Ну й нехай. Дурний розумному не приклад. "А побачу,— каже,— що діло певне, то і я тоді до них пристану".— "Хоч дурний, та хитрий! А рискує, значить, нехай хтось?!" — "Та який же тут риск? Що це тобі — в очко? Карту, втемну береш?! Аж ніякого риску!" І вже запалився Артем, і вже не відпустить,— цілу лекцію прочитає! — аж поки доведе-таки свого співбесідника до того, що помнеться ще трохи, почухає потилицю та й махне рішуче рукою: "Е, була не була! Уговорив. Пиши!" З приємністю впише Артем прізвище в список. А тоді, стримано посміхнувшись: "Тільки не думай, що ти вже цим і відбувсь".— "А що ж тобі ще?" — :<Тепер ти повинен хоч би одного загітувати. Є ж, напевно, підхожий хтось із родичів чи з сусідів. Тільки щоб свідомий, рішучий, не ледар. Одним словом, орел, а не опудало з клоччя".— "Та чого ж! — І мимоволі розправлялися плечі.— Можна буде й пошукати".—"Пошукай! А коли б двох, то й ще краще".
І в отакий спосіб за кілька днів набралося вже біля двох десятків народу. І дива ніякого. Бо тепер Артем зосередив свою увагу лише на найбільш свідомих, завзятих — з бідноти (а може, й рисковитих), правильно зміркувавши, де саме шукати їх треба: у червоногвардійському загоні насамперед. З них він і почав, маючи командира загону, Тимоху Невкипілого, за найкращого собі помічника. Саме його прізвищем той список і починався. А далі йшли Легейда Петро, Левчук Кирило, Куниця Овсій...— двадцять душ було у середу ввечері. "А ще й не вечір, як кажуть! — раділи обидва — Артем і Тимоха.— До неділі ще хай і не стільки, а хоч півстільки запишеться, і то вже... Та й на самій сходці, може ж таки, хтось пристане до гурту. Ні, тепер "уже видно, що діло на мазі — реальне цілком".
Не без того, певна річ, хтось і передумає. А хтось і взагалі, може, того й записавсь, що не знав, як від Артема тоді відкараскатись. Все це з'ясується тільки, коли вже до діла дійде. Але ж кортіло тепер уже знати.
І Невкипілий надумав.
Саме в ці дні, з середи почавши, економічеські возили сіно з лугу в сінник при маєтку. Раніш не спромоглись (з понеділка планували), бо два дні пішли на суперечки Омелька Хріна як голови наймитського комітету з управителем та
Пожитьком, в яких гору взяв-таки Омелько. Возили сіно — саней щось із десяток. На більше робочих рук не вистачало. Порадившись з Артемом, Невкипілий загадав своїм червоно-гвардійцям вийти завтра наймитам на допомогу. Всім, за винятком тих, що були в нічнім караулі в маєтку, та тим, що мали увечері заступати в караул. Бо діло це, мовляв, не чуже, а наше, свої ж воли тим сіном годуватимемо. Не тепер, то тоді довелося б возити. Чи ж не однаково! Але якраз через те, що собі, робити будемо безплатно. Управитель про платню і слухати не хоче. І навіть доведеться на своїх харчах. Отож набирайте в торби хліба та сала чим більш. "Та пилипівка ж!" — "Дарма! Бідняцьке сало і в пилипівку можна: по-науч-ному — цибулею зветься. Ну, та жарти жартами. А робота справді таки не легка. Самі знаєте. Цілий день навильники швигати. Та ще одвикли за війну!" — навмисно наголошував на труднощах. А сам собі думав: ну от і перевіримо — хто чим дихає: чи то ж усі вийдуть на роботу? Ні, не всі вийшли. Не було Гончаренка Клима, занедужав, либонь, та Хоми Гречки — з невідомої причини. Але якраз із тих, що досі записалися в Артема, прийшли всі до одного. Та й мало того, що прийшли, а робили як! — любо дивитись. І хай це було не так від свідомості, а просто зголодніли люди за роки війни по селянській роботі (а дома взимку зараз не було до чого й рук докласти, оце перша нагода, перша справжня робота: та ще й у гурті) — хіба й цього не досить було, щоб серце радувалось?! І Тимоха й собі не відставав від інших. Вилами, щоправда, ніяк було йому, таки муляв Лавро-нів протез на лівій культі (вперше надів оце), але граблями робити можна, хоч трохи й незручно від незвички. Вершив стоги. І згори йому видно геть-чисто все: не тільки що в дворі, але й на луках що робиться. Двадцятьма саньми возили. Любо глянути! Не без того, були й такі, що повільніш, аніж могли б, сани накладали, і такі, що занадто вже часто перекур справляли. Тимоха все помічав, осудно хитав головою. Декому й зауважить потім, як привезуть сіно в сінник. А загалом був дуже задоволений. Бо робила більшість таки добре, не за страх, а за совість. Чи навіть мовби це їм забавка була. Один поперед одного, змагаючися в силі, у спритності, по півкопиці набирали на вила і вимахували на стіг. Тимоха ледве вправлявся, по пояс засипаний запашним сіном, але веселий і від того, що хлопці таки молодці, і радий за руку — велике спасибі Лавронові; якщо тут управлюсь, то косити буду й поготів! Та й гвинтівку в руках зумію тримати.
І так було всі оці дні, аж до суботи. Поки не перевезли все сіно з лугу.
І всі оці дні Артем з ранку до ночі теж працював в економії. Нарівні з іншими через руку не міг (хоч і підгоювалась, але орудувати нею ще боляче було), то він знайшов собі іншу, посильну роботу: з першого ж дня разом з конюхами Микитою та Терешком почали обробляти саморобними ліками з гречаного попелу коростявих коней. Коли виравлявсь, ішов з ковалем Лавріном у машинний сарай — переглядати інвентар, щоб визначити, що можна пустити в розподіл людям, а що для прокатного пункту відстояти. Добра було чимало: два паровики, дві парові молотарки, шість кінних, вісім жаток, косарки, сівалки. І це лише у машинному сараї. А скільки ще розкидано по дворищу,— забурковано снігом,— плугів, борін. А одна сівалка так і лишилась у борозні ще з осені, вмерзла сошниками в землю. "Нічого собі хазяї! Будь ви неладні! — Записуючи в зошит, Артем спересердя навіть олівець зломив. Лаврін Тарасович крекнув винувато.— Та я не вас, дядьку Лавріне, на думці мав".— "А все одно! І моя тут провина є. Чи не міг хоч би носом ткнути котрогось. А тепер уже до весни не руш. Поки земля не відтане".
В обідню пору, коли візники гомінливою юрбою ішли через дворище в людську обідати, приставав і собі до гурту. Міг би, звичайно, і додому сходити пообідати, найближче з усіх жив, та чи в обіді справа,— цікаво і приємно було посидіти за столом у гурті. Омелько Хрін таки домігся від управителя, щоб видали з комори хоч хліба, пшона та олії на всі двадцять три душі, котрі працювали на возовиці сіна. Як таки можна цілий день без гарячого?! Що це — фронт? Хоч кандьору нехай Векла зварить.
На столі вже парували миски з кулешем. Векла біля порога привітно вклонялась і гостинно запрошувала роздягатись, сідати за стіл. Чоловіки чемно дякували, роздягались, сідали за стіл. А дівчата, Настя та Горпина,— у святкових хустках обидві ради такого случаю,— розкладали ложки перед кожним. Тим часом найповажніші, Петро Легейда та Овсій Куниця, на обох кінцях стола краяли хліб.
Та перше як їсти, тільки-но ложку в руки взявши, котрийсь жартома зітхав на всі груди.
— Е, що нема, то нема!— озивавсь від порога Омелько Хрін, розводячи руками. І знов зашиляв руки — ні, не за мотузку; ще з неділі (після наймитських зборів) як підперезавсь поверх латаної свити, замість мотузки, жінчиною червоною окравкою, та й по сей день шикує в ній.
— Не клопочись, Омельку!— казав Невкипілий.— Ми — люди передбачливі!— І виймав з кишені, клав на стіл одну, а потім другу здоровенну, в кулак завбільшки, цибулину.— Призволяйтесь, братця!
— Ох, і Тимоха ж!
— Добре жити на світі такому! Навіщо йому та революція?! Засадив город самою цибулею, і — кум королю! Закортіло сала — маєш, чарку випити — теж.
Обідали без поспіху, зрідка перемовляючись. Мовби повістку денну для пообідньої бесіди намічали гуртом. І тільки кінчали з обідом, виходили з-за столу й виймали кисети.
— А може, братця, покуримо надворі вже?
— Та куріть! Димар не затулений, витягне!— запрошували хором жінки, раді й самі послухати цікаву чоловічу розмову.
— Та й то правда!— І обсідали хату: хто на лаві, хто полюбляв сидіти навпочіпки, спиною об стіну спершися.
А говорити було про що — перед отаким днем, як завтра. За розмовою і плину часу не помічають. Аж поки раптом кинеться котрийсь:
— Ой братця, сонце вже де!
— Кидай курить!— командує Невкипілий.— Бо треба сьогодні завидна упоратись із сіном. Чи забули, що завтра за день!
— Неділя завтра!— підказує Векла.
— Та ні, молодице, не просто неділя. А можна казати: Великдень. Не попівський, а отой — справжній, мужицький Великдень. Що його ми все своє життя, як долі, виглядали!
XXII
Сільський сход, на якому вітробалчани намірились нарешті зробити ухвалу про розподіл поміж селянами маєтку пана Погорєлова, було призначено на неділю (останню перед різдвом), зразу ж по обіді. Ще у суботу ввечері десяцькі обійшли свої кутки, загадуючи людям на той сход. Проте і в неділю, за якусь годину після відправи в церкві, навіть не давши людям і пообідати спокійно, іще й дзвонар дід Охрім нагадав їм про той сход церковним дзвоном. Як то заведено було у Вітровій Балці — по три удари зряду. Та хіба ж так годилось би про цю радісну подію дзвонити! Споглядаючи з дзвіниці на те, як вулицями з усіх кутків села валив народ до школи, дід Охрім під кінець не вистояв-таки перед спокусою, і хоч знав наперед, що перепаде йому за це від отця Мелентія, бо в отакий час — після відправи, при зачиненій вже церкві — тільки один раз на рік (на Великдень) годилось це робити,— весело закалатав у всі дзвони. І цим неабияк звеселив своїх односельчан. І навіть задав тон, до певної міри, розмовам у натовпі. Вже хоч би тим, що за гудінням дзвонів стали недочувати один одного і мусили з звичайної мови перейти майже на крик. А це ще більш розбурхувало і так уже розпалені пристрасті.
Як ярмарок, гуде широка вулиця перед школою.
А в школі тим часом молодики, переважно з просвітян, котрі вже мали досвід у цьому ділі, готували приміщення для зборів. Воно, звичайно, раніше слід було про цс подбати, та понадіялись на Кушніренка, що вч'асно загадає кому слід. А йому, як видно, зараз було не до таких дрібниць: з самого ранку у волості з Рябоклячем та Пожитьком радяться. То вже самі за це діло, без загаду, взялись: розбирали дерев'яну розбірну перегородку між класами, виносили непотрібні зараз класні дошки та інші різні "хрупкі" речі з шкільного інвентаря.