Артем Гармаш

Андрій Головко

Сторінка 83 з 161

Та поки оті кілька кроків ступив, прокинулась уже зовсім Орися. І згадала все. Майже з острахом відкинулась спиною до стіни, руки наставила застережно:

— Ось не підходь!

— Орисю! Та я все тобі розкажу. Всю чисту правду.

— Знаю вже всю правду.

— Брехні повірила! — не моргнувши оком, заперечив, щоправда не дуже упевнено, Грицько, але, помітивши, як на цім слові Орися одразу ж відмінилася на обличчі: в радісному подиві стріпнулись брови і очі пояснішали, вів далі уже упев-неніш:— А. от я про тебе не повірив, бач. Хоч і мені Павло торочив про тебе всяку бредню.

— Про мене? Яку бредню?

— Всяку. І про те, що дьогтем ворота Пожитьчиха вимазала.

— Та хіба ж тільки нам!— озвалась мати.— Бо навіжена. Аж трьом — за одним заходом.

— Тепер я знаю. Але ж Павло мені цього не казав, що аж трьом. Про саму Орисю торочив. Ну, а тепер Орисі про мене наплів усячини.

Гармашиха непевно знизала плечима:

— То це ж яким треба бути, щоб наговорити отакого страхіття! Та й навіщо йому це здалось?!

— Видно, є навіщо.

— Не віриться щось. Чи такий вже безсовісний він!

— Ой мамо!— невдоволена перепинила Орися матір, сама вже беззастережно вірячи Грицькові.— Які ви є, мамо... "Чи такий безсовісний!" Та пошукати такого! Нічого ви не знаєте. А хитрющий та підступний який! Ви думаєте, він і про Артема ото застеріг із щирим серцем? Я вже його розкусила. Кирилку,— попросила небожа.— Ось подай мені книжку, на столі.

Кирилко охоче приніс їй книжку, віддав і чекав, що воно буде. Орися вийняла зсередини досить-таки грубий лист і хотіла порвати, але не змогла.

— Ось дай я!— похопився Кирилко.

— Сама!— Вона розірвала конверт, вийняла аркушики і стала один по одному рвати на дрібні шматочки — клала у підставлену Кирилкову пригорщу.— Отак із ним треба!

З його брехнями!— звела очі на Грицька. І ледь посміхнувшись:— Он бач, Гришої. А ти кажеш — не вірю тобі. Як собі, вірю!

— Спасибі, Орисю!— розчулено сказав Грицько.— Велике спасибі. І вір: нікого це люблю, окрім тебе. Одну тебе. І сватати буду. Тільки одужуй скоріш!

— Одужаю тепер!— гаряче сказала Орися і закусила губу: як воно те слово "тепер" вирвалось у неї. Засоромлено схилила голову, але зразу ж і підвела: бо чого їй критись від нього, свого нареченого? Хай зна! Переборюючи сором'язливість, навмисне повторила, та ще навіть з наголосом саме на тому слові:— Тепер уже, Гришо, одужаю!— І довірливо прихилилась до нього.

XXI

Артем добре розумів Павлову поведінку по відношенню до нього, чи як він казав — Павлові "викрутаси". Авжеж, саме того він і попередив матір про можливу небезпеку, щоб одвести підозру від себе. А тим часом сам перший і скаже Корнієві Чумакові про нього, що у Вітровій Балці домує зараз. А там що вже далі буде — не його справа. Як той Пілат, "умиє руки". І навіть з чистим сумлінням: сам, мовляв, винуватий — чого не послухав! Адже попереджав! Та це Артема мало непокоїло. І без нього десь, певно, вистачає у гайдамаків "клопоту" в Славгороді. Та й навіщо він здався їм? Чи не фігура! Звичайно, Прісьчина звістка (та й Павло підтвердив її) про те, що отаман Щупак навіть нагороду об'явив тому, хто спіймає його, трохи тішила Артемове самолюбство. Але в міру, не завдаючи шкоди. Інший, на його місці бувши, можливо, саме на цьому був би й спіткнувсь: переоцінив би свою вагу, а відтак і міру зацікавленості гайдамаків його особою, та цим тільки даремно ще й сам себе страхав би. Але Артем був не з таких. Знаючи ціну собі, він разом з тим завжди остерігався недооцінювати своїх ворогів. Отже, тверезо зваживши всі обставини, прийшов саме до такого втішного висновку, що нема чого непокоїтись. Не такі вони дурні, щоб ото за півсотню верст козаків гнати для його арешту. Інша справа, звичайно, коли сотник Чумак приїде в хутір до батьків — як то Павло казав матері — на різдво гостювати. Та ще коли приїде не сам-один. Тоді вже принагідно і його хати не мине. Напевно! Ну, та до різдва ще далеко. А за цей час — більше тижня!— і рука підгоїться. Можна буде, як то кажуть, не випробовуючи долю, і з дому вже податись.

Вирішив Артем твердо — на Харків. Раз у Славгород не можна зараз, поки гайдамацький курінь там, то, власне, і нема куди більше. Але спершу, звичайно, в Хорол навідається. Чи заїде Данило Корж, чи не заїде. І пішки добереться. Але не побачитися з своїм синашкою та не вжити хоч би перших заходів до того, щоб потім забрати малого собі (гаразд і сам іще не знав, яких саме заходів; ну, хоч попросить Христину матір переказати їй про твердий його намір забрати собі хлопця, щоб тим часом потроху звикалася з цією неминучістю), без цього чи ж міг би він з спокійною душею у Харків їхати?! Де з першого ж дня — це він добре знав та саме цього й прагнув — потрапить разом з своїми товаришами із заводської Червоної гвардії у самий вир громадянської війни.

А війна є війна. Добре, як живий залишиться. Тоді все розв'яжеться якнайпростіші ожениться, забере і Василька до себе у місто. Ну, та про це нема чого зараз голову ламати, буде час і тоді. А от коли накладе головою, отоді буде гірш. Навіть на кращий випадок (коли б Христя погодилась віддати малого бабі Гармашисі у Вітрову Балку) не солодко буде малому сироті жити нахлібником у не дуже привітних дядька Остапа та тітки Мотрі. Хоч і при ласкавій бабусі. Орися вже, певно, на той час вийде заміж, на белебні житиме. Ой, не солодко! І нема чого закривати на це очі. Отож саме про це і думати треба зараз. Самому навіть часом дивно було, як його сильно і отак одразу пройняло батьківське почуття до синашки, котрого ще і в вічі не бачив ніколи. "А втім, що ж тут дивного!— розважно заперечував сам собі.— Породив на світ, пустив межи люди, то кому ж і думати, вболівати над ним, як не тобі, батьку?!"

Тижня ще не минуло відтоді, як у Полтаві на вокзалі при випадковій зустрічі з Варкою-хоролчанкою дізнався він, що у Христі від нього є син, і скільки за ці дні передумав про нього! Ще там, у Славгороді, у своїй схованці на Слобідці. Як на те, й часу було вільного аж занадто, бо цілими днями був сам-один. Скільки раз, щоправда в самій уяві своїй, заводив розмову з ним. Про різне. Але найбільше, звичайно, як і годилось при перших зустрічах, розповідав синашці — надолужував те, що мати свідомо замовчувала,— про себе, про рід гарма-шівський, про Вітрову Балку, де доведеться йому якийсь час перебути у бабусі Гармашихи. Не диво, мабуть, коли дещо і прикрашав тоді в отих своїх "розповідях",— може, навіть позасвідомо,— щоб не так лячно було малому іти в нову сім'ю. Та й самому щоб на душі було спокійніш.

Щоранку, тільки-но розплющував очі (сплять іще всі, сама мати встала, порається вже в хаті), Артем, обводячи хату очима, зітхав мимоволі. Але врешті знайшов, чим заспокоїтись. "Дарма, синку!— так, наче Василько вже лежав поруч нього на постелі і теж прокинувся — насторожено оглядає чужу ще для нього, бо не звик, стару, з похилими ребристими стінами, з вогкими кутками хату.— Не які світлиці десь, певно, і в тії баби, що в Полівці залишив! А ми ось незабаром нову хату збудуємо. Бачив, скільки дерева дядько Остап навозив! Тим часом потерпи трохи — рік-два. Та, власне, це ж тільки взимку доведеться в хаті сидіти. А як потепліє, цілими днями ганятимеш у дворі, на вулиці, біля ставу. О, у Вітровій Балці є де дітворі порозкошувати! Це тобі не Попівка!"

Артем, хоч ніколи не був у Попівці, але з розповідей Хри-сті, ще тоді, у Таврії, досить виразно уявляв собі це невеличке — дворів па сто — сільце, з двома рядами хат обабіч курного битого шляху. Тим-то, без особливого риску переборщити в цьому, цілком упевнено розхвалював Василькові Вітрову Балку, його предківщину.

Кожного ранку, перед тим як податися на цілий день у село, Артем іще й за порогом хвилинку якусь мимоволі пристоїть, бувало, милуючись своїм селом з дворища. "А так, так, синку. Це тобі не Попівка!"

Не кажучи вже про літо, навіть і взимку — яке це добро: узвіз отакий крутий! Що з розгону на санчатах чи на кизлику не те що всю греблю, а ще й вулицею добрі півгони проїхати можна. (Не знати тільки, чи є чоботята у хлопця та тепла одежина якась. Треба буде подбати!) А ковзанка на ставку! А крутилка! Та справа не лише в самих розвагах. Хоч для малої дитини це головне, але разом з/гим скільки поживи для дитячої цікавості, для першої дитячої науки про життя людське! Пригадувалося своє далеке дитинство. Як день у день чимдалі ширше розгортався тоді перед ним, цікавим до всього хлопчиськом, навколишній світ — з батькових та материних розповідей про минуле села. Що це не бог дав його отаким гарним, а роботящі люди самі своїми руками зробили. Серед котрих і Гармаші, до речі сказати, були не останні в громаді! 1 ставок оцей цілим селом викопали (це ще за кріпацтва було), і греблю високу насипали, і верби посадили. А на горбі ото ціле містечко цеглових будівель звели. Панська економія була то колись. Донедавна. Ну, а тепер це — народне господарство.

"Отож не доведеться вже тобі, синку, як батькові твоєму довелось та дідам-прадідам, наймитувати, на пана-поміщика спину гнути. Минув той час, що жили як у тій приказці: "Один із сошкою, а семеро з ложкою". На себе робитимете. На той час, коли підростеш, що пора вже буде і тобі до роботи братися, хіба ж таке господарство розростеться в оцьому колишньому панському маєтку! Може, навіть комуна вже буде. Тобто робитимете не кожен сам собі окремо, а спільно. Як одна велика сім'я".

Ну, та до того часу багато води ще спливе. Багато й важкої праці ще треба буде докласти. А зараз хоч би прокатний пункт умовити вітробалчан у дворі організувати. І то вже діло велике зробили б: першу цеглину в підмурок комуни поклали б.

Це був найбільший клопіт Артемів зараз — прокатний пункт організувати у Вітровій Балці. Тим більше, що часу для агітації за це було зовсім обмаль. Лише до наступної неділі. До загальних зборів громади, на яких мала вирішитися доля маєтку.

Та, власне, вона вже й вирішена була кожним зокрема: розібрати все добро, а худобу — в першу чергу, розподілити проміж себе. Про це тільки й думок, тільки й розмов було по селу. Але до діла братись ще не наважувались. Навіть під час жіночого "бунту", коли солдатки, доведені до розпачу По-житьком, змушені були самоправно брати свою "допомогу" з поміщицької комори, чоловіки не пристали до них.

80 81 82 83 84 85 86