Сам з усіма чайками завернув на захід, і вкоротці обі частини козацького флоту втратили себе з виду.
Ще сонце не виплило понад обрій овиду, коли у Кафі почався рух. Він починався від пристані, сеї головної бочки кафинського життя. Як завсіди, так і нині, у пристані було повно суден, бо генуезькі баришівники задумували саме перед новою війною з Ляхистаном вивезти уже торішних рабів з Кафи у Александрію, Бейрут, Яфу, Туніс.
Кілька днів тому покинув пристань флот Чікалі-паші, який плив у Трапезунд, щоби супроводити військові припаси для недобитків знищеного у Арменії війська великого візира. Ладування сих припасів, направа кораблів, достава харчів займали через дві неділі усю Кафу. Паша мусів брати під свій набір купецькі судна генуезців, греків або вірмен, і вони робили усі можливі заходи, щоби ся честь не припала їм, а, по можності, кому другому. Хабарі плили, мов вода, купці бігали, мов з перцем, але як би там воно й не було, ніхто не міг бути певним, чи саме на його судно не впаде око всемогучого адмірала. Тому й ніхто не брався ладувати невільників перед виїздом султанського флоту.
Аж коли ті, що не хотіли й не могли або не вміли у слушний час та у потрібній кількості підсунути хабарів паші, його язіджіям, кяям, ода-башіям або райсам, виплили з пристані враз з галерами і галеасами воєнного флоту, купці відітхнули. З Судаку прибуло також кільканадцять суден на вістку, що Чікалі-паша вже далеко, а тої самої днини десь по півночі закітлувалося у пристані, мов у муравлищі.
З мусульманської дільниці, з великого базару, на возах, ослах або й на плечах гамалів прибула перш усього валява харчів, припасів, бочок з водою та в'язки ланців, якими спутано невільників. Від кождого судна плили човни до набережної, забирали привезений ладунок, відвозили на кораблі та серед криків, прокльонів, свисту та ломоту втягали усе те на палубу. Невиразні тіні снувалися по набережній сюди й туди, осли ревіли, робітники кричали, орударі видавали прикази, словом, кождий присягнув би, що на пристань напали ушкали і граблять серед темної ночі флот.
Між тим у вулиці, що лучила пристань з базаром і при якій мешкали генуезькі купці, почали ще перед світанком збиратися орударі та помічники. Вони стояли на вулиці, ждучи, доки не відчиняться високі різьблені двері та не появляться чорно одіті всемогучі та благородні nobili – торговці і пани людей, яких ось тисячі мали покинути Кафу назавсіди, щоби згинути оддалік від своїх, наче продана на вивіз скотина.
Також з прибережних шинків та з татарських хатин виповзли на світ до двох тисяч подонків людського роду, тих шакалів, що живляться стервом, яке остане від трапези льва, – польських та грецьких потурнаків і жидів. Вони були тут найпотрібніші, бо вони саме мали перевезти невільників з домів до пристані. Вони підходили до орударів та помічників з поклоном та противним усміхом, показуючи прив'язану до пояса заржавілу шаблю та довжезний ремінний батіг, перебитий пістоль як запоруку власної хоробрості та безпеки невільників.
Почалися торги. Потурнаки знали, що купці без них не обійдуться, а орударі грозили, що візьмуть татар на погоничів. Вкінці потурнаки обіцяли відступити посередникам частину своєї платні як бакшиш, і справу полагоджено, ще заки купці вийшли з домів. Аж ось упали перші лучі сонця на шпилі мінаретів, і вслід за сим заспівали муедзини ранішню молитву. На вершках домів показалися голови мешканців, повідчинювали двері, вулиці зароїлися від гамалів, робітників, дрібних торговців молока, меду, печива й солодощів; жінки, окутані у різнобарвні полосаті чадри та фереджії, швидко бігли саме там, – город збудився.
Сонце підіймалося між тим з-поза рога Таш Кічік чимраз вище й вище. Його лучі обсипали уже муравлище людей та в'юків у пристані і сотки човнів, що кружили довкола кораблів. На щоглах, наче малпи, висіли моряки, перегукуючися при затяганні вітрил та рибацьких снастей. У городі повідчинялися вуличні робітні та склепи купців, з коминів хат повалив дим, і аж тоді відчинилися ворота у домах генуезьких нобілів.
Кілька слів – і купець сідав у лектику, по боках ступали орударі, а за ним, наче військо за ода-башім, ішли потурнаки – наганячі. Вони ішли у різні сторони, де у кого був будинок на куплених у оселі невільників. Найбільше було таких "магазинів" поза містом біля стін, які півкругом окружали город від суші і бігли хребтом невисоких горбків на північ від пристані.
Вкоротці з деревляних домів вивели дозорці пов'язаних рабів. Їх уставлювано парами по двох, а купець перелічував їх і передавав орудареві, а сам вертав у хату. Почислених бранців окружали погоничі, серед лопоту батогів довгий ряд нещасних ішов до пристані. На загал раби-невільники виглядали краще, чим уосени, але було їх менше. До п'ять тисяч вивезено ще торік, ще більше померло узимі, але прочі, яких годували доволі добре, були здорові й дужі. Не було у них, одначе, вибухів розпуки, не чуть було крику, плачу, стонів…
Але далеким був би від правди, хто б думав, що ті прості душі мужиків чи козаків привикли до свойого положення. Ні! Вони тільки завмерли у безнадійності, неволя стала для них тим, чим для свобідних є гадка про смерть: усякий знає, що її не уйде, а таки про неї не думає. Одначе гадка про смерть у яркому сяєві веселості кладе нам перед очі життя: уживай його що сил, поки час! А тут гадка про рабство убивала собою усе: "нічого нас не жде, нічого не надіймося від життя, добро зачинається аж зі смертю, тому й не думаймо про нічо, бо думка – се ворог душі невільника, а почування – се смерть".
Звільна, ліниво, повільно ішли невільники: чого їм спішитися? до чого? Довкола них бігли та скакали погоничі, б'ючи раз по раз ведених без причини, от так собі. Але навіть удари не виводили нещасних з отупіння. Тільки часами тихий стогін добувався з грудей людини, коли ремінний батіг діткнув лиця або ударив надто болючо, – впрочім, і голови не звертав ніхто на тих добровільних катів. Раз у раз стрічалися зі собою різні партії, усі подібні до себе, наче краплі води. У деяких були жінки, а тоді попри свист батогів чути було ще безстидні дотепи та удари рук, якими наганячі обмацували та оцінювали вартість "товару".
Аж ось з різних вулиць та вуличок виплила людська товпа невільників на залиту сонцем набережну. У млі ока здовж домів уставилися, наче військо, відділ рабів зі своїми дозорцями, ждучи своєї черги іти на кораблі. Між тим у пристані і на кораблях кипіла робота на всі руки. Моряки прикручували ланци до стін у суднах, стелили очерет під невільників, орударі умовлялися з райсами о перевіз, перечислювали мішки, гроші.
Загальне замішання збільшили ще збірщики татарської поголовщини від вивезених рабів, які перечислювали товар і збирали податок таки сейчас від орударів. Звичайно орудар сам кілька днів опісля приходив до збірщика, подавав число рабів і платив податок, а сей вірив йому на слово, поперте, розуміється, відповідним хабаром. Збірщик у пристані був невиданою появою.
Та ось нині наче світ горі дном перевернувся. Баскаки бігали, спішилися, наче усі чорти за ними гонили. Відси почалися поміж ними і купцями та агентами спори і торги, але і сі не довели до нічого – податок заплачено в цілості, може, уперше, відколи генуезці виперли венеціан з турецьких та татарських пристаней. Заки ще сонце перейшло четвертину своєї денної дороги, вже баскаки з мішками гроша поїхали на ослах у Судак. По що? Чому? Того не знав ніхто, та ніхто про се й не питався, бо де двадцять тисяч рабів всідає на кораблі, там можна легко позабути про десятьох баскаків.
Втім, коли праця і рух у пристані був у найбільшому розгарі, якісь оклики, наче зачудування або занепокоєння, почулися з кораблів. На щоглах, у "бузькових гніздах", на мотузяних драбинках та на кормах ставали люди і, закриваочи руками очі, гляділи на схід, де по другій стороні замку чорнів ріг Таш Кічік. Зі сходу надпливали якісь кораблі… Які саме – не бачив ніхто, бо лучі сонця, відбиті від блискучої хвилі, сліпили зір, ослонюючи його темнили п'ятнами…
Вмить робота перепинилася. Таманські ушкали або й які інші опришки могли скористати з неприсутності Чікалі-паші напасти на кораблі у пристані. Занепокоєння росло у кождого, аж нагло закричав якийсь моряк.
– Ель гамду іл-л-іллях! Се галери – одна, дві, три…
– Ні, се галеаси! – гукнув другий.
– Брешеш, чапкіне, є й галери!
– О, на Аллах! Щось десять!
– Все одно! Се турки.
– Аферім!
Занепокоєння щезло, а зате стали усі допитуватися, що се за флот.
– Відки він – з Трапезунду? Навіщо його сюди? Хто ним орудує? – питають одні.
– Ба, бачили ви баскаків, як чогось-то спішилися? Хай мені очі вилізуть, як се не подарунок Джанібекові! – псував якийсь підстарший міняйло-генуезець турецькому од-башієві від заптіїв намісника.
Але сей кивнув головою взад і цмокнув з невдоволенням.
– Йок! Мовчи! Не твоє й не моє діло. Ясак, – зась тобі й мені від падишаха та хана, коби Аллах та його пророк злили усі почесті та блаженства на їх святі голови. Аллах іл Аллах!
– Ануко, до роботи, до праці, діти пророка, – кричали наставники, – кінчайте розпочате з Аллахом діло рук ваших! Паршиві собаки з жидівського переулка, бодай вас проказа зжерла, шолудиві, нечисті вепри, струп вам на вашу прокляту голову! Беріть мішки, баранчики мої білі… от так, а не пускайте з рук… о так, гарно!.. Гей ти, ледача худоба з чортового пасовиська, не маєш часу почіхрати своєї свинської шкіри дома об корито, тільки тут загрібаєш воші лопатою замість працювати? А щоб тебе поломило, хай ропа зжере тобі кості! Їм… погано!
Між тим галери приплили уже близько, але зовсім не ладилися закидати якорів. Вони радше подобали на ворога, який іде приступом. На чердаках не видко було нікого, але, видко, керманичі добре правили суднами, бо вони усі рівночасно в'їхали поміж перші кораблі від краю, а саме між галеони з Судаку. В тій хвилі гирла усіх гармат зацвіли димом, але не були се повітальні вистріли. Град куль усіх величин сипнувся на збитою масою стоячі кораблі й човни, а на чердаках, наче від чарів, зароїлося від високих шапок та довгих вусів. У сій хвилині страшенний, нелюдський рев вирвався з груди тисячів.
– Козаки! Козаки! Аллах! Іл Аллах! Смерть! Смерть! Рятуйте! Тікайте!
Наче хто пригорщу піску кине у зеркало води, так сипнулися турецькі, грецькі, італійські моряки у море.