Досить? Він був тричі в Стокгольмі, чотири рази в Хельсінкі, шість разів у Парижі й у Белграді, сто разів у Москві, дванадцять разів у Будапешті, п'ять разів у Празі, двічі в Пекіні (двічі!), шістнадцять разів у Нью-Йорку (шістнадцять!), тричі в Делі, в Бонні, Берліні, Токіо, Амстердамі, Лондоні, Копенгагені, Римі. Перелік можна ще продовжити, але чи треба? Чи змінилася від усього цього в Карналеві бодай жилочка? Коли щось і змінилося, то хіба що під дією законів природи, під впливом років, тобто, відверто кажучи, старості. Завжди молоді тільки стюардеси в літаках, у яких ти майориш над світом. Життя чи майоріння?
Людина стає великою тоді, коли вона ліпше за інших розуміє потреби свого часу. Поки вона спрямовує всі суспільні сили на здійснення цих потреб, за нею всі йдуть, охоче пропонують свої послуги, помагають діяти для загального добра. Але часто такий чоловік на цьому не зупиняється і починає здійснювати вже свої власні плани, які йому, цілком можливо, видаються і мудрими, і грандіозними, але, на превеликий жаль, не базуються на справжньому стані речей. Скажімо, хто стане заперечувати, що кукурудза — прекрасний злак? Або що горох — надзвичайно корисна рослина? Але спробуйте засіяти кукурудзою й горохом усю країну від Кушки до Мурманська — що матимете? Або: хто стане заперечувати, що керівництво конкретніше — дійовіше й корисніше? Завжди знаходяться люди, готові підскакувати при кожній нагоді: ах, як це прекрасно! Ах, як грандіозно! Ах, яка мудрість! Але народ ніколи довго не може жити в розлуці з істиною. Він нікому не дозволить зловживати його терпінням. Неминучі зміни, цей закономірний наслідок зусиль цілого наро-ДУ> усувають з дороги все.
Історія твориться не на безлюдних просторах. Єдине місце історичної дії — це життя кожної окремої людини, людські долі, життя не дає можливості перебувати в ролі спостерігача, або ж учасником, або жертвою, хоч водночас завжди можна б згадати й безліч такого, що відбувалося поза твоєю волею. Державна дисципліна передбачає пошану до людей, наділених на той чи інший час владою, але закони господарського життя, на жаль, не завжди збігаються з вимогами моралі навіть щонайвищої. Рано чи пізно мав вступити в дію закон, сформульований колись Пронченком: усі будуть зняті або вмруть. Але тим часом сам Пронченко, не погоджуючись з деякими майже безглуздими задумами одного з державних мужів, повернувся до роботи за науковим фахом. Карналь їздив до Пронченка в гості, не мав наміру відмовлятися від знайомства з цим прекрасним чоловіком тільки тому, що в того змінилася (і не на ліпше) посада, вони їздили по місту, Пронченко розповідав академікові (Карналь уже був академіком на той час, неприпустимо молодим академіком, слід зазначити!), що б йому хотілося ще зробити в житті, хоч зроблено було вже й так чимало,— і жодного слова ні про державного мужа, ні про їхню трохи дивну й зовні майже непростежувану дружбу. Пронченко не квапився дякувати Карналеві за вірність, той не носився зі своїм благородством. Бо хіба ж не так повинні поводитися всі чесні люди?
Кучмієнко в ті роки згадав свій давній досвід у відповідну хвилю вистромлюватися перед очі і знов опинився на трибунах. Було враження, що він і спить на трибуні. Записувався на слово скрізь і записувався перший, щоб перед ним не прокреслили оту всемогутню риску, яка декому затуляє роти навіть тоді, коли мають сказати щось путяще. Щоправда, Кучмієнко використовував лише трибуни місцевого значення. Вище його не пустили. Знову ж знайшлися мудрі люди, бо, як подивишся, то у всі часи таких людей не бракує. Суть усіх Кучмієнкових виступів зводилася завжди до того самого. Ось є солідні наукові, а то й науково-виробничі установи. Хто їх очолює? Ті чи інші люди. А коли придивитися до тих людей, то що ми побачимо? Ми побачимо, що їх поставили ще інші якісь люди. Працівники. Відповідальні, можемо сказати відверто. Тепер постає питання, де ті працівники сьогодні? Чи втрималися вони на своїх високих постах, а чи державна мудрість розпорядилася в такий спосіб, щоб їх переставити трохи нижче? Хто захоче, той переконається. Як сказав поет: "Одних уж нет, а те далече". Істина незаперечна. Тим часом поставлені тими знятими далі стоять, очолюють, залишаються на своїх посадах безпідставно, незаконно, протиприродно. Який висновок? Замінити їх людьми, гідними того, справді ідейними, відданими справі, перевіреними на ділі.
Жодного імені не названо, а все зрозуміло. Все зводилося до звичайнісінького примітивно-логічного трикутника: Пронченко — Карналь — Кучмієнко. Пронченко поставив Карналя, тепер Пронченка знято, отже, слід зняти й Карналя, а замість нього — третій кут — Кучмієнко. Досить з нього невідомості, обурливої недооцінки! Він готовий нарешті очолити! Що? Карналь академік, а є ще кільканадцять докторів наук? То й що? Він залюбки очолить і докторів, і академіків! Хіба важить освіта й знання? Головне — ідейність. Якось Кучмієнкові прийшла записка. Питали, чи бувають ідейні дурні. Кучмієнко необачно прочитав записку і, потрясаючи папірцем, сказав: "Щастя, що цей чоловік не підписався під таким провокаційним запитанням!" Зал загримів реготом, поховавши Кучмієнка під його могутніми обвалами.
Коли Пронченко повернувся до столиці, вони зустрілися з Карналем знов же не так, як воно водиться між друзями, не за чаркою, не в мирній бесіді, сповненій спогадів, зітхань, жалів і бадьоріння. Знов був дзвінок, знов несподіваний, знов Карналь довідався, що Пронченко кілька днів уже в столиці, хоч родина ще в Придніпровську, нема ніякого притулку, окрім звичайного готельного номера, але вже є робоче місце, кабінет, телефони, звична обстановка і — що найголовніше — маса невирішених проблем, яких щомиті стає більше й більше. Але й не заради цього подзвонив Карналеві Пронченко.
— Вгадай,— сказав він з доброю таємничістю в голосі,— вгадай, хто в мене тут сидить.
Карналь їхав не так щоб бачити того невідомого гостя, як самого Пронченка. Шкодував, що не володіє вмінням бурхливо висловлювати свою радість, вважаючи те першою прикметою людської нещирості. А який же він був радий, що знов матиме високу втіху спілкування бодай зрідка з цим чоловіком, коло якого ти не міг мислити дріб'язково, нецікаво, приземлено, який сам горів і запалював тебе, який світився такою чистотою й чесністю, що ніби просвічував і тебе самого, який, як ніхто, вмів захоплюватися і підтримував це вміння й здатність до захоплень і в тобі. А що людина без захоплень?
Помічник у Пронченка був новий. Вилицюватий, меткий, з розумними уважними очима, з привітною, трохи несміливою усмішкою, він одразу впізнав Карналя, хоч не знати, чи й бачив його коли-небудь, не став за звичаєм помічників лякати й попереджати, щоб не затримувалися і не забирали в їхнього шефа забагато часу, а ніби аж зраділо промовив: "Прекрасно, що ви так швидко приїхали, Петре Андрійовичу!" Карналь переступив поріг знайомого йому добре кабінету, простого, скромного, з столом для засідань під стіною, робочим столом під протилежною стіною, портретом Леніна над столом, ще були там крісла для відвідувачів, селектор і телефони на спеціальному столику, килимова доріжка на підлозі — більше нічого.
Пронченко вже йшов назустріч Карналеві, але йшов не сам — поруч з ним була жінка, яку не треба було й упізнавати, бо ж бачився з нею Карналь щороку, буваючи в гостях у батька. Зінька. Голова колгоспу "Дніпро". Нічого — від колишньої Зіньки, так само, як нічого не лишилося в ньому від колишнього почуття до неї. Хіба що глибоке жевріння чогось болісного, власне, вже й невловимого, загубленого під нашаруванням літ. Та й Зінька змінилася майже до невпізнання. Колись завжди носила з собою запах школи, отой вічний запах задухи, кисневого голодування, ніби в підводників. А тепер мала в собі запахи степу, молодої озимини, густих вітрів, краплистих дощів, щедрот земних і небесних, і сама була ніби втіленням щедрості — пишна, стегнаста, повногуба, великоока, голосиста. Була в імпортному темно-синьому костюмі, на якому гарно вирізнялися ордени, і Карналь устиг подумати, що Зіньці, або, як тепер її звуть,
Зінаїді Федорівні, ордени личать, вони мовби створені для отакої української вроди.
— Впізнаєш? — спитав Пронченко.
— Та ми два місяці тому бачилися,— вихопилася Зінька,—• чом би Петро мав мене забути?
— А ти що, відразу до начальства, а до земляка й не потикаєшся? — образився Карналь, який ніяк не міг збагнути, як і чому опинилася Зінька в секретаря ЦК по промисловості.
— Я ж не до земляків,— на нараду голів колгоспів,— лукаво ' блимнула вона очима на Пронченка, мовляв, бачите, ще й досі
ревнує. А може, то Карналеві лише здалося. Та й не міг Пронченко знати про колишнє.
Карналь привітав Пронченка з поверненням. Вийшло в нього незграбно й мовби силувано. Зінька дивилася на нього впівока, всміхалася, знала Карналеву несміливість ще он з яких років, але що він і досі не позбувся своєї хлопчачої вади, вже й ставши академіком, цього ніколи не гадала і не повірила б, не переконавшись сама.
А Карналь бентежився ще більше від незрозумілої для нього присутності тут Зіньки. Надто добре знав Пронченка, аби повірити, ніби отой так просто вирішив звести в себе в кабінеті земляків. Тому вівся щестриманіше, ніж звик, майже насторожено сідав поряд з Зіиькоюза стіл навпроти Пронченка, неохоче сьорбав чай, відгортаючи кружальце лимона, яке весь час лізло в рот, а лимонів Карналь не терпів, вважаючи цей фрукт невластивим для жителів помірного пояса, звик до яблук та хрону, цього універсального вітаміну, відкритого якимсь мудрим предком.
А Зінька сиділа, попивала чай, розповідала про врожай, про те, як утаїла поле чорного пару й цього літа у неї пшениця вийшла на весь район. А чорнозем у неї — півтора метра завтовшки, до нього лиш по-хазяйськи підійти, на ньому чорти рогаті виростуть, не тс що пшениця чи кукурудза.
Карналь не стерпів.
— Про товщину ваших чорноземів я знаю, а для Володимира Івановича це не являє особливої цікавості, бо в нього голова забита іншим,— сказав він майже сердито.
Пронченка, видно, тішило збентеження Карналеве.
— Що ж,— підтримав він Зіньку,— нас ще з школи примушують знати всі виміри земної кулі, так ніби маємо шити на неї одяг, чи що.