ди, й самі не знали. За людьми. Одно з двох: або на Донбас, або в Крим. Може знайдуть Карпа, брата Наталчийого, що на початку організації комуни виїхав із Марійки, — і як він знав, що з цього таке нещастя вийде? Десь може стануть на роботу, а тоді й її заберуть до себе. Якщо в дорозі їм що не трапиться, нехай Бог боронить.
Наталка зосталася сама, як палець. Часом тільки Серафим Кармаліта забіжить, — посидять, погомонять, згадають Тараса.
Десь як виїхав, то й загуло за ним. Чи знає він, що дядько Муркур десь утік, а якби не втік то вивезли б на Соловки? Ще якесь дядько щастя має. А Галя та бідна теж скитається десь по світах . .. Дядина Одарка сама зосталася .. . Та що там казати! Всім добре прийшлося! Пішла б і Наталка кудись, щоб у холодній хаті не ночувати. Але село велике, людей багато, та піти нікуди. Всі чужим-чужісінькі поробилися, і говорити з тобою бояться.
Хіба до Марії? Все ж, родичі вони, сестри двоюрідні.
Так Мотря геть на другий бік вулиці переходить, як побачить здалека Наталку. А хіба Наталка винна? Як таке-о щось кругом робиться... Як он комунари вже побилися . .. трос вбитих... Закололи потай свиню, та не помирилися.
Т&ке зайшло між Марією й Наталкою відтоді, як переховувався в Марії батько її, дядько Василь. Наталка тоді з дорогою душею зайшла б до Марії й чогось би принесла, хоч якого там підпалка. Але боялася. заходити, щоб не побачив хто та не доніс у вуха, що Наталка з куркулями ком-панує. Оно один раз забігла смерком, хлібину занесла, — й то крадькома. Марія в руки цілувала.
А другого дня зустрілися на вулиці, й Наталка задивилася в другий бік, буцім-то не бачить. Бо якраз ішов той Кольобашка, зараз було б заміченіє Ладькові, що твоя мати з куркулями заходить.
Як уже такі, як Марія з дядьком Василем куркулі, то пожаль, Боже! Але мусиш терпіти . ..
То ото відтоді розгнівалася Марія. Як іде, та бачить Наталку, то переходить геть на другий бік вулиці.
Є ще і своя рідніша рідня, сестра Хросина, що за вчителем. Ще, до котрого часу, їх не зачіпають і, можна сказати, одна тільки Хросина з них і живе нічогенько. Корівку має, молочко, город свій має. А як з учителя, то й придна-логу з них не беруть... Правда, скупенька стала Хросина, води не допросишся в неї, але що ж тут дивувати? Як собі не вистарчає та з обметиці того пиріжка закрутиш із буряковим листям, то мусиш і скупим стати...
Як он, кажуть, у Розумниці, за день шістдесят дітей померло, їх закопали всіх разом, а собаки розґрабали яму, та розтягли ...
Наталка довго ходила по хаті, крутилася, — з кицькою розмовляла, сама з собою. Ні, не сидня їй у хаті! Пустка, холодно, страшно від усіх оцих думок .
І мимоволі взяла Наталка велику хустку, напнула її й пішла до Хросини. З дороги вернулася, загорнула в хустину одного пиріжка з буряковим листям для малого... Такий уже в їх роду споконвічний звичай, — як іти до кого, то з гостинцем, хоч із колачиком, хоч із пампушкою. Звичаю того не їй ламати, хоч пиріжок був і останній, і спекти вже не було з чого.
Там і заночує, бо чогось не може всидіти сама в хаті.
V.
Минула година, може півтори, — Наталка вже відмикала свою хату, темна, як ніч, із щільно затисненими губами, мовчазна й зосереджена. Мов камінна. Вона не обізвалася до кицьки, не засвітила світла, а сіла на лаві, під тим місцем, де були колись образи, а тепер портрет Сталіна, — й аж допіру заплакала.
Та не минуло й трьох хвилин, як у віконце щось постукало. Наталка стрепенулася. Невже Хросина слідом за нею йщла, не витримало її серце? А як же інакше й могло б бути? Своя ж, не чужа ... То на неї щось таке найшло було.
Бо хто ж може ще стукати? В хаті темно, в такий час усі люди сплять.
Наталка, не питаючи, "хто", відчинила двері. Стояла безмісячна весняна ніч, але зорі були такі яскраві, що й без них було видно.
В прорізі дверей стояла якась широкоплеча постать і зза спини визирала рушниця.
— Хто це? — скрикнула Наталка і хотіла швиденько зачинити двері назад.
— Не лякайтеся, — відповів знайомий, м'який голос, — не лякайтеся ви цієї рушниці та швидше ходімо в хату.
Голос ^був дивно знайомий, хоч чоловік був обвішаний зброєю, з вигляду — страшний розбійник. І обличчя в пітьмі не видко було.
Наталка ще стояла, заніміла. Вона б крикнула, якби в неї вистачило духу. .. Але як буває увісні, — хотіла крикнути й не могла.
Чоловік відсторонив її, ввійшов і сіни, втягнув за руку Наталку, дбайливо замкнув усі защіпки, наче був тут свій і краще за господиню знає всі входи й виходи.
— Ще й досі не впізнали? — домашнім голосом промовив незнайомий. — Засвітіть на хвилину сірника. Або чекайте ... Та не трусіться!
Він витер сірника й Наталка злякано відступила. Перед нею стояв озброєний, з патронними стрічками навхрест Серафим Кармаліта. І ця зброя не пасувала до того звичайного лагідного виразу очей, з якими завжди звикла бачити його Наталка, який був у Кармаліти й тепер.
— Прийшов до вас попрощатися, — тим самим голосом сказав Кармаліта. — Не маю більше нікого... А перед смертю, кажуть, треба прощатися ...
— А, Господиньку, що це ви на себе начіпляли! І про яку це ви смерть говорите?
— Про всяку. Чи пам'ятаєте ви, Наталко, як колись помирав у хати вашої матери один вояк? Отак, як і тут, був піл а він на ньому лежав.
Господи, та як же Наталка цього не пам'ятає! Але ж яким святим духом він про це знає?
— Бо то був я!
Не раз і не два Серафим із Наталкою про маму згадували. Жадібно слухав він Наталчину, щедру на спогади, мову. Допитувався, — чи не шкодувала матір, що пригріла й доглянула чужого сина? Чи не проклинала хвилину, що впускала рр хати?
Ні, не жаліла й разу, вона така завжди була, любила роздавати, що мала.
А як помирала? Той вояк не знає, може, що його рятунок коштував їй життя. Нащо безцільні жертви, що про них ніхто ніколи й словом подяки не згадає?
— Не знаю... — губилася Наталка. — Мама не так казали. Казали: "Хоч добре діло зробила, а помирати однаково доведеться. Так треба!"
— Але хай би краще я тоді помер. А мама жили, — каже Кармаліта, снуючи свої думки таємні.
— А, нехай Бог милує до такого доживати! — розпачливо скричала Наталка. — Таких дітей бачити... Вони щасливі, що вмерли ...
Наталка згадала все, все, весь сьогоднішній вечір і, не звертаючи уваги на невчасного гостя, схилилася на стіл головою і заплакала.
— Щасливі, щасливі, щасливі... — приказувала тільки вона.
Кармаліта також понуро схилився на свою рушницю. Він ішов слідом за Наталкою аж від Хросининої хати. Він бачив, як Наталка вийшла від Хросини, підійшла чогось до вікна, постояла там хвилин десять і побрела додому.
А він ішов саме до неї, хотів щось спитати. Чи й його вчинок буде безцільний, безглуздий і непотрібний? Він знає, що так треба, але нащо?
— Вигнала! Рідна сестра вигнала! Щоб мама знали .. Добре, що не бачать! — мурмотіла Наталка.
— Чому вигнала? — запитав Кармаліта, думаючи про своє, силкуючись розв'язати останнє може питання свого життя.
Чи є безцільне Ніщо, нематеріяльна цінність, — йому колись подарована доброта, матірня ласка? Чи вона вплітається в ланцюг, у вічність? Ось і його вчинок назвуть безцільним, безглуздим... Чи його хто зрозуміє? Чи помітять просто-напросто? Чи вплететься й він у ланцюг вічности?
Однак, він питав Наталку. Чого сестри не помирилися?
Наталчині сльози раптом висохли. Із злістю, з шорсткими губами, й словами, й голосом, вона розповіла, як прийшла до рідної сестри, мов до свого дому. Так мати їх учила. Мама вдвох із тіткою Христею братика малого вигляділи й не було між ними твого й мого.
— Руки болять, голова болить, душа болить, — кажу їй. — "Ану, так тяжко ту ніч перебути . . ."
"Йди вже додому!" — каж^ на це Хросина. "А їйбо, не піду! Полізу на піч грітися та й заночую в тебе ..."
Хросина на це нічого не відповідає, а починає з чоловіком гризтися.
"Ні дров нема, ні корова не напоєна, а він сидить та романи почитує", — напалася на чоловіка Хросина.
"А ти нащо? Це моя робота?"
І так звелися сваритися, мало не поб'ються.
Бачу я, що до бійки доходить, — не схотіла бути. Вже краще вдома, ніж із такою сваркою.
Вийшла я й торкнуло мене щось. Ануж, підійду я під вікно. А там трохи фіранка відхилена і геть усе чути, що в хаті говориться.
Хросина таким солоденьким голоском до чоловіка:
"Це я навмисне почала з тобою сваритися, щоб Наталка швидше пішла".
І дивлюся, — виймає моя Хросина з шафи сир і масло, хліб. Сідають вечеряти. Мені ж казала, що нема й кришки хліба в хаті.
Хотіла я заторохтіти їм у вікно, що все бачу. А потім подумала:
"Що ж, я в них не видеру, як не хотять вділити? Хай уже живуть!"
Та й хочете, щоб мама жили й на це дивилися? Померли, то хоч із думкою, що й ми такі самі, як вони були.
Кармаліта слухав і не перебивав. Ось ще один удар, ще один доказ, що треба йому вчинити так, як надумав. Стара українська жінка життя свого не шкодувала для невідомого чийогось сина, а советська уесесерівська молода громадянка, дружина вчителя, — пошкодувала своїй рідній сестрі кусень хліба.
О, вкритий брудом і струпами нещасть шлях до Сонячного міста! Якщо є струпи — не може бути Сонячного міста. Не може зло викликати до життя добро. Тільки грона зла притягає воно, як магніт.
Материн вчинок усе Жсиття сіяє над його душею. І як не заплутується він у тенета, як не скручують вони його, щоб не був їм шкідливий, — а є той дороговказ, та нематеріяльна цінність, подарована йому ...
Наталка схлипувала. "Померли хоч із думкою, що й ми такі... як вони ... добрі... Сором вам признаватися, але скажу: наша співуха Настася з голоду ума тронулась. Дитину з'їла й ніхто не знав. Це ж пляма яка на всю сім'ю! На всіх нас. Забрали її, десь повезли".
Кармаліту обсипало холодом і жаром. Невже це той випадок людожерства в Розумниці, що про нього пошепки розказують усі, стався з дочкою його дорогої другої матері? О, прокляття!
Про ту божевільну розказують, що вона, з'ївши дитину, й спізнавши смак людського м'яса, заманювала людей до хати з дороги: "А зайдіть, подивитися, що в мене в скрині є!" Чоловік довірливо йшов, заглядав у скриню, а вона спускала важке віко й одрубувала голову.. .
О, розп'яте село! А він — гірший ката, своя дитина, її розпинає!
Тихо стало в темній хаті. Ст