Оксані не дали навіть присісти за стіл, один поперед одним студенти запрошували її до танцю, а я мимоволі став жертвою господині. Леся підливала мені в бокал, підсовувала найласіші шматки, кружляла довкола мене, обвивала, мов теплою хмарою, своєю увагою, доброзичливістю, може, й ще чимсь — я не зауважував того, дивився весь час на двері, що вели до тої кімнати, де танцювали, де була Оксана.
Леся врешті наважилася присісти біля мене, постежила мій погляд.
— Ви весь час дивитесь туди. Мабуть, ревнуєте свою дружину?
— Я думаю про те, чому там немає світла.
— Ну, це так усім хочеться. Для більшої інтимності. Вам не подобається?
— Коли всім хочеться, то до чого тут я?
— А ви знаєте, Миколо, що всі дівчата нашого курсу закохані в вас?
— Яке це має значення для будівництва комунізму? — віджартувався я.
— Вам жарти, а я… — Леся не договорила і зненацька зовсім іншим тоном, якось мовби офіціально проголосила — У вас чарівна дружина.
— Дякую за повідомлення.
— У вас надзвичайно чарівна дружина! — майже вигукнула Леся і несподівано впала обличчям на стіл і заплакала. Я розгубився, навіть злякався.
— Отакої! Лесю, ну, не треба. Прошу вас, не треба плакати…
— Я нещасна і буду нещасною до самої смерті,— схлипувала дівчина, а я тупцявся біля неї і нічим не міг зарадити.
Згодом вийшло так, ніби я відплатив їй за той душевний порух дурною історією з стінгазетою, а тоді все перевернулося і за законами неминучої відплати вже Леся помстилася мені своїм віршиком, який так обурив мене, — одним словом, все якесь недоладне, незграбне, безглузде, і ми в цьому театральному залі на сусідніх місцях, мов жертви якоїсь недовідомої катастрофи, мов нещасні корабельні розбитки. Як можна з’ясувати нез’ясовне?
— Лесю, — прошепотів я. — Давайте з вами укладемо мир раз і назавжди. А тепер скажіть: ви не будете заперечувати, коли я втечу звідси?
— А як же вистава? Ви так агітували мене дивитися.
— Дивіться і за себе і за мене, а я втечу!
Не стане ж наш секретар парткому виносити мені догану ще й за те, що я не додивився до кінця п’єсу Вірти?
День восьмого березня того року припав на суботу, таким чином, у нас з Оксаною було цілих два вихідні дні, і ми мали право провести їх на власний розсуд, ні в кого не питаючи, ні перед ким не звітуючи. Як розправляються з вільним часом студенти? Біжать у кіно, де ще й досі крутять так звані трофейні фільми про розкішне зарубіжне життя; на танцмайданчики з духовими оркестрами й барабанами; до цирку, цього, мабуть, єдиного місця на світі, де розумні клоуни добровільно вдають з себе дурнів, мовби натякаючи на те, що довкола вас безліч дурнів поважно вдає з себе розумних; до звіринця, щоб подратувати звірів, ще голодніших за студентів; на ковзанку, до парків, на Дніпро, на простір і волю!
Оксана вибрала простір і волю.
— Давай просто погуляємо десь подалі від людей, — сказала вона. — Якби ти знав, як мені все остогидло!
З будівництва її взяли на роботу до заводської їдальні, спершу на миття посуду, тоді на кухню, іноді вона помагала й подавальницям— тисячі людей, гамір, колотнеча, вічний поспіх, невдоволення, лайка, ненависть.
— Тримайсь, мала, — заспокоював я Оксану, — ось стану вченим агрономом, рвонемо на якусь латифундію, станемо боротися за високі врожаї, заживемо в шелесті нив, у співі жайворонка.
Це трохи розвеселило її. Вона спробувала усміхнутися.
— Я думала, ти в інституті порозумнішаєш.
— А виходить навпаки?
— Як не побережешся, то може вийти.
В суботу ми пішли до парку імені Чкалова. Перед парком був цілий квартал магазинів, там творилося щось схоже на кінець світу. Хоч купити, власне, було майже нічого, сотні або й тисячі чоловіків юрмилися в магазинах і біля них, лізли один на одного, пробивалися з боєм до прилавків у сподіванні вхопити там бодай найбезглуздішу річ, якусь дурничку, щоб подарувати своїй найдорожчій і тим самим належно відзначити Міжнародний жіночий день восьмого березня. Я не визнавав цього дня, вигаданого колись чи то Кларою Цеткін, чи Розою Люксембург. Як на мене, то таке свято навіть ображало жінок. Чому тільки один день на рік — жіночий? А решта що — чоловічі? Мій селянський розум бунтував проти такої логіки.
— А як ти до цього так званого свята? — спитав я Оксану.
Вона мовчки знизала плечами.
— Ти ж зрозумій! — розмахував я перед нею руками. — Ну, хай у капіталістичних країнах, де жінку пригнічують, де вона не має рівних прав з чоловіком. А в нас? Візьми наших жінок. Паша Ангеліна, Марія Демченко, Любов Орлова, Наталя Ужвій — які чоловіки можуть з ними змагатися? Хто їх може пригнічувати?
— А про тих, що впрягалися в плуга, ти забув? — тихо зронила Оксана. — А про таких репатріанток, як я? А про тих, що зоставалися в окупації? Ну, та їм однаково ж ніяких подарунків не купують — ні на восьме березня, ні в інший день.
Далі ми йшли мовчки, темні натовпи вирували десь позаду, біля самого парку були магазини, в яких ніхто не купував, ніхто не товпився: комісійні з бронзовими люстрами, килимами, кришталем і шкурами білих ведмедів; два меблевих, у яких продавалися спальні гарнітури по шість з половиною тисяч кожний; гігантські буфети, що могли б слугувати не тільки сховищем для цілих скирт посуду, а й притулком для слонів або бегемотів, і кабінети з письмовими столами такого розміру, ніби вони призначалися для нової породи мислителів, що колись виведена буде мічурінськими методами, таких собі новітніх Гаргантюа.
Наш майновий стан гарантував нам цілковиту незалежність від усіх цих суто буржуазних принад, ми промарширували з Оксаною повз магазини гордо й незалежно і вже були поряд з височезною колонадою, що вела до міського парку культури й відпочинку, одо носив ім’я препрославленого льотчика радянської епохи Валерія Чкалова. Сам Чкалов і зустрічав би нас одразу за колонадою на просторій круглій площі, стоячи по коліна в снігу і не лякаючись холоду, бо ж був у хутряних унтах, в хутряному комбінезоні, в хутряному шоломі—неоковирна гіпсова льопа, на яку навіть німецькі окупанти пошкодували зусиль, щоб її розвалити, а самим матеріалом не спокусилися, бо не бронза, а глина. Отже, Чкалов повинен був зустрічати нас, як зустрічав він тут кожного ще до війни, коли був поставлений невідомим скульптором. Але хтось надто пильний (чи й не сам секретар обкому Климушняк) вирішив, що гіпсовий Чкалов, простоявши два роки на окупованій території, вже мовби втратив свою ідейну цнотливість і тому не може повністю забезпечити радянським трудівникам потрібного рівня в проведенні їхнього дозвілля.
З цих міркувань перед незграбним гіпсовим зображенням Чкалова поставлено теж, щоправда, гіпсовий, але досить акуратний бюст Сталіна і на такому високому постаменті, щоб генералісимус перекривав комбрига.
Отож, нас з Оксаною в парку імені Чкалова привітав, розсуваючи вуса в добрій усмішці, батько народів, вождь всього прогресивного людства, найбільший полководець усіх часів—і ми були щасливі, як і всі радянські люди, живі, мертві і ще ненароджені.
Ми пішли центральною алеєю, і сніг рипів у нас під ногами, хоч за календарем була весна.
— Куди підемо? — спитав я Оксану. — До ставків чи на атракціони?
— Мені однаково, аби лиш ми побули вдвох.
Я поцілував її холодну щоку, вона пахла свіжим снігом і вітром, якого тут і не було.
— Де в тобі це береться?
— Що? — не зрозуміла вона.
— Та я й сам не знаю.
— Не знаєш, то й мовчи.
— Здається, я зможу хоч тут тебе обняти.
— Люди побачать!
— Але ж ніде нікого!
— Однаково побачать!
Ми довго блукали поміж засніженими деревами, уникаючи зустрічних, обминаючи ті місця, де могли бути люди, але не вбереглися і несподівано для себе вийшли просто на павільйон для морозива "Пінгвін". Павільйон літній, відкритий усім вітрам, тільки з одного кінця поставлено дерев’яну, пофарбовану в блакитне з білим хатку, і над нею великі білі літери: "Пінгвін".
— З Арктики попали в Антарктику, — засміявся я. — Там шкури білих ведмедів, тут пінгвіни.
— Там хтось сидить, — смикнула мене за рукав Оксана.
Справді, за одним із столиків, у самому кінці павільйону темніла широка постать. Чоловік сидів, погорбившись, широко розставивши лікті, так ніби хотів чи то обійняти столик, чи просто показати, що не бажає мати біля себе сусідів, хоч які сусіди, коли довкола жодної душі! Чорна лиснюча спина, дорогий хутряний комір, ще дорожча боярська хутряна шапка.
— Я знаю, хто це, — тихо сказав я Оксані.
— Хто ж?
— По-моєму, наш професор Черкас.
— Давай утікати!
— Незручно ж. А раптом він уже побачив нас.
— Як же він міг побачити, коли сидить спиною до нас?
— Ти не знаєш професора Черкаса: він бачить і спиною!
— А я б утекла.
— Тепер ніяк не можна. Ми повинні підійти і привітатися. Я познайомлю тебе з професором.
— Боязко. Я ще ніколи з професорами не знайомилася.
— Олексій Григорович прекрасний чоловік. Ти побачиш сама.
Ми майже покрадьки наблизилися до павільйону, я несміливо покашляв, роблено бадьорим голосом обізвався до чорної широкої спини:
— Олексію Григоровичу, це ви? Доброго вам дня!
Лікті на столику зсунулися, загримів металічний стілець під тяжким тілом, масивна постать з несподіваною зграбністю обкрутилася на всі сто вісімдесят градусів, професор Черкас побачив мене, вмить упізнав, зрадів, загрюкотів усіма барабанами свого неповторного голосу:
— Сміян? Прекрасно! Я саме про вас думав. А це ваша дружина? Я здогадувався, що у вас повинна бути саме така дружина. Прошу сюди. З Сміяном ми знайомі. Абсолютно незносний тип. А я до деякої міри його професор. Черкас Олексій Григорович власною персоною. Сарданапал і Валтасар! Вам же личить тільки одне ім’я: Оксана!
Він нахилився, щоб поцілувати Оксані руку. Оксана зніяковіла.
— Як ви змогли здогадатися?
— Маленькі професорські хитрощі. Оксан на Україні багато, і всі вони неоднакові. Але іноді народжуються такі дівчата, яких неодмінно треба називати тільки Оксанами, і їх саме так і називають. Ви розумієте? Це по-перше. А по-друге, а може, саме це по-перше, ваш незрівнянний Сміян міг непомітно для себе проронити в розмові ваше ім’я, а чіпка професорська пам’ять миттю підхопила зронене і про всяк випадок… Розумієте? Але чому ми стоїмо? Прошу сідати і зараз їстимемо морозиво!
Перед професором у великій скляній вазі вже стояла ціла гора морозива.