Виходить, лише один стане хазяїном, хоч поганеньким, а ті троє? По конячині, кажете. А де ж тих конячок набрати? Коли їх і так по одній коростявій на два двори не припадає! Щоб купити, треба щоб хтось продав. Не Іван, то Степан без тягла залишиться. Господарюй, як собі хоч, на своїй нормі. В куркульське ярмо знову — "ший ставай!". Оцього хочете?
Ні, селяни, ясна річ, цього не хотіли. їх навіть сама розмова про це дратувала, і тим дужче, чим важче було спростувати Артемові докази. Тим-то завжди розмови ці кінчались аж нічим. Не знаючи, як заперечити Артемові, в дечому навіть погоджуючися з ним, вони для самозаспокоєння або просто ухилялись від продовження розмови на цю тему, або переводили її в інший план широких узагальнень і починали філософствувати. Мовляв, що правда, то правда: відколи світ стоїть, не було між людьми рівності, та й не може бути. Бо неоднакові люди з самої природи: один — дужий, другий — недолугий; один — розумний, другий — дурень; один — працьовитий, другий — ледащо. І як ти їх не рівняй!.. А через те, що жоден із них не вважав себе, природна річ, ні за ледаря, ні за дурня, то й виходило, що всі оті лиха та прикрості, від яких допіру застерігав Артем, їх не обходили, стосувалися інших. Отож нехай інші й мудрують собі, а ми вже, мовляв, якось і так обійдемось: будемо хліборобити отак, як заведено з діда-прадіда.
— Діло ваше. А тільки — скажете, брехав! Не тепер, то в четвер, а таки прийде коза до воза! — казав у таких випадках Артем, ховаючи за жартом своє невдоволення з себе як агітатора. Де ж пак! Такі очевидні речі, а втлумачити людям нема кебети. Та й вони добрі! Хоч кілок на голові в них теши!
Найбільші надії Артем покладав, і зрозуміло цілком, на наймитів економії. Декотрих він знав іще відтоді, як сам робив отут, у кузні; декотрих, переважно молодь, вперше побачив того вечора, коли з Тимохою Невкипілим були в них на наймитських зборах. І за вечерею тоді, і потім на самих зборах Артем з цікавістю приглядався до всіх. Та й самі вони в своїх виступах якраз і говорили про те, що найбільше боліло їм (і що саме цікавило Артема) — про влаштування свого життя після того, як розберуть вітробалчани економію. Куди їм діватись? Дехто з сімейних питання це вже вирішив для себе: наріжуть землі норму, рік чи два поживе ще в цій халупі, а тим часом на виділеній громадою садибі збудує нову хату та й хліборобитиме собі помаленьку. Худобина ж якась припаде при розподілі і на його душу.
Але таких було лише три-чотири сім'ї. (Вухналь Оверко ще вагався. Мовляв, і кортить у рай, та гріхи не пускають!) А решту навіть сама думка про одноосібне господарювання "в холодний піт кидала", як казав напівжартома Омелько Хрін, найвиразніший представник саме цієї групи наймитів. Було їх чоловік двадцять. Серед них були і сімейні, що не один десяток років робили вже тут, ще замолоду набувши якоїсь спеціальності, і котрим власне хазяйство здавалося зараз дуже клопітною справою; були молоді хлопці (чимало з них — сироти) — цим просто рано було ще про своє хазяйство думати. їх турбувало зараз одне: де не заробити шматок хліба, то заробити. Хоч і нелегко жилось їм в економії, але безробіття, яке чекало на них після розподілу маєтку, лякало їх дужче. Тим-то розповідь Артема про те, як подекуди по інших поміщицьких маєтках наймити організовують спільні господарства чи хоч попервах разом із селянами — прокатні пункти з робочої худоби та інвентаря, їх зацікавила вельми. Не дуже тільки вірили, що вітробалчани підуть на це.
— Чи як ти гадаєш, Тимоше?— (На зборах тоді Невкипілий був єдиний від сільської громади).
— Авжеж, що не підуть огулом.
— Та про те, щоб огулом, нема й мови. Хоч би незначна більшість набралась, щоб на сходці, під час голосування, гору взяти.
— Е, крута гора! Трудне діло! Бо нове, не спробуване. Звичайно, з певністю Невкипілий нічого не міг сказати.
Вже хоч би через те, що не було на селі про це розмови. Артем оце вперше заговорив. І послухати — далебі, до ладу виходить на словах. Не знати, як воно на ділі вийшло б. Та попит-ка — не питка, як кажуть, а спрос — не біда. Можна б і спробувати, коли б набралося охочих. Але самі не наберуться. Треба згуртувати народ. Треба, щоб Артем і селянам отак розказав. На цьому й порішили. І наймитські збори тоді ж ухвалили звернутись до сільської громади з пропозицією організувати у дворі прокатний пункт. А тим часом за цей тиждень, що лишився до загальних зборів громади, треба все зробити, щоб ця ухвала набрала якнайширшого розголосу в селі. Щоб не захопила людей зненацька.
Так і було потім. Після першої ж нагоди — після отої облави в лісі, на якій Терешко Рахуба розповів про наймитські збори і про оту ухвалу,— до вечора про неї знало вже все село. І загула Вітрова Балка, як збурений вулик.
Може, за інших умов вітробалчани зустріли б цю звістку куди спокійніш, аніж тепер, коли вже так намірились, і то якомога скоріш, покінчити з маєтком. Щоб пана Погорєлова ніщо вже й не надило сюди. На голе дворище — авжеж, що так! — і зараз він не приїхав би. Та й саме дворище хіба що до весни. А там порізати людям на садиби, а будівлі знести. Щоб і сліду від панського кубла не лишилось!
За таких умов, ясна річ, пропозицію наймитів економії залишити робочу худобу в дворі на їх догляд селяни сприйняли як дурну витівку чи навіть як підкоп проти них, хай навіть і без наміру. Вони розуміли, звичайно, що нелегко наймитам на власне хазяйство стягатись. А втім, чим вони в гіршому стані за декотрих із селян-бідняків, що, окрім хати, нічого не мають! Є ж стріха над головою. Щоправда, по дві сім'ї в хаті живуть. Годилися на те, що можна і їм садиби нарізати на тому ж таки дворищі. Це щодо сімейних. А за молодих хлопців і зовсім нема чого бідкатись. Скільки вдів на селі, що з радістю приймуть в сім'ю парубчака-косарика! А там поживе рік-два, підросте — у прийми до дочки пристане, а не підоспіла дочка, то й до самої вдови-молодиці. Не пропадуть! І нема чого мудрувати їм дуже.
Та й чи своїм розумом вони до цього дійшли? А певно, що хтось направляє. Чи не сам пан Погорелов, бува, через управителя? Щоб зберегти хоч робочу худобу, не дати між людьми поділити. Навіть і до такого дехто додумався. Поки Антон Теличка не вніс ясність і в це питання. Який там пап! Сам, мовляв, був при тім ділі, коли Артем Гармаш з Тимохою Не-вкипілим накачували наймитів. А перед тим підпоїли добре за вечерею. "А для чого це їм здалось?" — "Чудне запитання! Більшовицька програма так їм велить. Один — партієць, другий — співчуваючий. А хто такі більшовики, як добре розібратися? Робітнича партія, тобто городська. Городські інтереси вона і захищає. А про село їм..." — "Не скажи! — перепинить котрийсь.— А хто ж, як не вони, з самого початку революції закликав селянство поміщицьку землю ділити?!"— "Було й таке,— не губивсь Антон.— То на словах. Щоб піддобритися до селянства. А тільки до діла дійшло — і розкривається справжня їхня програма. Самі подумайте: ну яка їм користь із того, що мужики землю поділять та кожен сам собі хазяїном стане? Адже тоді вже чорта з два матимуть по десять годованих кабанів зараз, як тепер з економії мають. Мужик нагодує! їстимуть! .Бо нема дурних, щоб задаром.
Чи що на ті бомажки купиш?! Ні, ти матерію дай, солі, гасу! А де їм узяти, коли ж вони за восьмигодинний робочий день?! От через те і навертають селянство назад, до економій. Тільки й того, що назва інша. Та що без пана. З наймитами їм, бачите, легше, мороки менш, аніж з хазяїнами. Наймитам на харчі по три хунти на день залиши, а решту всю з комори — під віник. А в хазяїна попробуй вимети! Що він тобі заспіває!" — "Та ще в такого хазяїна, як ти, Антоне! — іронічно зауважить котрийсь і, щоб припинити набридлу вже балаканину:— А справді, Антоне, хто ти є? Не хазяїн, не наймит і в начальство ні в яке ще не вискочив, а щодня ситий, папитий і ніс у табаці!.. Ти краще про це розкажи, повчи й нас".
Та отак і переведуть розмову на інше. Нехай їй, мовляв, грець, політиці отій. І так у голові вже од неї джмелі гудуть. Та й перепочинуть-таки годину якусь — і пожартують, і посміються, і у хвильки згуляють. А розійдуться потім, тільки-но залишиться кожен наодинці — і знову немає спокою від трудних думок мужичих, серед яких тепер і Антонові слова шелестять прикро, як кукіль в обрідкуватій пашниці.
Тому і не дивно, що в розмовах зі своїми односельчанами Артем, як тільки мова заходила про прокатний пункт, одразу ж відчував мовби незриму стіну між собою і ними. Так нічого й не виходило путнього з отих розмов.
Проте невдачі оці не спиняли Артема і навіть не охолоджували його юнацький запал. Тільки й того, що ощадливіший був тепер на мову: віддавав перевагу агітації в індивідуальному порядку перед прилюдними виступами. Та трохи поміркованіший став у своїх намаганнях. Тверезо дивився на речі. Авжеж, не погодиться громада на організацію прокатного пункту з усієї робочої худоби економії. Це вже видно з усього. Хоч би з половини пощастило чи хоч би навіть з третини. І то десять пар волів. Варто було б іще город городити. Але ж для цього треба не мало не багато — щоб тридцять чоловік принаймні, а то, може, і всі сорок, погодилися не розбирати робочу худобу, що припаде на них, а залишити в дворі. Тільки так і можна буде нашкребти оті десять пар волів — для першої черги прокатного пункту. А далі залежатиме вже від них самих, як зуміють господарювати. Чи заохотять й інших пристати до них, чи, навпаки, доведуть діло до того, що й ту худобу розберуть самі ж ініціатори цієї справи. І вийде тоді звичайнісінький пшик. А тільки куди неприємніший за отой циганів пшик, бо цей може й саму ідею опорочити. Отож коли братись до цього, то вже на певність. Абикого в це діло не залучати.
Навіть Остапа та Мусія Скоряка,— а з них саме й почав Артем свою індивідуальну агітацію,— після кількох розмов змушений був лишити осторонь: не дійшли ще до цього обидва — ні серцем, ні розумом. А жаль було. Помимо всього ще й через те жаль, що кожен потім питав насамперед: "А Остап же ваш — чого?" І Артем відповідав хмуро: "Бо дурний. "У меншому гурті,— каже,— хочу спершу спробувати". Разом із Скоряками та з свояком Дмитром Мухою учотирьох на пару волів ціляться.