S. Хоча цього листа, про який мовиться у статті, я писав, так би мовити, для внутрішнього вжитку, проте, поміркувавши, визнав за потрібне все ж таки опублікувати його в цій збірці. Річ у тім, що в ньому міститься кілька зауважень, які можуть бути корисними для багатьох інших літераторів. Природно, що в якихось моментах текст листа перегукується з текстом статті, але в даному випадку це припустимо.
Лист
Святославу Огінському,
літераторові з Кодими, що на Одещині; колишньому, багаторічному,
за всіх влад і політичних режимів незмінному керівникові
Колимського району.
Датований 9—28 вересня 2017 року.
Святославе! Ви припускаєтесь тієї ж помилки, якої припускаються мільйони віршувальників, тобто намагаєтесь свою ностальгію, свій сум за батьками і, як прийнято тепер казати, за "малою батьківщиною"; навіть свою, як-то кажуть росіяни, "половую тоску" — вихлюпнути безпосередньо на папір. Але в поезії це завжди веде до невдач, до творчого краху.
Річ у тім, що між Вашими пориваннями та почуттями — і папером мають постати: чіткий задум, переконливо відтворена філософська концепція, контрастно виписаний образ літературного героя; макрообраз твору, сформований із логічно вибудованої образності; синтаксично грамотно здійснений виклад Вашого авторського задуму.
На жаль, жоден із Ваших віршів у згаданих і не згаданих вище поетичних канонах не витриманий. Зате у Ваших творах багато словесної патоки, бурчання, зітхання, голослівних запевнень і банального інтимного "сюсюкання". Причому, переходячи з вірша у вірш, все це перетворюється на словесну "жуйку". Таке враження, ніби вірші ці писала не людина, котра, за різних часів і режимів прожила твердо зорієнтоване, складне "керівне" життя, а невтішна сільська вдовиця чи екзальтовано чуттєва гімназистка.
Якщо вже ви так апелюєте до сповідального "Я", то покажіть нам того чоловіка, який за ним приховується. Пишете про батька? То відтворіть його образ — через прояви долі, через якісь особливості ставлення до життя, до навколишнього світу, особисто до вас. Почали говорити про українську мову? Ну то сформулюйте своє бачення проблеми, ви ж не для стінгазети пишете, поважайте читача!
До речі, стежте за мовою. Привчайтеся звірятись зі словниками, пам'ятаючи, що Кодима, як і вся Одещина, безбожно, "до нєприлічія", суржикомовна. А в поезії суржикомовність особливо небезпечна. Це не проза, в якій просто взяв і замінив слово чи вислів, не порушуючи при цьому рими, ритму та розміру строфи.
Не беріться за перо, поки не з'ясуєте для себе: про що маєте намір говорити з читачем, у яку філософську концепцію та в яку притчу здатні "загорнути" свої емоції, свої думки; яку ідею хочете провести через усі строфи вірша, уникаючи при цьому банальних, зачовганих фраз.
Зрозумійте: одна справа, коли, схлипуючи в подушку, Ви пишете "для себе", інша — коли зі своїми опоетизованими зітханнями і романтизованими шмарклями, до книжки запханими, ви наважуєтеся вийти на люди. Наразі Ви мудро вчинили, що звернулися з рукописом до мене. Уявляєте, що було б, якби, з благословення когось із місцевих шанувальників поезії, цей рукопис, у своєму первісному стані, явився громаді у вигляді поетичної збірки?!
Подобається це віршувальникам чи ні, але кожним своїм віршем вони змушені доводити читачеві, що той має справу з мислячою, змудреною життям людиною, якій є що сказати і самому собі, і своєму співрозмовникові; мало того, вона вміє сказати це по-своєму, нетривіально.
Згадайте, як Ви готувалися до доповідей, з якими мали намір виступати перед "активом" району, якому, на загал, плювати було на всі ваші емоції і переживання, адже він чекав конкретики, чекав образного, влучного вислову, чекав переконливого прикладу і нетривіального бачення шляху до успіху. А ще згадайте, що, виходячи на трибуну, ви ж орієнтувалися не на зледачілого розумом і неробством обивателя, а на мислячого чиновника, інтелігента, робітника чи селянина.
Тож і в поезії орієнтуйтеся не на сусіда чи давнього приятеля-простачка, який проковтне все, що Вами заримоване, та ще й похвалить, а на читача, якому захочеться розгледіти (як оце мені, грішному) у Вашому віршуванні хоч якісь просвітки високого мистецтва. Але про це я докладніше говорю у своїй передмові, яка, водночас, розрахована і на всіх тих численних місцевих літераторів, котрі "причащатимуться" вашими віршами.
Святославе! Іскра Божа у Вас є, принаймні вона все ще жевріє. Інша річ, що бракує досвіду. Розумію, що Ваш статус не дозволяв Вам бувати на літстудіях, які я вів у Кодимі, аналізуючи твори місцевих, і не тільки, авторів. А шкода, можливо, в такий спосіб Ви могли б запозичити для себе чимало корисного.
Ваш рукопис потребує не просто, як у моєму випадку, "прочитання задля передмови", а конкретного, з олівцем у руці, редагування кожного вірша, кожної строфи! Я уважно прочитав увесь рукопис, одначе, за браком часу і зайнятістю, правив далеко на все. Та навіть тієї безлічі правок, які я зробив, досить, щоб Ви відчули: над рукописом ще роботи й роботи. Ви, даруйте, не в тому віці і не в тому статусі, щоб копійчано підставлятися критикам і недоброзичливцям.
Можете лаяти мене, як Вам на душу ляже, але зауваження раджу прочитати дуже уважно, пам'ятаючи, що і в неправлених мною віршах помилки аналогічні. Причому їх дуже багато.
Звертатися з рукописом до професійного літератора, який "привів у літературу" десятки авторів, відредагував та відрецензував сотні рукописів, — те ж саме, що звертатися зі своїми застарілими болячками до досвідченого лікаря. В обох випадках треба мати мужність вислухати діагноз!
Природно, що в літературі його краще вислуховувати на стадії підготовки рукопису, ніж після виходу КНИЖКИ. Адже щойно з'явиться книжка, як критики одразу ж візьмуться за розтин, як у морзі. Тож, якби я був Вашим ворогом, одразу сказав би: "Старий, ти — геній! Здавай рукопис у друкарню і готуй лисину під лавровий вінок!" Втім, з поваги до мистецтва, такого я не сказав би навіть найлютішому своєму ворогові.
Переглядаючи прочитані мною рукописи своїх майбутніх книжок, Н. Палашевська теж, мабуть, не раз згадувала мене "незлим, тихим словом", та коли з'являлися книжки, які розходилися потім поміж прискіпливої письменницької братії, — дякувала і, сподіваюсь, щиро. До речі, Палашевська по-справжньому, потужно талановита, але що вдієш, у велику поезію, як і в будь-який інший вид мистецтва, слід входити працьовитим, професійно підготовленим і... маючи досвідченого наставника. А ще — тут, як на футбольному полі, одразу видно, хто таки справді футболіст, нехай навіть поки що потенційний, а кого одразу ж... — "на мило!".
Й останнє: дайте назви своїм віршам, чи принаймні порозбивайте їх у рукописі зірочками.
Книжки не зрікайтеся. Готуйте її до видання. З повагою. Богдан Сушинський.
9—28 вересня 2017року.
Кодима — Немирів — Одеса
МИР, ОСМЫСЛЕННЫЙ ТЕЛЕЭКРАНОМ
Так уж сложилось, что среди множества атрибутов, способных определять величие и трагическую проблематичность XX века, одним из самых массовых, влиятельных и впечатляющих, конечно же, следует считать сотворение "всемирной паутины" телевидения.
В самом деле... Уникальная способность "телепортировать" любое важное событие на тысячи километров, почти что мгновенно превращая миллионы телезрителей из различных уголков региона, страны, континента — в участников данного "действа" в режиме реального времени; стремление всякого создателя сего творческотехнического "продукта" ненавязчиво проникать в каждую семью и в каждый офис; наконец, мощное информационное, просветительское и пропагандистское влияние, которое он повседневно оказывал на огромную многоликую аудиторию, — все это сразу же вывело обычный бытовой телевизор на острие цивилизационных процессов нашего социально и политически разобщенного общества.
Так вот, очерк "Идем на "телек" как раз и задумывался двумя тележурналистками, Анной Бузиян и Натальей Карай, в качестве своеобразного исследования непростой, многоречивой, однако же на всех этапах своих — захватывающей истории становления и развития одесского регионального телецентра, одесской областной телестудии и, естественно, всего "многопрофильного", но, во все времена существования своего, — высокопрофессионального коллектива одесской тележурналистики.
Удалось ли авторам справиться с этой непростой задачей? Считаю, что, несмотря ни на какие замечания, которые способны возникнуть в плане использования архивной документалистики, ее делового и прочего толкования, а то и просто субъективного восприятия данного эссе, — да, удалось. Причем, на мой взгляд, читательский успех этого, прямо скажем, специфического издания, его историко-познавательная значимость, прежде всего, предопределены личностью авторов, особенно Анны Бузиян, завершавшей свою журналистскую карьеру заместителем генерального директора Одесской гостелерадиокомпании; их биографической, житейско-творческой, а порой и служебной причастностью к большинству отражаемых в нем процессов и событий.
Прежде всего авторам удалось воспроизвести все этапы технического развития телевидения, начиная от первой, эспериментальной телестудии в одной из аудиторий Одесского института связи, и завершая самым современным телецентром, соответствующим всем новейшим требованиям данного вида коммуникаций. Причем сделали это публицистически грамотно, не утомляя "широкий круг читателей" излишними научно-техническими подробностями и специальной терминологией. Другое дело, что при этом они вполне обстоятельно, с фактами, событиями, а порой и с ярко запоминающимися курьезами, вводят нас в творческую лабораторию отдельных журналистов и целых творческих коллективов — редакций, программ, студий, рубрик, телевизионных клубов...
Кто, особенно из людей старшего, тогда еще не "загнанного" в интернет и вообще некомпютеризированного, поколения не помнит передач кают-компании для моряков и любителей потушествий "Глобус", телевизионных клубов и журналов: "За час до рейса", "Праздничная морзянка", "Объективный объектив", "Одесса — мой город родной", "Наша почта", "Роден край", "Спортивная Одесса" и многих многих других?
А ведь с упоминанием любой из них, перед внутренним взором нашим проходит целая плеяда, порой уже давно ставших, как, например, диктор Нелли Харченко, легендарными, личностей — режиссеров, корреспондентов, ведущих, дикторов, телеоператоров, художников-оформителей; как, впрочем, и представителей сугубо технического персонала да руководителей разных времен и рангов.