Чомусь здавалося, що мав бути схожий на Коцюбинського або Чехова: іншим не міг його уявити.
Він і справді виявився схожий на обох цих письменників. Схожий не зовні, а якоюсь внутрішньою інтелігентністю, не побоюсь навіть сказати — вишуканим аристократизмом. Такими, тільки такими могли бути інтелігенти минулого, виховані на найвищих зразках світової культури.
Про що ми тоді говорили, точно не пам'ятаю. Здається, про його збірку, що пішла на виробництво, а ще він цікавився, над чим я працюю, які мої творчі плани,— оця його щира увага до кожного була однією з рис, притаманних Борису Дмитровичу. Він не замикався на собі, як це властиво багатьом живим "класикам", для нього, здавалося, творчість співрозмовника була набагато цікавішою од власної.
Прощаючись, він сказав:
— Будете проходити мимо — завітайте. І пожартував: — Побачите, як живе політкаторжанин.
Я скористався цим запрошенням, коли появилися сигнальні примірники його збірочки. Взяв один екземпляр, хоча це й було заборонено, поки не появиться штамп цензури на дозвіл "у світ", упаси Боже навіть показувати авторові. Та мені так хотілося потішити Бориса Дмитровича, що я взяв один примірничок, який ще пахнув друкарською фарбою, та й поніс його авторові.
Борис Дмитрович мешкав у будинкові для письменників, що був зведений задовго до війни: він, дружина і двоє дітей. Двокімнатна невеличка квартирка з коридорчиками-мишо-ловками, а кухонька затісна й для одного. Не кухонька навіть — якийсь закапелок, де ледь вміщалася газова плита, столик і пара стільців.
— Виплід фантазії Івана Ле,— сказав Борис Дмитрович, усміхаючись. І пояснив, що коли проектувався цей будинок, то Іван Ле наполягав, щоб кухонь взагалі не було. Житимемо ж, бачте, при комунізмі, харчуватимемося в їдальнях, то навіщо нам пережитки минулого? Ледь удалося відстояти туалети та ванни.
— І Ле зараз у такій квартирі живе?
— Трохи пожив. Потім перебрався з комунізму в капіталізм. В нормальну квартиру... "І з Ле зле, і без Ле зле",—
4*
99
процитував Борис Дмитрович чиюсь епіграму.— Та годі про це. Прошу сюди, до моєї печери!
В "печері" так чисто, так прибрано, що я мимоволі подивився на свої черевики. Просиділи за коньячком до пізнього вечора. І то був один з найцікавіших в моєму житті вечорів: в Бориса Дмитровича був рідкісний дар оповідача.
Од нього тоді, пам'ятаю, я вперше почув повний текст "Ще не вмерла..." — сучасного державного гімну, який у той час був під суворою забороною. Він не тільки продекламував всього вірша до кінця, але й наспівав мелодію.
— А ви знаєте, що цей вірш нещодавно надрукований?
— Де?.. Та цього не може бути!
— От і не може! — Він молодо зводиться, йде до шафи, дістає якусь книжку, розкриває на закладці: — Читайте!
Дивлюсь і очам не вірю: "Ще не вмерла Україна". Повний текст. Розкриваю на титулці: "Песни кубанских казаков. Краснодар, 1958 год".
— Отакі дива в нас трапляються,— сміється Борис Дмитрович.
Забув уже, з приводу чого зайшла мова про Трипільську трагедію. Здається, я перед цим бачив фільм чи слухав лекцію.
— І ви повірили казочці про банду Зеленого? — запитав іронічно Борис Дмитрович.
— Але хтось же постріляв отих комсомольців?
— Постріляв!.. Ніхто їх, дорогенький Анатолію Андрійовичу, не стріляв. їх селяни Трипілля, у яких врешті урвався терпець, обеззброїли. Пішли на них із вилами й косами. Та й поскидали всіх до одного із кручі. Прямо в Славутич... А потім прийшов цілий полк чонівців, з гарматами та кулеметами, і влаштував криваву баню тим нещасним селянам. Вбивали старих і малих. Отак воно насправді було. Йшли війною на власний народ...
Я слухав його і думав: "Цей чоловік не боїться нічого. Отаке говорити мені, ще мало знайомому!"
Десь через день були чергові збори київських письменників. З доповіддю виступив Леонід Миколайович Новичен-ко, наголошував на ідейних збоченнях в творчості деяких письменників, особливо його розгнівала теза про право на помилку ("Не помиляється тільки той, хто не працює"), ? коли настав час обговорення, першим виступив Борис Дмитрович. Він брав під захист критикованих, йому кидали репліки, його обривали з президії, а він вів своє, наче й не чув сердитих отих голосів, і врешті так закінчив свій виступ:
— Я добре розумію становище Леоніда Миколайовича: на чийому возі їдеш, того й пісню співай. Зал так і вибухнув реготом...
А ще через день почалися неприємності — для нього й для
мене.
Борис Дмитрович до своєї скромної збірочки поставив епіграф — відомі рядки з поезії Івана Франка:
Встане наша славна Україна, Щаслива і вільна, Від Кубані аж до Сяну-річки Одна нероздільна.
Я не знаю, якому занадто пильному йолопові впали в недремне око оці Франкові слова, тільки згодом там ударили на сполох: Антоненко-Давидович, який сидів у таборах за націоналістичну діяльність, знову узявсь за старе і вимагає від Росії не більше не менше, як повернути Кубань Україні.
І пішло, і поїхало...
Бідного Дяченка потягнули в цека на розправу, а мені, аз многогрішному, вже на рівні видавництва вліпили сувору догану. І довго по тому у виступах ідеологів різних мастей наші прізвища наводили як приклад ідейної сліпоти і недалекоглядності.
Книжечка, щоправда, під ніж не пішла, чого можна було сподіватися, повидирали тільки сторінки з епіграфом. Там, угорі, були зацікавлені в тому, щоб книжка вийшла з друку, більше, ніж сам Борис Дмитрович: показати всьому світові, що Антоненко-Давидович перекувався, став лояльний до радянської влади і рідної комуністичної партії.
А він у цей час працював над романом "За ширмою", що наробив переполоху більшого, аніж ота його книжечка. В образі матері, яка скніла у безсердечного сина за ширмою, зобразив Україну, та на додачу ще й вивів невістку — москвичку, од якої, окрім зневаги, бідолашна мати не зазнала нічого.
Роман був надрукований у журналі "Дніпро" (попотерза-ли ж за нього Мушкетика!), а потім довго лежав у видав-н ицтві вже нашому, бо цензура не давала дозволу запустити його у виробництво. Хоча по ньому, викручуючи авторові руки, потовклися добряче і рецензенти, й редактор, і та ж недремна цензура. Уже підписаний до набору рукопис носили навіть у цека, звідки за якийсь час і повернули, всіяний запитальними та окличними знаками. Спробуй догадатися, що мали на увазі в тих двох відділах, де читали та перечитували цей роман, але видавництво мусило обов'язково від-реагувати на кожний той знак.
І появилися, руйнуючи художню тканину твору, такі ось абзаци та речення:
"Радянська епоха відкрила нову, блискучу еру в медицині. І медицина на шостій частині нашої планети вступила в свій золотий вік... Наша найкраща в світі апаратура, вся система радянської охорони здоров'я — хіба це не свідчить, що й цього ворога людини (рак) буде остаточно викрито, переможено й знищено... Скрізь перемагає радянська людина, переможе вона, без сумніву, й тут".
Отаких вставок було внесено в роман чималенько.
А скільки абзаців, та й цілих розділів, було перероблено або викреслено!
А невістка стала вже не росіянкою (упаси Боже кинути хоч найменшу тінь на представницю великого радянського народу!), а наша ж таки українка, родом із Кобеляк Полтавської області.
Не раз і не двічі довелося Борисові Дмитровичу, за його ж таки висловом, кидати кістку псам, доки його роман-велико-мученик пішов нарешті в люди. Точнішого вислову, аніж "пішов у люди", я не міг підібрати. Не було, по-моєму, на Україні людини, яка б не прочитала цього твору, буквально крізь серце пропущеного.
Парадокс того часу: чим лютіше на всіх рівнях громили за ідейні помилки той чи інший твір, тим більше зростала його популярність. Роман Антоненка-Давидовича "За ширмою" зник блискавично з усіх книжкових магазинів, а потім продавався на чорному ринкові вдесятеро дорожче од його номінальної вартості. Йому не судилося "заснути в запиленому томі, в цій незакопаній страшній труні" — за висловом Дмитра Павличка...
Одразу ж після книжечки нарисів Антоненка-Давидовича, мабуть, щоб покарати за той епіграф пропущений, мені підсунули редагувати товстелезну, на вісімсот сторінок, бам-белу: про героїчну боротьбу партизанів у минулу війну. Написав її ветеран Спілки письменників, автор численних п'єсок і п'єс, що ставилися переважно на периферії, та й то здебільшого драмгуртківцями, тож тих заробітків для нього було замало і він вирішив на старості літ узятись за прозу. Ще за молодих літ він легко пристосувався до системи, для якої талант був річчю необов'язковою, навіть шкідливою, і "стругав" свої п'єски на одну й ту ж соцреалістичну колодку, як чоботар у взуттєвій майстерні.
Не називаю його прізвища, бо він був людиною веселою й доброю і знав справжню ціну всім своїм творам. Коли я, дожувавши цей його опус, сказав йому якомога делікатніше, що доведеться дещо підправити, він замалим не кинувся мене обіймати:
— Та Анатолію Андрійовичу, та дорогенький! Та правте, не жалійте! Я вам буду лише вдячний.
— Ви в якому з'єднанні партизанили? — ще поцікавився я: в романі були такі карколомні картини партизанського побуту, що хоч стій, хоч падай. На кшталт "Зенітки" Остапа Вишні, де озброєний вилами дід перемагає фашистів. Так то ж гумореска, а тут — на повнім серйозі.
— Партизанити? А навіщо?.. Та й не міг я партизанити: мене, як письменника, викинули в глибокий тил. Аж на Урал.
Він так і сказав: "викинули", наче був радистом-розвідни-ком і його скинули на парашуті в глибокім тилу ворога.
Важко зітхнувши, я засів редагувати той опус.
Перший десяток сторінок правив обережно та оглядаючись. Все ж не будь-хто, а ветеран, який став членом Спілки письменників, коли я тільки починав під стіл пішки ходити. Тож намагався, де тільки можна, лишати авторський текст. Зустрівся з автором, дав йому передрук:
— Довелося дещо поправити...
Він мигцем глянув на помережані мною сторінки, розвів для обіймів руки.
— Та Анатолію Андрійовичу, та дорогенький мій! Та правте як вам на душу ляже! На те ж ви і редактор, щоб правити. Я повністю на вас покладаюся.
І я, знахабнівши, став по-справжньому правити. Перекреслював люто речення, абзаци, а то й цілі сторінки, вже од себе вписував цілі епізоди, не лишав у романі місця живого. Працював цілими днями як проклятий, за звичкою схоплюючись о четвертій, о п'ятій, а він регулярно забирав переписане мною та односив друкарці.
Я й досі не знаю, чи читав він мною виправлене.