Відтак у кождій галері остало по десять козаків, які завернули судна і поплили долі водою назустріч турецьким байдакам, які добре бачили погром здалека і пустилися навтікача до очаківської пристані.
Між тим гетьман зібрав свої чайки і знову поплив напівперек лиману, щоби поглянути, що сталося з Мамаєвичем. Галеони були далеко, уже не коло самих островів. Алі-паша велів звинути вітрила, але проти вітру не міг плисти вітрильними кораблями. Тому велів полишити їх на волю хвилям, які мусіли занести їх зі струєю назад на давнє місце. Ліве крило мусіло саме радити собі з Мамаєвичем. Але ось, здавалося, що воно вспіє, поборовши ворога, злучитися з осередком, тобто з галеонами, а тоді горе Сагайдачному!
Перша сальва турецьких гармат розбила майже на тріски три чайки. По двадцять козаків утонуло у вирах, викликаних потопаючими суднами. Прочих повтягано на другі чайки. Але ось загуділа друга сальва, та тим разом турки стріляли сіканцями, які рознесли між козацтво рани і смерть. Козаки, що уступали зразу після приказу, мусіли тепер уже справді думати про утечу. Та куди було тікати? Між островами а ними стояли галеони Алія-паші.
– Що ж, панове молодці, – сказав тоді осаул спроквола, обв'язавши ганчіркою скалічену голову, – як умирати, так умирати, не осоромім же козацької слави!
– Шаблі наголо, вперед, раз, два!
Весла ударили об воду, чайки поплили назустріч ворогові на вірну загибіль.
Одначе ворог чомусь-то не стріляв, тільки намагався звернути половину своїх суден до заходу. Усього тільки три галери ждали наступу Мамаєвича. Аж підпливши ближче, замітив осаул через відступи поміж турецькими суднами кільканадцять довгих, добре, ах, як добре звісних собі суден.
– Се Коршун! – крикнув зично, вмить відзискавши усю бадьорість. – З нами Бог!
– З нами Бог! – загули козаки, і заскрипіли весла. Зі здвоєним завзяттям гнали козаки на ворогів, які, збентежені нечайним нападом відзаду, забули, що ціла сила галери у нападі, а не в обороні.
Одначе Коршун не велів козакам притьмом іти приступом на високі турецькі судна, наїжені гарматами. Як Сагайдачний, так і він припоручив своїм оминати скоріш рухами дзьоби галер та уникати огню з чердаків. Його чайки не мали так легкої задачі перед собою, як гетьманові, які попробували попричіплятися до боків галер, щоби здобути їх.
Тут галери наїздили на чайки, гра була нерівна. Почалася плаванина, наче наперегони. Скорі, але менш поворотливі, галери ганялися за в'юнкими та подвижними чайками, наче ведмідь за мухами. Але козаки добре знали сей танець і називали його по-свойому "свинським гопаком". Бо саме так собаки чіпляються кабана за боки та уха, а уникають кливаків та рила і танцюють так довкола ворога, доки його не замучать або доки не прийде ловець і не заколе кабана списом.
Так-то і тут гуляли чайки довкола галеас та галер, і з чималим успіхом. Двадцятьчотирифунтові картавни гуділи страшенно, дощ куль сік воду у лимані, але не шкодив нікому. Більше шкодили яничарки-самопали. Козацькі гармати обзивалися рідше, але цільніше, і вкоротці почала тонути одна галера, а одна галеаса похилилася набік. Видко, невеличкі козацькі кулі провертіли у кораблях орди діри під водою. Останні судна кинулися рятувати погибаючих, та у сю мить скінчився "свинський гопак", і з криком "Ріж, бий!" пристало двадцять чайок до боків галер. Почалася різня…
Усі сі події на лівому турецькому боці розгравалися у такому віддаленні від Алія-паші, що він не знав нічого про них. Зате добре бачив усе Сагайдачний, і, коли його чайки підплили до місця бою, було вже, властиво, по усьому. Ледве козаки успіли розкувати каторжників, як галеаса і галера почали поринати у воду.
Настрімголов розскочилися човни на всі боки, щоби їх не втягнув вир, відтак Коршун поплив за прочими здобутими галерами разом зі своєю добичею, а гетьман і Мамаєвич понеслися на усіх веслах зустрічати Алія-пашу.
Невдовзі наблизилося шість величезних суден з довгими дзьобами, високими кормами та пукастими боками. Гетьман знав, що брати приступом такі судна нелегко, бо ширина їх боків є о много більша, чим ширина палуби, а й гармати уставлені по боках. Тому вивісив на жердці білу хоругов і поїхав передом як післанець.
– Гей ви там, у галеоні! – гукнув на його приказ Пашковський.
На кораблях панував між тим чималий рух. Набивано гармати, кликано вояків, стягано вітрила, усюди слідно було замішання і переполох. Обі галери, які були у другій лінії турецького флоту, завернули і поїхали ід правому березі ріки.
Але гетьман не велів за ними гонити, хотяй і бачив на щоглі одної з них байдак Алія-паші:
– Чого ви хочете? – спитав райс найбільшої галеони, видко, найстарший з-поміж капітанів. Він говорив сею дивною мішаниною європейських мов, якою говорять моряки в усіх пристанях Сходу. З сього пізнав Пашковський, що має до діла з генуезцем.
– Ви генуезець? – спитав тою самою мовою, бо навчився її був у Стамбулі.
– Si, signore!
– Покличте сюди капудан-пашу!
– Його нема!
– А де ж він?
– У Очакові.
– Брешеш, собача віро, він там! – писар показав на червоний байрак, що щезав у віддалі.
– Коли знаєш, де капудан-паша, то чого питаєш про нього?
– Бо мушу бачити його заступника.
– Се я.
– Ну, гаразд! Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Війська його королівської милості Запорозького, взиває вас до піддачі. Зложіть збрую і відведемо вас усіх на Кінбурнську косу. Вітру не маєте, а у нас десять галер, шістдесят чайок та три галеаси, усі, слава Богу, цілі і здорові. Роздумайте гаразд і відповіжте.
– До коли?
– Як-то до коли? Сейчас!
– Се неможливе! Я мушу поговорити з другими райсами.
– Пощо? Ти капудан-паша, вони тебе мусять слухати.
– Ну так, але моя голова впаде за їхні.
– Ну, то ми тебе одного відвеземо у Кафу.
– Madonna! У Кафу! То ви їдете туди?
– Si, signore! – відповів злобно Пашковський.
Генуезець вхопився за голову. Він один знав тепер, що жде генуезьку копальню золота у краях ісламу.
– Згода! – крикнув з розпукою у голосі і з розмахом кинув свою шапку з меделянської сталі у воду.
Видав приказ, і на даний знак щезли прапори зі щоглів кораблів, а на палубах уставилися моряки й вояки без збруї.
Звільна серед окликів підпливали чайки до морських великанів.
Битва була скінчена.
9. "Тебе, бога, хвалим!"
У глибокому мовчанні збиралися чайки довкола галеон. Дивно виглядали сі неподвижні великани посеред вертких, в'юнких чайок, а ще більше похнюплені лиця яничарів та моряків у порівнянні до веселих, бадьорих, жвавих козаків. Одначе й козаки мовчали. Утих і вітер, який від двох днів постійно віяв з заходу. Здавалося, що весь світ жде на якесь слово, якийсь знак, який відчинив би усі уста, промовив до усіх сердець та виразив усе те, що крилося у душах. І слово те найшлося.
На кормі найбільшої галери, відки розмовляв синьйор Франческо Пізані з Пашковським, появився рослий, стрункий муж у довгій, темній козацькій киреї та високій шапці: гетьман Конашевич.
Орлиним зором обкинув козацтво, у понурому мовчанні стоячих бранців, розбурхане море та пірвані хмари, крізь які раз у раз проглядало голубе небо, і зняв шапку. Наче вихор повіяв понад козаками, в одну мить усі поскидали шапки, і скрізь одна при другій показалися підголені голови з довгими чубами, чола, поорані кулями та шаблями, Обгорілі шиї, довгі, звисаючі вуса, виразисті, наче з каменя писані, черти і добрячі, щирі, діточі очі, сі очі спокійних людей, що їх голубина душа нічого не знає про криваве ремесло, якому мусять віддаватися руки. Бо ся душа оставала чистою серед геройських воєнних походів, серед убійства і огню.
Гірка судьба обездоленого народу дала їм до рук меч на оборону свободи і віри міліонів, та не могла опоганити їх самих здичінням. Тому не тріумф, не радість з нанесеної смерті та ран роз'яснили ті очі блеском одушевлення. Вдяка, Глибока, щира вдяка Божому провидінню наповняла їх слізьми зворушення та захвату, бо отеє отворилася їм дорога ген у Кафу, у сю потвору, яка поглинала рік-річно тисячі невинних жертв самого цвіту нещасного народу.
Тисячі пропащих мужів, жінок, дітей, які томляться в убійчій, а, що гірше, часто і соромній неволі, – вернуть отеє знову "у світ веселий, у мир хрещений". Так, бо ніхто не спасе тепер бісурманських та генуезьких баришівників перед гнівом львиці, яка йде визволяти свої молоді… І чи ж се не причина до радості, о Боже?.. До радості, яка запирає віддих у грудях, здавлює на устах кожде слово, кромі слова найвищої вдяки, а очі наповняє слізьми?
Могутній, зичний голос залунав з корми:
– Панове товариство! Перш усього подякуймо і честь віддаймо Богу у тройці святій єдиному та матінці його святій, що покровом своїм ослонила мало не всіх нас перед силою та злобою поганців. Обітуймо не чаші, не ікони, а викуп для тих, що томляться у далеких… землях, куди не доведеться нам ніколи самим бувати… – Тут гетьман підняв руки горі. – Горі іміїм серця!
І тихо, нечутно, наче гомін прибою, затягнуло козацтво непевним від зворушення голосом пісню, сю пісню пісень, яку співає душа у хвилі найвищого щастя:
"Тебе, Бога, хвалим!.."
Голоси кріпшали, пісня розвивалася – пішла, наче стяг у вітрі буйному, аж ударила об небо, наче гомін прибою о скелі Чатир-дагу.
З похиленою головою слухав гетьман сю пісню і знав, що Бог на небі чує її. І тому не обтирав сліз радості, які спливали з його темних очей на козацькі вуса…
Прогомоніла пісня, і гетьман підняв голову. Беззвучно, з напруженою увагою ждали козаки дальших слів вождя.
– Удруге, – сказав гетьман, – пом'янім душі братів наших, яких не сподобив Господь святкувати сеї побіди, бо їх життя було окупом за неї та за долю тисячів. У свої лики ангелів прийняв Він, всесильний та всемилостивий, козацькі душі, бо смерть за віру – врата у Царствіє Небесноє. Тому упокой, Господи, душі усопших рабов твоїх, "ідіже ність болізни, ні печалі, но жизнь безконечная!"
– Со духи праведних! – заспівали козаки.
Розриваючи серця, пісня понеслася своїми чудовими переливами звуків по хвилях. Посумніли козацькі лиця. Сто п'ятдесятьох козаків лежало у човнах або вже й у морській глибині з очима у стовп, блідими лицями, з застиглим грізним виразом бойового завзяття у сціпенілих чертах. Усім було жалко за ними, та ніхто не жалів їх.