Увечері того ж дня приїжджає робити суд над полоненими невеличкий кінний загін Боженка на чолі з Іваном Думою. Випадок майже казковий, щоб у такому місці і при таких обставинах зійшлись колишні друзі дитинства. Відбувається зустріч. Друзі здивовані. Вони в різних ворожих таборах. Миколу допитує Іван. Миколі загрожує розстріл. В душі Івана борються два почуття: обов'язку і дружби. Котре переможе? Микола пояснює йому, як потрапив у ворожу йому армію, за що йшов боротись. Іван вірить, що перед ним не ворог, а жертва випадку, що цей юнак буде ще корисним справі, за яку воює сам. Він відпускає друга, радить утікати. І Микола утікає в ніч...
Все було б гаразд, і неприємність могла бути не така й велика, якщо б Іван, до того як відпустити товариша, не познущався над ним словесно, коли б не хизувався тою хвилевою над ним перевагою. Адже він читав йому мораль, соромив, дорікав, погрожував розстрілом тощо.
Все це були дуже прикрі історії, і їх забути було неможливо. Але Микола сказав, що забув.
— Чи справді? — спитав недовірливо Іван.
— Справді. Я тебе знаю, Іване, знаю твоє добре серце. Ти не міг бути несправедливим зі мною, так же?
— Ніколи.
Приятелі умовились, що ніколи більше не будуть згадувати тої сумної події. Тим часом офіціант приніс замовлену їжу і горілку. Іван потягнувся до карафки і зразу випив півсклянки. Микола не знав його з цього боку.
— Ти багато п'єш, Івасю? — спитав, вживаючи здрібнілого імені, яким називав товариша в дитинстві.
— П'ю рідко,— сказав з якоюсь гіркотою в голосі Іван.— Під час війни навчився пити.
Іван схилив голову на руку і неначе задрімав, бо деякий час не говорив нічого. Але він не спав, бо на питання Миколи, що ж далі, він випрямився, потім налив знов півсклянки і знов випив.
— Закінчилась війна,— продовжував спокійно Іван.— Треба було себе в руки взяти. Я й почав себе стримувати, і досить вдало. У мене сильна воля. А потій я одружився...
Іван знов зробив довгу паузу. Тут уже Микола не переривав її, не сміючи торкатись інтимних струн товариша.
— Гарна моя жінка? — спитав несподівано Іван, дивлячись в очі Миколі. Алкоголь помітно тьмарив його мозок.
— Гарна,— сказав Микола.
— Оце й моє горе,— промовив сумно Іван.— Бачиш, який я, а яка вона. На неї заглядаються, а я? Хіба я можу їй подобатись?
— А чому й ні? — щиро здивувався Микола.— Хіба чоловікові треба особливої краси, щоб подобатись жінці? Жінкам імпонує розум, фізична сила, мужність. Все це є у тебе. Ти недооціюеш себе. Лялькуватих типів жінки не люблять, запевняю тебе. Ти, може, не вмієш як слід поставитись до неї?
Одначе Микола обірвав фразу, він згадав свою історію останніх днів, пригадав сценку, що відбулась у його власній кімнаті, і йому зразу відпала охота давати поради приятелеві. Історія кожної сім'ї, навіть кожної пари людей, що зійшлися для спільного життя, така відмінна одна від одної і має стільки складних відтінків, що важко підводити якісь тверді підвалини під неї, а ще гірше давати поради і рецепти, як поступати в такому чи іншому становищі.
Мова Миколи не переконала Івана Думу, як того треба було чекати.
— Так-то так,— промовив він з великою тугою.— Я, на жаль, мав докази, що вона мене не любить, а я... я люблю її, обожнюю. Ти мене знаєш, юнаком я був байдужий до дівчат, мені було смішно, що ти тоді в Могиль-ниці закохався. А потім війна, було не до любові, і аж після війни випадково зустрівся з Ольгою, перше гаряче кохання і одруження.
Його голос зростав у крещендо. Випита горілка робила своє, а він усе ще попивав і говорив щораз голосніше.
— Я готовий за неї життя віддати, хоч знаю, що вона не варта цього, що гріш їй ціна як людині. Вона виходець з ворожого мені класу і вийшла за мене, щоб урятувати своє життя і благополуччя.
Хвилину помовчав.
— Я думав, що вона, зрозумівши все, що я зробив для неї, пройметься вдячністю, коли не любов'ю, але нічого не вийшло.
— Дітей немає у тебе?
Іван махнув безнадійно рукою. Цей рух залишився в нього ще з ранніх літ. Він тоді, коли оповідав щось, для виразності допомагав собі жестами.
— Жінки такого типу, як моя, про дітей не думають, вони думають про розваги.
Микола слухав і міркував: чого це люди мучать самі себе? Хоч би Іван. Знає, що жінка не любить, що зрат джує, а тримається її. Щодня має пекло вдома, а терпить. Чого ради? Він уявив себе в становищі товариша і вирішив цілком твердо, що такого не потерпів би. Про це й сказав Іванові.
— Невже не можна розірвати цього штучного зв'язку? Тепер це легко зробити. Колись було важко, коли церква та громадська думка стояли на перешкоді, а зараз все це відпало назавжди. Що стримує, Іване?
— Коли ж не можу,— застогнав Іван.— Я став рабом її. Знаю, що, віддаючись, вона приносить себе в жертву, і те, що для мене є верхом блаженства, для неї, певне, мука. Проте не можу від неї відмовитись.
Іван замовк, бо прийшов офіціант зібрати тарілки і поприбирати на столі. Микола розплатився за обід.
— А не думаєш ти,— почав він, коли офіціант відійшов,— чи не думаєш ти, що прийде час — і вона тебе покине, і якраз тоді, коли ти цього менше всього будеш сподіватись?
Іван подивився на товариша переляканими очима. Така думка, видно, ніколи не приходила йому в голову.
— Що ти сказав? — спитав він, не вірячи власним вухам.
Микола повторив.
— Це було б занадто жорстоко, — сказав Іван з гідністю.— Вона не може цього зробити без моєї згоди. Я врятував їй життя, я протягнув їй руку тоді, коли їй загрожувала смерть. Я ради неї ризикував власним життям...
Іван не докінчив фрази.
— А як воно з боку партійної етики? — спитав по хвилині Микола.— Ти ж зв'язався, можна сказати, з ворожим елементом.
— Та ні, що ти, що ти,— заперечив Іван.— Я нічого антипартійиого не роблю, а любити не гріх.
— Не за це можуть покарати, не за це, що любиш, а за те, що, мабуть, добре не знаєш своєї жінки. Ти пам'ятаєш, як мені мораль читав, а зараз розкис, схилив голову перед жінчиним фартухом?
— Ні, це не так, не так,— запротестував Дума.— Я просто забагато випив, сп'янів трохи. Підемо.
Вийшли на вулицю. Вечір був літній, погідний. Ішли вгору по Сумській і дійшли до Університетського саду, звернули в сад і сіли на лавочці, неподалік від пам'ятника Каразіну.
Добру хвилину не розмовляли. Іван, тверезіючи, почав аналізувати те, що сам сказав і що почув з уст товариша. Йому хотілось згладити враження, яке викликала його сповідь.
— Ти знаєш, я, здається, наговорив багато дурниць,— сказав він, не дивлячись в очі Миколі.— Ти всьому не вір, хоч,— він хвилину вагався,— мені нічого перед тобою ховатись. Все, що я говорив, правда.
— Не треба, Іване, — перебив його Микола.— Не говори. Все минає, і це минеться. Буде якийсь вихід і з цього становища. Ти мені розкажи краще,—тоді, як ти був у Галичині, побував ти у нашому селі? Може, бачив моїх батьків? Ти ж мені не оповідав. Коли б батько не написав, я й не знав би, що ти брав участь у знаменитому рейді Будьонного.
— Брав участь, брав,— оживився Іван.— Яка це була подія! У нашому селі я виступав на мітингу. Ти б бачив, як на мене дивились люди! Все село зібралось на горбку біля церкви, на тому місці, звідки ми з тобою на санчатах спускались.
Іван забув своє домашнє горе і з захопленням почав оповідати про свої успіхи під час перебування у рідному селі.
— Ти б чув, яку мені овацію влаштували селяни, коли я їм сказав, що графські землі будуть належати їм. Тут я дав волю словам,— сказав задоволено.— Я знайшов, нарешті, час відплатити графові за той удар по спині гарапником. Коли б він появився, його юрба роздерла б напевно. Велика сила в слові. Воно діє сильніше, ніж зброя,— вставив Іван в оповідання цю перевірену на практиці істину.— Не появився не тільки граф, не було навіть економа, не було поліцаїв. Всі вони поховались у свої сховища, як кроти. Мене було призначено комісаром у селі. Я мав зібрати збіжжя на фільварку, перевезти його до залізниці і завантажити у вагони. Я справився із завданням, можеш бути певним. Бо знав усі схови панські, зрештою, люди допомогли, колишні графські батраки.
Іван не був п'яний. Лице його зарум'янилось, бо наринули приємні спогади. Це були чи не найщасливіші хвилини в його житті. Він бачив результати своїх дій, своїх окремих вчинків, бачив свою силу і владу, про яку колись навіть не міг мріяти. Це були часи революційної романтики.
— Розкажи про моїх батьків,— будить його Микола із солодкої задуми. Він давно чекає, що Іван сам почне про це розмову, але, видно, його думки блукають десь в іншому місці.
— Що тобі про них сказати? — мовить Іван, випрос-товуючись і переходячи від мрії до дійсності.— Бачив твого батька, матір, заходив до них в помешкання, вгощали мене, питали про тебе. Брата і сестри не бачив, вони були у Львові. Питали батьки, чи можливо, щоб ти приїхав? Що я міг сказати? Про те, що ми бачились з тобою тоді, я не говорив. Це була психологічно важка зустріч, для них, мабуть, незрозуміла, отже, не сказав, а про те, чи ти можеш приїхати, нічого я не міг сказати.
— Чи батьки вірили в те, що Червона Армія втримає захоплені рубежі і встановить у них Радянську владу?
— Думаю, що не вірили.
— А ти вірив в успіх цього рейду?
— На сто процентів, може, й не вірив, але бачив і знав, що він зробив свою роботу. Ми дали почути людям, що саме несе бідним Радянська влада. Ми дали їм віру в те, що Радянська влада — це воля і земля, освіта і добробут. Про це наші люди тільки чули здалека, а ми показали їм усе це наочно. Найкращий доказ віри в нас у тому, що багато молоді вступило в наші червоні загони і перейшло з нами сюди, на Україну.
Микола задав питання, як селяни уявляли собі той поділ панської землі?
— Хоч би твій батько Тимко Дума, він розумна людина, як він уявляв собі це?
— Про мого батька особливо говорити нічого,— відповів по хвилині Іван.— Він на ці речі дивився дуже скептично. Перш за все він не вірив, як і твій батько, що ми втримаємось в Галичині. Коли я батькові сказав, що він дістане графську землю, він тільки усміхнувся і питає: "Граф мені дасть чи сам маю брати?"
А потім питає, яку землю брати, чи ту, що він хоче, чи ту, що йому дадуть? Словом, батько іронічно поставився до цього. А ось як зрозумів поділ землі Северко Ковальський, про це варто оповісти.