він, не міняючи пози, — що ваш син був комуністом.
У мене заболіло серце: я довго мовчав, сховавши обличчя в долоні.
— Я був про вас, друже провідник, кращої думки, — відповів йому, поволі добираючи слова... слова ж бо розлетілися, немовби посеред них вибухла граната. — Мій син — моя трагедія, але, повітре, й він жадав добра своєму народові. Одначе його нема й про нього не будемо говорити. Є я... а вам не може бути невідомо, що я при потребі людській і шкільній буваю в районі та в області, стукаю до канцелярій різних начальників і навіть до районного енкаведе. Приїздять і вони до мене... ось Ступа приходить на уроки. Отже, якщо продовжити вашу думку, що, коли в батька син виріс комуністом, то батько, тим паче чоловік мого характеру, який усюди пхає свого носа, мусить бути тричі комуністом, а простіше — запроданцем... і вам простіше простого кликнути когось із своїх, що десь тут затаїлися за дверима, й наказати повісити мене на сухій вербі. Я у вашому розпорядженні. Нема про що розмовляти.