Він знав, що боротьба з козаками мусить покінчитися цілковитим пораженням, а будучий великий візир не міг розпочинати своєї діяльності утратою флоту. Він знав, що хотяй би навіть удалося погромити на сей раз козаків, то за місяць-два друге або третє козацьке військо розіб'є султанський флот або кудись боками переїде у Чорне море і понесе краї ісламу огонь і меч мимо галеас, галеон та гармат Дніпровському лимані.
Ледве зібралося військо біля урочища Ста Могил, коли сторожові судна, які безнастанно об'їздили увесь лиман, донесли, що до двадцять чайок показалося між першими островами. Сильний західний вітер, який дув постійно від двох днів, спонукав Алія-пашу видати нові прикази.
Рівно зі сходом сонця п'ятої днини по спаленні Тавані турецький флот покинула лиман Бога і поплила лиманом Дніпра в сторону островів. Направо лежав пустий, лозою порослий острів Тендрів, наліво остали за ним лимани Бога та Інгулу, повні очеретів та незамешканих островів. Була, може, десята година перед полуднем, коли на овиді зачервоніло на воді кільканадцять темних точок. Були се чайки…
– Аллах акбар! – закричали, наче з одної груди, усі поклонники пророка, а важко зітхали нещасні раби-каторжники, приковані до весел. – О, коли б Бог зіслав побіду нашим! – говорили до себе у безпросвітній розпуці. – Тоді для нас прийде година визволу – все одно куди: чи на волю, чи у пащу акулам на потіху. Коби тільки не тут!..
Флот впорядкувався у три лінії і рушив на ворога.
Чайки, які побачили турки близь островів, не належали до головного відділу Сагайдачного. Були се чайки Мамаєвича, якому приділив гетьман ще п'ять чайок Коршуна. Так-то осаул мав тисяч п'ять козаків на двадцять п'ятьох чайках, з яких половина показалася туркам, а друга ховалася ще між островами.
Вже від двох днів приготовлялися козаки до битви. Вони могли уже давно пробоєм перейти у море, але сим разом бажав гетьман знищити султанський флот. Також самим козакам надоїли уже напади на неприготованих вояків падишаха у казармах серед мирних городів Анатолії. Остобісіло також тікати перед галерами та галеонами турецьких адміралів, начеб вони були не з тої самої глини, що ті тисячі помордованих бісурман у городах та улусах. Тому з одушевленням прийняли рішення гетьмана.
Мамаєвич і Коршун відбули з Конашевичем на раду, а четвертої ночі по спаленні Тавані Коршун з несповна тисячкою козаків від'їхав на п'ятнадцяти човнах здовж правого берега ріки долі водою. Виправа відбулася перед сходом місяця. Темно було, хоч око виколи! Здалека видко було ліхтарні вартових човнів, тому й легко було їх оминути. Але ніхто й не думав, щоби козаки плили повз берегів, бо здовж правого стояло сухопутне військо, а здовж лівого, на Кінбурнській косі, стояли ногайці Джамбойлуцької орди.
Між тим чайки доплили до місця, де лиман Бога лучиться з Дніпровським, якраз напроти урочища Ста Могил, біля якого стояли Алієві галери. У сьому часі було там чимало низьких багнистих острівців, порослих шуваром, ситником та височенними очеретами, яких ніхто не пильнував, бо півмилі вище острівці були дещо сухіші і там стояли уже турецькі чати і навіть був чималий окіп з чотирма гарматами та сотнею яничарів. Серед тих багнистих купин щезли чайки Коршуна і заховалися так, що і свідомий місцевості не догадався б був, де вони саме ділися. Рівночасно Сагайдачний перепровадив гної чайки під ослоною прибережних острівців до Тендрова біля Кінбурнської коси.
У лозині козаки притаїлися та ждали ранку. Юрко не відступав від гетьмана та слідив за рухами війська з зацікавленням, бо йому видавалося просто немислимим іти приступом на воєнні кораблі у вербових чайках. Може бути, що у іншому окруженні його була б зняла тривога, але тут усі були певні успіху, неначеб гадки про погром не могло бути зовсім.
П'ятої днини сидів Юрко поруч гетьмана у лозах Тендрова та глядів на лиман, якого поверхню видував західний вітер у коротку пінисту хвилю. По ній плив турецький флот у трьох відділах, які почали уставлятися у три ряди, якраз ускісно між Кінбурном і устям Богу. Гарний се був вид. І галери, і галеони плили під вітрилами, які сильний вітер видував, наче кулі. Стрункі кадовби галер пороли хвилю справно і рівно, а галеони, похилившись дещо наліво, показували свої наїжені гарматами боки та обвішані вітрилами щогли.
Безліч прапорів та хоруговок повівало зі щоглів. Був там і півмісяць падишаха, і сигналові хоруговки різних красок, і хрест – герб Генуезької республіки, який покривав знаком страстей Спасителя торговлю християнськими невольниками та службу у поганців… Рівночасно замітив Юрко, як з-поміж островів Дніпрового гирла виринало чимраз більше чайок і на усіх веслах плило проти ворога. Здавалося, що се якісь божевільні, що посвятили себе на смерть, ідуть глядіти її з рук турків.
Наближення чайок привітала залога кораблів окликом радості. Відтак переди суден зацвіли білим димом, і гук гармат потряс повітрям. Вслід за тим, мов скажені, загрохотіли самопали. Ряд чайок змішався, розірвався надвоє, а опісля, щосил у раменах гребців, побігли чайки назад без ладу й складу, кожда про себе.
– Ель гамду іл-на! Аллах акбар! – заревли в один голос турки. І їх ряд розірвався та видовжився у дві поперечні лінії, рівнобіжні до берегів ріки під час, коли друга черга кораблів зайняла місце першої і довженний півмісяць суден поплив за утікачами, несений вітром та гонений веслами. Байдаки з військом остали позаду та й не дуже-то спішилися, бо бачили, що галери й галеони дадуть собі раду й без них.
"Погром! – майнуло у голові Юрка. – Чого ж ми тут ждемо?"
І з розпукою поглянув по лицях присутніх, які, одначе, спокійно і навіть весело слідкували за боротьбою.
Праве крило турецького флоту пропливало саме мимо Тендрова, віддалене, може, на яких двісті сажнів, коли нагло потрійний свист свиставки прошиб повітря, і вмить змінилася тишина у пекло. Скорше, чим молодець визнався у гаморі та метушні, пірвали його товариші, а в хвилину опісля двадцять чайок плило стрілою у бік правого крила турецького флоту. Рівночасно утікачі завернули в утечі і поділилися. З на позір безладної товпи відділилося десять чайок і поплили назустріч галерам правого крила, а прочі напали на ліве. На чолі того другого відділу стояв сам Мамаєвич. Але Юрко не бачив тої другої битви. Він вірив тільки, що сильний вітер поніс важкі галеони вперед на схід, а галери і галеаси остали позаду, коли піднято угору весла.
Передні дві чи три галери дали ще по одній сальві з гармат, уставлених на чердаці, і дві чайки почали тонути. Але вмить позатикано кілками різної величини діри, вичерпано воду – і небезпека минула. Прочі судна не мали часу звернутися дзьобом до ворога. І вітер, і струя, і довгота кораблів спиняла їх, а, заки стягнено вітрила, чайки були уже під боком.
Ніхто не був би впізнав Сагайдачного під сю хвилю. Його шапка з кармазиновим верхом відсунулася назад голови, лице почервоніло, мов жар, очі світилися якимсь страшним огнем, а рука держала криву козацьку шаблюку з вістрям блискучим, наче меч ангела Азраїла,
– Ануко, панове товариство, сіканцями по чердаках, а потому шаблі наголо!
Гукнули козацькі гармати та самопали, направлені на чердаки та керми, де збиралися у битві вояки. Зойки, крики "Аллах!", густа стрілянина відповіли на ту козацьку сальву, але, заки можна було придумати дещо на оборону, вже гетьман, вказуючи шаблюкою на попутаний та погнутий і пірваний ряд суден, крикнув громовим голосом раз по раз:
– Ріж, бий невіру бісурмана!
– Ріж, бий! – ревли козаки, і заки Юрко міг отямитися, стукнули чайки об боки галер, а козаки, мов коти, у млі ока найшлися посеред каторжників, на містку, на чердаці. Тільки на корму тяжче було вилізти, бо було високо, але там і так мало було війська. Головна сила була напереді, і тут загорілася найзавзятіша боротьба.
Одначе й самі турки у голову не клали, щоби можна було оборонятися від скажених гяурів. По кілька чайок приссалося до поодиноких галер, тому з хвилю, коли козаки мали вдарити на ворога шаблями, пістолями, чеканами, топорами та ножами, рішуча перевага була по їх стороні. Усі яничари та баші божуки, які були на містку, дозорці, моряки погинули зразу, просто пошматовані шаблями. Зате чердаки змінилися на хвилю у кріпості, з яких турки боронилися і хоробро умирали, як пристало на найліпшу піхоту в Європі.
Та гетьман перший скочив східцями угору, а його шабля блискавкою впала на сарацинський панцир аги. Не видержали гартовані звена удару шаблюки, і кров бризнула з розваленого карку яничара. Другим вискочив на чердак Юрко, і, хотяй куля зі самопалу перервала рукав кунтуша та обагрила його кров'ю, молодець вистрілив з пістоля у величезного ростом яничара, який збирався саме прикладом розторощити голову гетьмана.
Але, заки Юрко зміг підняти руку до нового удару, вже козаки, мов пчоли за маткою, сипнулися на поміч, бризнула кров, а там і вода, у яку кидано опірних турків. За два "Отченаші" галера була в руках козаків. Оставала ще корма з райсом та кільканадцятьма вояками, але вони не остоялися. Правда, що кількох козаків злетіло зі східців з розбитими черепами або покалічені шаблями та кулями, але остаточно упали і ті останні оборонці судна. Їх кинено у воду. Аж тоді розглянувся гетьман у положенні. На усіх галерах кипіла завзятуща битва і всюди видко було перевагу козаків. На одній тільки галеасі остоялися оборонці і навіть самі напали на козаків, які вдерлися на поміст.
– Набий гармати! – гукнув гетьман. Але Юрко догадався ще передше, що не завадить мати під рукою набитих гармат, і велів козакам-пушкарям усі п'ять набити сіканим оловом. А гетьман командував далі:
– Лівим веслом загортай! Раз, два! Раз, два! Досить!
Каторжники, почувши команду, яку розуміли, послухали радо і скоро, понявши сейчас, о що ходить. Дула гармат на чердаці найшлися якраз проти чердака галеаси…
– Пали! – крикнув гетьман.
П'ять спижевих куль загуділо разом, і дощ сіканого олова грянув на палубу галеаси. Дике виття побитих відповіло на гук, а коли вітер розвіяв клуби диму, побачив гетьман на чердаці галеаси козацькі бирки.
По здобутті галеаси усі турки покидали зброю, кричали: Аман! Аман!, і козаки пов'язали їв вмить.