Вони сповнили свою задачу у житті, душу віддали за віру, за народ та за його долю. Тепер вони у "місці світні, місці значні, місці покойні", праворуч Спасителя та Матінки Його Святої…
– А тепер, панове товариство, – заговорив гетьман утретє веселим, бадьорим голосом, – мусімо відвезти отсих бісурманських недобитків на Тендрів, тому дамо їм один човен, яким можуть возитися на Кінбурнську косу хоч би й тиждень. Часу мають доволі. А ми поїдемо здоганяти наші галери!
– Слава гетьманові! – гукнув нагло якийсь голос.
– Слава, слава! – закричали козаки, і вмить щезли смуток та жаль з їх лиць.
Гетьман подякував і зліз із галеони у чайку, де сейчас розтягся на чердаці спати – утомився, бач, не сплючи вже два дні й дві ночі у ожиданні відповідної нагоди до нападу.
Писар Пашковський, Мамаєвич і Юрко зайнялися виповненням даних приказів. Около вісімсот турків було на галеонах і їх висадили сейчас човнами на Тендрів. Вони благали і просили, щоби їм лишили кілька човнів, але козаки лишили тільки один, мов на сміх.
– Джамбойлуцька орда недалеко! – говорили. – А щоби з нею покуматися, на се доволі й одного човна.
Перевіз турків на Кінбурнську косу почався таки сейчас, але козакам було се байдуже, як се відбувається. Вони виладовували галеони. На кораблях найдено перш усього більше чим двісті гармат. Гармати ті козаки поздіймали з лож та поспускали у човни. Відтак поплили до найближчого піщаного острівця і позакопували гармати глибоко у пісок. Опісля найдено у порохових коморах чимало пороху та олова. Була се вельми цінна добича, бо козакам нелегко було роздобувати воєнний припас з Польщі. Вони узяли зі собою тільки небагато, от тільки, кільки треба було на дорогу, а прочі бочки з порохом та мішки з кулями поладували на човни.
Зате забрали козаки зі собою збрую розоружених турків ту усю, яку найшли у галеонах, бо вона могла придатися. Вкінці забрано усі гроші, дорогоцінності, поздирані з одягів та чалмів турецьких офіцерів, розкішну посуду, коври, занавіси. Усе те списав писар Пашковський і велів перенести на човни, яких було при кождій галеоні по кілька. Нелегка була се праця. Добре надвигалися козаки, доки не повиносили усього. Могли вони були до того ужити полонених турків, але сі, певно, були би що цінніше покидали у воду або поховали у кишені чи уста, а тоді хоч заглядай у зуби чи у штани усякому бузувіру!
Аж під вечір поплили козаки дальше. Гетьман збудився і сейчас почав видавати дальші прикази. Мамаєвич дав знак, і усі чайки поплили вперед. Тільки чотири остали при Тендрові, разом з човнами, щоби відвезти ранених та "турецьке добро", тобто добичу, до найближчих островів, де мали на них ждати козаки Яцка Бородавки та Богдана Барабаша.
Був вечір, коли з чайок побачено сторожові огні напроти Очаківського лиману.
– Ану, хлопці, запалім козацьку ватру собі на славу, бісурманам на глум! – гукнув Мамаєвич.
Усі козаки поглянули на чердак гетьманської чайки, де сидів недвижно у задумі погружений полководець. Почувши оклики козаків, звернув голову і обкинув зором усе окруження. Кілька червоно блимаючих смолоскипів пояснило йому наміри підвласних, він усміхнувся і кивнув приязно своєю львиною головою. Притьмом кинулися люди зі смолоскипами на галеони, які під напором струї плили котра боком, котра передом або задом майже рівно з чайками. Вкоротці загорілися на палубі малі огники, які чимраз кріпшали та поширювалися чимраз більше й більше. За годину вигоріли помости, щогли та уся снасть, але зате унутрі, де дерево було сухіше, чим зверха, обняла пожежа усі перегородки та стіни, а полум'я буяло високим стовпом аж під небо.
Між тим запала ніч. Серед темряви світилися тільки два сторожові огні у Очакові, а напроти них шість величезних кострів – горіючі галеони. Здалека приглядалися скаженіючі з лютості турки на очаківському березі, а з другого боку козаки, які, погукуючи весело та стріляючи зі самопалів, "воздавали ясу" гетьманові.
Нагло бухнуло високе полум'я на одній галеоні, наче бажало дістатися до хмар, спалахнуло й погасло. Зі сиком шубовснула вода між попукані обсипанки, і з величезної галеони остав тільки невеличкий вир на воді та обгоріле вугілля, що плило за струєю, наче останки пастушої ватри, що забере зі собою прибуваючий потік. Одна по другій тонули галеони у лимані, аж щезла й остання, а й на небі погасло зарево. Пітьма укрила собою усе, у віддалі щезли сторожові огні… Козаки плили далі.
– Шкода гарних кораблів! – сказав гетьман до Пашковського і Юрка, які сиділи враз із ним на чердаці. – Скільки-то добра можна б ними перевезти, будь у нас хоч би такий Очаків над морем.
– Як-то? – здивувався писар. – То ваша ясновельможність думають, що нам треба би пускатися на море у таких чудовищах?
– Звісно! Море – се уста народу, якими він може говорити з усіми, се його багатство, яке може добути собі торговою виміною. Ось бачиш, пане Пашковський, як то зле, що Польща не дбає про море. Ліса, збіжжя у них доволі, але усе те продають німцям за матерії, срібло та вино у Гданську. Через те у німців розвинулися науки, штуки, прийшло багатство, а у поляків п'янство, парадництво, розпуста. Будь у них власна пристань, вони б самі бачили світ, училися, пізнавали добро й лихо, поучали би інших та самі тим користувалися б, а так дивляться тільки на себе, знають тільки себе, а свої багатства розкрадають самі. Будь у них Очаків, Чорне море стало би знову Руським морем, як було ним колись… Ми взяли би усі бариші з усеї торгівлі зі Сходом, як брали колись, а тоді Київ чи Львів не були би пограничними гніздами, а столицями багатих просвічених країв, як за святого Володимира або князя Льва…
Писар слухав виводу гетьмана з невдоволенням.
– Ет, – сказав по хвилі, – бариші – се не козацьке діло!
– Дурний ти, пане писарю, – була відповідь, – а чи на Україні тільки козаки живуть?
Юрко поняв сейчас гадки обох мужів. Один бачив очима свойого духа будуччину цілої України, панів, козаків, міщан, хлопів, чужинців, купців, ремісників, хліборобів, учених, а другий бачив тільки козацтво. Ось і два світогляди, з яких один міг стати основою держави, а другий вивернути своєю тісною головою горі дном усі творчі змагання першого.
– Так! – сказав голосно. – Я се бачу виразно, що козаки як військо – се підпора держави, але козаки як держава – се загибіль народу і свободи.
Гетьман кивнув головою.
– Так, се саме бажав я сказати. Бачу, що вацьпан розуміє мої думки,
Писар глядів з подивом на молодця. У Сагайдачного, бач, нелегко було діждатися похвали. У тісній голові пана Пашковського не могла, одначе, ніяким способом зміститися гадка, що не записані у козацтво хлопи або міщани чи купці потрібні у світі нарівні з козаками.
– Мені кажеться, що справді інші стани є потрібні на світі, але хіба тільки на те, щоби служити козаками, бо тоді лише буде у нас сила.
– А навіщо нам тої сили? – спитав з усміхом гетьман.
– Як-то навіщо? Ось хоч би бити бісурман.
– А відтак, побивши бісурман, піти на приказ польських комісарів на панський лан, правда? – спитав гетьман.
– Ба, хто не злякався турка, сей не побоїться і ляха.
– Хай буде і так! – згодився гетьман. – Поб'ємо ляхів, що ж далі?
– Звісно, що! Запануємо самі на нашій землі!
– Ким? Чим? Хто навчатиме наші діти Закону Божого? Хто постарається о книжки, одіж, збрую, порох та кулі? Хто привезе товари та гроші? А вкінці хто заступить нас перед іншими народами? Хлоп і козак не збудує держави. Доки буде з ким воювати та кого ограблювати, козак буде боротися і виборе волю народові, а хлоп вигодує козака. Але що далі? Усе те, що виборов би козак і хлоп, маємо подекуди якраз тепер. Нарід – се не військо, а збір тружеників, які стремлять усі до одної цілі різними дорогами. Хто ж має назначувати напрям сього стремління? Козак, що вміє тільки боротися, чи, може, хлоп, який дбає тільки про жниво? Душа людини не у череві, ані у п'ястуках! Нам треба на Україні усіх станів. Хлопи мають усіх годувати, козаки боронити. Ми мусімо самі собі вистачити, а не позичати людей у поляків, московитян або греків!
Гетьман запалився до теми і говорив ще далі, але недовго. На овиді показалися ліхтарні на щоглах галер, які стояли при малому острівці Кінбурні, біля якого перепливав уже раз Юрко з Івашком минулої осені.
– Ось і наші! – загули козаки.
Одна за другою впливали чайки у вузький пролив між косою а острівцем і ставали рядком одна біля другої. Як пчоли з уликів, висипали козаки з чайок та тягли зі собою колоди або дошки, повирубувані з галер. Інші бігли з ножами за очеретом або таволгою, якої росло чимало на острівці.
Вмить запалало кількасот кострів – аж зарево блиснуло на темному небі. Голосні оклики лунали усюди. Біля пристані вирубали козаки таволгу та лозину на чималому просторі, висікли очерет, і так постав доволі великий майдан. На нього ступив тепер гетьман в окруженні курінних отаманів з Січи та полковників і сотників з волості. Вправді, розділ між запорожцями і волосними козаками був завсіди доволі різкий, але під рукою такого гетьмана, як Конашевич, усі козаки збиралися на Низу без різниці і слухали приказів без спротиву.
Перед гетьманом стояло до трьох тисяч обдертих, несказанно брудних, нужденних людей – каторжників з десяти забраних галер. Олекса Коршун вийшов напроти гетьмана і поклонився:
– Ось, ясновельможний пане, наше перше жниво, – сказав грімко, – є до тисячі козаків запорозьких і інших, до сімсот наших-таки мужиків, а прочі – се волохи, болгари, серби, греки та перси. Знатнішого нікого між ними нема.
– Певно, що ні! Минули часи Самійла Кішки! – усміхнувся гетьман і звернувся до каторжників.
– А що, хлопці? Не виссала з вас каторга ще козацької сили?
Ніхто не опише одушевлення, яке огорнуло козаків-каторжників та українських мужиків. Вони кричали, ревіли, підскакували, падали гетьманові до ніг, цілували край його одежі.
– Гетьмане, – лебеділи, – батечку рідний! Ні! Не виссали ще! Як віри не взяли, так і сила остала! Зброї дай нам, козацької зброї, а життя покладем за тебе, для тебе…
Хвилю глядів гетьман зворушено на висвободжених каторжників, відтак покликав Пашковського.
– Ти, пане писарю, впишеш у кодекс усіх, хто забажає, але тільки людей нашої віри, даси їм зброю і сякий-такий одяг з турків, що були на галерах.