— которые, порой преодолевая жесточайшую цензуру и политическую травлю в советской прессе, утверждали свое право на "окопную правду" войны, на истинно солдатское ее видение и понимание.
Так вот, можно смело утверждать, что романом "На Пришибских высотах алая роса" Лиана Мусатова присоединяется к этой когорте, талантливо и мужественно утверждаясь в собственном творческом праве на историческую правду своей военной прозы.
V. ИЗ ТВОРЧЕСКОЙ ПЕРЕПИСКИ
С ЛИАНОЙ МУСАТОВОЙ это — считывать мой сюжет, вернее, частичку сюжета!.. Несколько лет назад мною начат роман, в котором встречаются живые — писательница трилогии "Смех сфинкса" и герой этого романа Пьер. Оказывается, что он действительно видел ее у пирамиды в тот день, когда она писала этот текст, и сфотографировал. Далее — они выступают как герои этого романа об А. Македонском. Так вот, сегодня я подумала о том, что существует какая-то связь между нашими сознаниями, иначе как бы Вы могли такое угадать?! Еще раз огромное спасибо! Лиана[70] [71].
* * *
Лиана Мусатова. Донецк. 6 мая 2019
Добрый день, Богдан Иванович! После нашего разговора подумала, что могу тебе почтой отправить предисловия для трёх книг трилогии, чтобы ты освежил в памяти их текст. Может быть, они пригодятся тебе при написании статьи, о которой ты говорил. Дай Бог, чтобы с твоей лёгкой руки, прочитав о моём творчестве, заинтересовался какой-нибудь издатель. У меня на сегодняшний день ждут издания две поэтические книги и два романа. Так никто и не взялся издавать "На Пришибских высотах алая роса" — я посылала заявку в шесть издательств. Из трилогии "Смех сфинкса" написана вторая книга "Танец обсидиановой бабочки". Если ты согласишься к ней написать предисловие, пришлю текст. Я пока его никуда не посылала. Сейчас шлифую. Правда, отвлекаюсь на новеллы на злободневные темы.
Во второй книге герои вспоминают прошлую жизнь в племени майя, а Пьер — Педро — испанский солдат, прибывший с Кортесом. Их воспоминания переплетаются с той информацией, которую они получают на экскурсиях. Линия их миссии — быть проводниками между Первым временем и Последним — продолжается. И, знаешь, кто там был в этом Зеп Тепи — скифы!
Я не перестаю благодарить Бога, что он послал мне тебя на моём жизненном и творческом пути. Для меня большая честь иметь твои оценки моего творчества и, в то же время, помощь в приобретении известности. Я всегда помню твои слова: "Сделай имя, потом имя будет работать на тебя". И я "делаю имя". В общей сложности у меня восемнадцать книг, девятнадцатую набираю, это автобиографическая поэзия. Двадцатую составят новеллы[72].
СПОВІДЬ КРАЙ ЖНИВНОГО ПОЛЯ
Передмова
Твори Святослава Огінського, скомпоновані під обкладинкою збірки "Савранські мотиви", належать до тієї психологічно особистішої поезії, котра не зринає під збуджений настрій професійного віршувальника, а поступово, строфа за строфою, висвячується у сповідальних роздумах змудреного життям селянина, який, досягаючи своїх посадових вершин по службових міських кабінетах, так і залишався у душі... селянином, по-язичницьки залюбленим у свій Подільський край, у село свого дитинства, у вербове диво, сотворене берегами тихоплинної річки Савранки...
Свого часу я вже казав: "Людина повинна жити там, де оселилася її душа. Більшість житейських трагедій і сум'ять саме тому й виникають, що, з розвитком цивілізації, поєднувати фізичні і душевні гніздища нам, закоренілим прагматикам, стає все важче й важче". Саме тому з непідробною щирістю лунають для мене слова негучного, на зітхання схожого, зізнання Святослава Огінського:
Я живу душею в тихих селах,
На ріці, для мене молодій...
Або:
В'яжеться поле намистом,
Запахом диму й живиці.
Знову приїхав я в місто
Від степової криниці.
...які, по суті, визначають ліричний лейтмотив усієї збірки цього поета.
Коли мені важко, я їду в Івашків, На землю мого дитинства.
Там особливі цвітуть ромашки
І пахне дубовим листям...
Там юнки ростуть вродливі Всі в білому дикі вишні.
І навіть травневі зливи
Шумлять і шумлять незвичні.
Поміж осокою досі Чалапають чорногузи, І динями пахне осінь, І місяць щербатий ґудзик.
Втім, поза всі ці екскурси у ностальгійно-традиційне для кожного істинного українця "річкове, вербово-тополине" дитинство, справжні мотиви, які спонукали автора взятися за перо, значно глибинніпті. Витоки їх слід шукати у цілком природних для літнього вже чоловіка роздумах над тим, що, із колись давно намріяного, в житті збулося, а що не тільки не збулося, але й навряд чи могло б збутися; хто, на зламі буремних століть і політичних буревіїв, зраджував тебе, а кого, з тих чи інших причин, але в будь-якому випадку — беручи гріх на душу, зраджував ти сам; що зумів перейняти від предків своїх, а що спроможешся залишити по собі...
Ось тоді й зринають рядки тихої, далеко не ліричної сповіді:
Тяжко, батьку. Ночами не сплю, Життя свого кадри прокручую...
Чи:
Зараз я сивий. Вивчив урок не один, із хитрими зламами. Що ж воно тисне, наче за крок, Вже сам я стою перед ямою?
Наче самому треба тепер
Поля залишати невпорані.
Тяжко, батьку. Немає тебе —
Страждаю. Підрубані корені...
Прочитавши ці рядки, я одразу ж пригадав строфу з Євгена Євтушенка, яка свого часу вразила мене суворим, нещадним якимось психологізмом житейської філософії буття:
Чувства жизни нет
Без чувства смерти.
Мы уйдем, не как в песок вода.
Но живые, те, что мертвых сменят, Не заменят мертвых никогда!
Кожен, хто уважно, а головне, з огляду на канони літературознавства, прочитає першу збірку кодимчанина Святослава Огінського, неминуче зверне увагу на те, що, на жаль, авторові не завжди вдається філософськи вивершити вірш, підпорядковуючи його, як це й належить, логіці творчого задуму; що досить часто по-мистецькому сильні, образні рядки його поезії не працюють на сюжетно й асоціативно викінчений макрообраз твору; що, зваблюючи свого читача проблемною темою чи своєрідним поглядом на явище нашого сьогоденного буття, він, винятково через брак літературного досвіду і невміння саморедагуватися, втрачає логіку викладу та збивається на тривіальні штампи...
Біда багатьох віршувальників саме в тому й полягає, що свій сум і смуток, свої ностальгійні поривання та інтимні екзальтації вони намагаються виплеснути безпосередньо на папір. Але ще нікому не вдавалося здійснити це біль-менш талановито, якщо між задумом і творчими емоціями не з'являється літературний образ; якщо саму основу твору не запрограмовано на певну філософську концепцію та якщо у творі не проглядаються витвори образного асоціативного мислення автора.
До речі, коли вже зайшлося про філософську концепцію... Один із своїх віршів Святослав Огінський подає у вигляді переспіву твору дагестанського поета Расула Гамзатова. Так ось, якось Расул Гамзатов, з яким я мав приємність бути знайомим, і навіть писав про його творчість, взяв до рук традиційний кавказький ріг із вином, задумливо подивився на нього і процитував переспів з давнього східного поета:
Кто пил тот умер,
Тот, кто пьет, умрет!
Но разве тот бессмертен, Кто не пьет?!
Зверніть увагу: всього чотири рядки. Але який діапазон роздумів — від іронії до житейської безвиході — вони породжують! Бо саме тому й породжують, що в основі твору — один із філософських парадоксів нашого буття, а ще — своєрідне, в суті своїй гротескне, сприйняття автором чітко сформульованої дилеми. Расул Гамзатов добре знав, що саме він хоче сказати читачеві, а головне, знав, як саме, у якій формі, це висловити; причому зумів не лише донести до читача суть свого задуму, але й здійснив це у суто мистецький спосіб.
Як ви розумієте, я міг би навести і більш класичні приклади, але чи багато знайдеться серед них настільки промовистих, очевидних і... переконливих?
Свого часу я вже писав, що справжній поет починається не так із уміння віршувати, як із уміння читати ним же написане. Тим паче — робити це, болюче пізнаючи різницю між тим, що ти прагнув написати, беручись за перо, і що насправді лягло з-під цього пера на папір.
Трагедія недосвідченого віршувальника саме в тому й полягає, що інтелектуальна формула того, що він намагався сказати своєму читачеві, і того, що та як він насправді сказав, — здебільшого вбивчо не співпадають! До того ж пізнання цього мистецького парадоксу дається літераторам найтяжче, як і вміння до бездушності жорстко, наступаючи собі на горло, правити власноруч "вистраждане", пам'ятаючи при цьому, що, як у даному конкретному випадку, Кодимщина, як і вся Одещина, ще й до безбожності, "до непрілічія", суржикомовна! А в поезії суржикомовність особливо небезпечна. Це не проза, в якій просто взяв і безболісно замінив слово чи рядок, не порушуючи при цьому рими, ритму та розміру строфи.
Відтак уже на первісному етапі саморедагування авторові слід більше покладатися не на власне знання української мови, а на російсько-українські перекладні та українські тлумачні словники.
Ясна річ, передмова — не той жанр, в якому варто докладно аналізувати той чи інший твір поетичної збірки, тому свої редакторські зауваження та побажання я виклав на полях рукопису і в "закритому", для внутрішнього, так би мовити, вжитку, "редакційному висновку", переданому авторові у вигляді листа.
А тим часом зверну увагу шанувальників поезії і всіх земляків поета на той факт, що асоціативно сильні, образні, психологічно наснажені рядки у творах Святослава Огінського все ж таки є. І їх чимало. Недарма ж то в одному, то в іншому творі натрапляємо на вислови типу: "Чекає усіх кінечність, і вічністю пахне глина", "Могильна осіння тиша, хрестів розіп'яті руки"; "Я живу, горицвітом сповитий, п'ю дзвінку, замріяну весну"... або, в стилі "подражанія" Ліні Костенко: "Поети — дивні люди. Прикрий факт. Таке собі відхилення від норми..." І свідчать вони про те, що творець їх — людина у літературі невипадкова, тому що так сказати здатен лише автор, який володіє образним мисленням і поетичним баченням, тобто володіє отим найзаповтнішим, чим здатен обдаровувати нас талант митця — Словом!
Р.