Пам'ятаєш столяра Северка, п'яничку, що робив колись на будові моста через Серет?
Микола сказав, що добре його пам'ятає. Згадав навіть грубий дотеп Северка, коли раз дружина принесла йому обід на місце праці, а він видумав непристойну подяку за обід у формі чотиривірша, чим хвалився Миколі.
— Отже, той Северко,—продовжував Іван,—як тільки наша кіннота увійшла до Галичини і в першому селі пішла чутка, що будуть ділити землю, натесав кілків і на кожному зробив напис: "Север Ковальський, мебльовий столяр у Довгім". З тими кілками пішов у поле і посередині панського лану відміряв собі чотиригек-тарний квадрат, обгородивши його тими стовпчиками, байдужий до того, що дістанеться решті селян.
Це викликало в селі сенсацію. Цікаві йшли на лан, щоб наочно пересвідчитись, що і як. Не обійшлось без злих жартів.
Коли Северка спитали, чим буде орати це поле, він сказав: "Піду до першої-ліпшої багацької стайні, коня за гриву і буду орати".
На таку репліку йому сипались такі словечка, що не вимовиш.
— Ти не вартий того, що кінь з'їсть за день,— кричав один, що мав коня в стайні.— Ти ж найгірший чоловік в усьому селі, ти п'янюга!
Северка це не бентежило.
Ось які були випадки з розподілом землі, який загалом, як тобі відомо, тоді не здійснено.
— Цікава наша доля, Іване,— сказав раптом Микола.— Куди вона нас не кидала, а закинула в цей затишний садочок, посадовила на лавочку, і от розмовляємо мирно. Можливо, що ще будемо членами одної партії.
— Я навіть хотів було спитати,— оживився Іван,— як ти зараз ставишся до цього? Колись, в Могильниць-кому лісі, коли я тобі пропонував вступ до партії, ти відмовився, спираючись на свою політичну несвідомість. Може, ти вже кандидат?
Микола заперечливо похитав головою.
— Поки що подав тільки заяву в наше студентське партбюро. Яке буде рішення — не знаю.
— Позитивне, яке ж може бути інакше,— сказав упевнено Іван, але, ледве докінчивши фразу, зірвався з лавки, видимо, когось побачив, бо, не питаючи товариша, в який бік йому йти, простягнув руку на прощання.
Микола, бачачи, що він більше говорити не хоче і чимсь схвильований, затримався на лавочці, і аж коли Іван зник за пам'ятником, він поволі пішов за ним.
Микола бачив, як Іван ішов, ніби скрадаючись, а попереду йшла пара — жінка і чоловік. В жінці Микола пізнав Ольгу Кирилівну.
7
До наступного понеділка Микола приготував розділ із повісті під заголовком "Сироти". Це був твір про безпритульних дітей.
Новим, невідомим і дуже важким тягарем для молодої Радянської держави на початку її існування була дитяча безпритульність — наслідок безперервних війн, а в зв'язку з ними голоду, тифу, сирітства. З'явившись майже стихійно, вона поширилась по всій країні і росла з дня на день. Кількість безпритульних зростала не тільки за рахунок дітей, що не мали батьків і пристанища, а й за рахунок таких, що втікали з теплих і ситих домівок, боячись кари за дитячі злочини, а то просто аматорів авантюрно-пригодницьких блукань.
Рекрутувалась ця малолітня армія з дітей від п'яти до п'ятнадцяти років і більше. Трималась переважно міст, великих селищ, курортів. Ходили групами, мігрували з місця на місце, подорожували всіма залізничними магістралями країни, всіма недозволеними способами: на дахах вагонів, над осями коліс, на буферах, у вантажних поїздах, заховані в тендерах паровозів,— де тільки можна було причепитися. Були випадки, що засинали, лежачи на осях вагонів, і звалювались під колеса, і ніхто не знав, чиї вони і звідки. Взимку поспішали на південь, на море, влітку перекочовували на північ. З-під вагонів вилазили запорошені, брудні, чорні, мов негри, в своїх дивовижних костюмах, що складалися здебільшого із рваного верхнього одягу, якщо можна назваг ти одягом лахміття, що заступало піджак, і таких же рваних, кольору сухої землі штанів. Втомлені від вічної безпритульності, завжди голодні і тому озлоблені на тих, що мали їжу і притулок, вони були злі і кусались, як маленькі звірки, коли хто пробував затримати кого з них або як-небудь скривдити.
Чим харчувалися ці діти? Напевно ніхто не знав. Викрадали харчі з кошиків жінок на базарі, з лотків перекупок, з прилавків крамниць, з кишень роззяв. їх боялись затримувати, бо були озброєні ножами, лезами бритв, чим попало. Вони не пред'являли претензій ні громадянам, ні державі, але кожен свідомий громадянин, який мав сам що їсти, почував себе до якоїсь міри винним, що ці нещасні діти поневірялись по вулицях міст, не маючи ні їжі, ні сну, ні відпочинку.
Боротьба з безпритульністю велась в державному масштабі, але покінчити зразу з усією масою безпритульних було неможливо.
У підземеллях харківського вокзалу щодня ночували сотні таких безпритульних. Спускались вони туди і вилазили звідти їм одним відомими люками. Ватажком у цьому підземеллі був старий злодій, який учив охочих свого ремесла. Він ходив голий, бо було душно від печей, що подавали гарячу пару в радіатори вокзалу.
"На роботу" він не ходив, бо під час одного "скоч-ка" вивихнув ногу. Цигарки і марафет 1 носили йому безпритульні — його учні.
Під Харковом відкрито колонію для безпритульних,
Марафет — наркотики (злодійський жаргон).
але цього було мало. Необхідно було влаштувати десятки таких закладів, щоб охопити усіх бездомних.
У Харкові в той час почалось асфальтування вулиць. Роботи велись старим примітивним способом. Асфальтову масу готували у величезних залізних казанах посеред вулиці, з них черпали лопатами цю масу і подавали на місце. Підвечір чани пустіли, але під ними ще залишалось непогасле вугілля і вони були теплі. Як тільки робітники покидали місце роботи, діти залазили у ті чани на ніч. Це ті, що або ще не знали про підземелля вокзалу, або просто туди не вміщувались. Уранці всі ці діти вилазили з остиглих за ніч чанів брудні, чорні від сажі і так ходили цілими днями по вулицях, світячи тільки білками очей і дірами на колінах, вижебруючи у перехожих копійки на шматок хліба.
Отож тему для своєї повісті Микола взяв із життя цих безпритульних.
Це була сумна історія. Чи мала вона на меті викликати жалість у ситого непмана, який всім своїм ситим виглядом різко контрастував з голодним оточенням? Може. Це не була повість-одноднівка, які писали колись буржуазні письменники для різдвяних номерів газет і журналів, це була проблемна річ. В повісті ставилось питання про генезу зла і про його ліквідацію, про засоби боротьби з ним.
Розділ повісті, що його прочитав Микола перед великою аудиторією, яка вщерть заповнила зал клубу, викликав жваві дискусії.
— В літературі це була перша повість в такому жанрі. Критики, що виступали на вечорі, підкреслювали велике значення ідеї повісті; говорилось і про майстерність автора. Ім'я Миколи Гаєвського набирало розголосу, про нього заговорили і в інституті, в якому він навчався.
Голова зборів написав йому того вечора записку, в якій пропонував звернутись до державного видавництва з проханням надрукувати повість окремою книгою, а сам обіцяв опублікувати прочитаний розділу місцевій газеті.
Окрилений успіхом* виходив Микола з клубу. Сьогодні він був щасливий, радість від успіху розпирала груди. Він тільки шкодував, що не може поділитись своєю радістю з найближчими людьми.
Як радів би з його успіхів батько, як тішилися б мати* сестра, брат. Він згадав Сашеньку, і раптом стало —сумно. Куди подівся веселий настрій. Неначе холодна гадюка проповзла по серцю. От хто оцінив би його успіх, радів би разом з ним — Сашенька. Але вона не знала про його справи, у неї було тепер своє життя, не зв'язане більше з ним.
Про Зою Іванівну забув, вона з якогось часу не показувалась. Микола пояснив це як образу на нього і був задоволений, що та не лізла більше на очі. Про те, щоб поділитись з нею своєю радістю, не мав навіть думки. Ніякої душевної спільності не мав з цією жінкою, а те, що сталося тоді в його холостяцькій кімнаті, було дивною випадковістю. Вчинок цієї особи вважав за примху розбещеної, безпринципової самиці. Ще того вечора він дав собі слово, що ніколи не дозволить собі слабовілля.
Ішов задуманий, коли побачив, що з протилежного тротуару простує до нього якась жінка. Спочатку не пізнав, але це тривало дуже коротко. Важка хода, яку він добре пам'ятав, і форма капелюшка, що так не личив їй, утвердили його в переконанні, що це Зоя Іванівна.
Сходячи з тротуару на той бік вулиці, вона з кимось попрощалась. Проте чоловік, якому подавала руку, стояв, не рухаючись з місця.
Зоя Іванівна тим часом швидко перейшла вулицю і зупинилась перед Миколою.
— Не втікайте,— сказала квапливо, не вітаючись.
— Чого б я мав утікати?—спитав здивовано парубок.
— Ви ж мене уникаєте.
Гаєвський не знав, що на це сказати, але відчув, що його чекає якась нова напасть.
— Я ж вас щойно побачив...— насилу вимовив він.— А зрештою, яке це має для вас значення? — спитав уже упевненішим голосом.
— Немаловажне як для мене, так і для вас,— промовила урочисто жінка.
— Не розумію, що ви хочете цим сказати? Микола похолодів від урочистості і від нісенітності
її мови. Його ніколи не покидала думка, що ця жінка несповна розуму. Він боявся таких, бо не знав, як з ними триматися. З нею не хотілось зустрічатись, тим більше тепер, коли йому було так добре і радісно на душі після сьогоднішнього вечора, на якому його визнано письменником, не хотілось слухати серйозних бесід та ще й із загадками.
Він сказав про це Зої Іванівні, але вона і не слухала.
— Чого вам треба від мене? — не стримався врешті.
— Я хочу провести вас додому,— відповіла жінка.
— Хіба вам по дорозі?
— То нічого, я не поспішаю.
Микола глянув на протилежний бік. Там все ще стояв той незнайомий чоловік і наче прислухався до розмови, що велась у досить підвищеному тоні.
— Вас чекають,— сказав Микола, показуючи головою на незнайомого чоловіка.
— Я якраз хочу його здихатись, тому й проведу вас. Що ж, ходімо. Хто цей чоловік?
— Мій настирливий переслідувач.
— Час від часу не легше, — мало не крикнув з досади Микола.— Знаєте що, Зоє Іванівно, ідіть ви собі додому і залиште мене в спокої, не вплутуйте мене в свої інтимні справи, не маю я ні часу, ні охоти на такі речі.
Зоя Іванівна підняла на нього очі.
— Я від вас нічого особливого не хочу,— сказала.— Тільки прошу як джентльмена, відведіть мене хоч до головної вулиці, бо в цьому провулку мені страшно і не хочу з тим, що там стоїть і чекає на мене, зустрічатись.