Розанда виявилася тією фатальною жінкою, сватання до якої, весілля і все те, що коїлось навколо цього, стало перстом Господнім, який попереджував: розв'язка має бути трагічною. Так воно й сталося.
ДРУГИЙ
"Український народ — це народ, зачатий у козацьких сідлах, виколисаний козацькими піками і вихрещений козацькими шаблями".
Богдан Сушинський
Матвій Гладкий, полковник миргородський, полковник Визвольної армії, керівник антипольського повстання.
Червень 1651 року. Військо Богдана Хмельницького обложено в таборі під Берестечком (нині Волинська обл.). Це один із найдраматичніших періодів визвольної боротьби: козацько-повстанська армія опинилася на краю загибелі.
Й ось тоді на переговори до польського короля Яна-Казимира виряджають посольство з трьох авторитетних і знаних серед польської аристократії козаків. Серед них — і полковник миргородський Матвій Гладкий.
Переговори були дуже й дуже нелегкими: король і польські воєначальники зажадали, щоб козаки видали Хмельницького та інших керівників повстання. І лише після цього погоджувалися вести мову про долю повстанців. Зрештою, пом'якшали, заявили, що повстанська чернь може сподіватися помилування. Але за умови, що вся повернеться до своїх панів.
На честь М. Гладкого та інших послів, мусимо визнати: вони не пристали на такі умови. Тобто цього разу сценарій, за яким поляки діяли під час попередніх повстань, — Пав-люка, Остряниці, Гуні, — не пройшов.
Гадаю, що в складі посольства відомий воєначальник, миргородський полковник Матвій Гладкий виявився невипадково. Очевидно, Хмельницький важив на те, що король не забув: саме цей полковник підтримував його кандидатуру на елекційному сеймі, що посадив Яна-Казимира на трой.
Блекційні сейми завжди були найвідповідальнішими моментами в політичному житті Польщі. Але той, що відбувався восени 1648 року, мав особливе значення. Адже після смерті Владислава IV в Речі Посполитій настав час болючого безкоролів'я — і це тоді, як вся Україна палала у вогні повстання, а за трон польський боролися два брати померлого короля — Ян-Казимир та Кароль, трансільванський князь Ракоці, а також, менш офіційно, родич вдови Марії Людовіки Гонзаги принц де Конде, з роду Бурбонів. Було й ще кілька претендентів.
На той час українська визвольна армія вже здобула цілу низку блискучих, просто-таки разючих перемог. Хмельницький міг диктувати ослабленій Польщі свої умови і вести справу до проголошення незалежності. Але, на подив багатьох своїх полковників, та, мабуть, і польських сенаторів, несподівано прислав — отримавши, ясна річ, відповідне запрошення, — представників на елекційний сейм, з наказом будь-що підтримати кандидатуру кардинала єзуїтів Яна-Казимира.
Ми почали знайомство з М. Гладким (р. н. невід. — помер 1652) з його дипломатичних зусиль. Але не забуваймо, що воєнної пори до складу посольств обирали тільки тих полковників, які талант дипломата поєднували з військовими заслугами. Тобто право йти на переговори здобувалось у бою. Цей козацький офіцер, що тривалий час служив у реєстрі, приєднався до повстанців чи не за першим покликом Хмельницького. Свою відданість козацькій справі він довів ще поблизу Кам'яного Затону, потім у битвах під Жовтими Водами та під Корсунем. Одразу після Корсунської битви, коли Хмельницький почав призначати своїх полковників на адміністративні посади, М. Гладкому випало очолити миргородський полк (на Полтавщині).
Однак захоплюватись адміністративними планами йому було ніколи. Стурбований тим, що литовський гетьман Януш Радзивілл збирає велику армію, яка має приціл на Київщину та Чернігівщину, Хмельницький посилає Гладкого на чолі козацького корпусу до Білорусії. Тут він діє разом із загонами Филона Гаркуші, Мартина Небаби та інших козацьких ватажків. Відомо, що М. Гладкий рейдував по Білорусії до весни 1649 року — аж поки Хмельницький не відкликав його в Україну, де значно активізувалися війська польського короля.
Відтак літописці цієї війни твердять, що під час походу на Збараж, коли армія Хмельницького просувалася територією, яку під вельми пильним наглядом тримала польська адміністрація і яку ніколи перед цим за "козацьку" не вважали, полк Гладкого вже був поруч з Хмельницьким і брав участь в ар'єргардних боях з польськими загонами, прикриваючи тили війська. Добре зарекомендував себе М. Гладкий і під час Зборівської битви. На вдачу надзвичайно рішучий і разом з тим розважливий, він у найскладнішу мить штурму кинув свій полк на прорив і першим увійшов у Зборів, утворивши при цьому коридор, по якому почали пробиватися до міста й інші підрозділи.
Проте саме ці риси характеру не дозволяли Матвію Гладкому миритися з тим, що під час переговорів з поляками Хмельницький раз у раз поступався перед шляхтою, мало дбаючи при цьому про долю простого українського люду, долю десятків тисяч повстанців, яким треба було, згідно з договорами, повертатися до маєтків, де на них чекала кара. Саме після укладення Зборівської угоди цей полковник уперше, але надзвичайно рішуче, виступив проти політики гетьмана. І, як ми вже знаємо, він був не сам. Його підтримували Іван Богун, Йосип Глух, Данило Нечай інші воєначальники. Щоправда, до відкритого протистояння та збройних сутичок тоді не дійшлося. Одначе Хмельницькому дали ясно зрозуміти: сподіватись на "булаву гетьмана з рук польського короля" і бути при цьому головнокомандуючим козацько-повстанської армії — не по-лицарському.
Цікавий з цього погляду випадок стався під час трагічної для повстанців Берестецької битви. Коли, зрадивши повстанців, кримський хан одвів свою орду, вважаючи, що краще грабувати, ніж воювати, Богдан Хмельницький, захопивши з собою лише невеличкий загін охорони, подався слідом за ним, щоб наздогнати й умовити повернутися назад. Вчинок, визнаємо одверто, настільки ж рішучий та неординарний, як і безглуздий. По суті, гетьман сам віддався в руки ханові, хоч знав, що той розлютився на нього. До того ж, він кинув армію, даючи при цьому підстави і своїм воїнам, і полякам твердити, що гетьман просто втік з поля бою, намагаючись урятуватися в ставці хана.
Одне слово, українська армія лишилася без гетьмана. В цій ситуації булаву прийняв полковник Джалалія. Проте довго його не терпіли. Формально — тому, що він виявився "нерішучим", а точніше — прагнув розпочати переговори. Але, мабуть, відіграло свою роль і те, що Джалалія за національністю був татарином. Одне слово, на козацькій раді булаву в нього відібрали і передали І. Богуну, а потім — Матвію Гладкому, який давно вже не приховував свого невдоволення командуванням Хмельницького. Опинившись у ролі наказного гетьмана, Гладкий відчув, що він реально може стати гетьманом повноправним. Очоливши війська, він почав діяти надзвичайно рішуче, звинувачуючи при ньому Хмельницького якщо не в зраді, то принаймні в недозволе-ній бездумності, що спонукала його кинути військо в таку скрутну хвилину.
Ось тоді, побачивши, що Гладкий цілком здатен усунути Хмельницького з гетьманства, а отже, й розчленувати армію, вищі офіцери на своїй раді позбавляють його звання гетьмана і знову передають булаву Івану Богуну. Теж невдоволеному, теж опозиціонерові, але значно поміркованішому. Може, саме ця недовіра і вплинула на Гладкого. Згуртувавши свій миргородський полк, він кинувся на поляків, прорвав оточення і зумів відірватися від погоні.
Але хоч якими були стосунки Гладкого з Хмельницьким, авторитету полковника миргородського у війську це не підірвало. Тож коли треба було сформувати повстанське представництво для переговорів з поляками в Білій Церкві, — а формували його на козацькій раді, — Матвія Гладкого, пам'ятаючи про його дипломатичний хист і про те, що він завжди був на боці простого люду, знову обирають до складу посольства. Справі, це, одначе, не зарадило: умови, на які погодився Хмельницький, зосталися чинними, хоч і неприйнятними ні для Гладкого, ні для сотень тисяч інших повстанців, козаків і селян. Польська шляхта мала повертатись у свої маєтки, королівські війська знову запосідали Лівобережжя, реєстр скорочувався до якихось там 20 тисяч. А головне, знову запроваджуючи реєстр, Хмельницький іще раз цим підтверджував: Україна залишається в складі Польщі.
Найтрагічніше в ситуації було те, що тепер за виконанням умов Білоцерківського договору пильно стежили не тільки поляки, адміністрація яких не забарилася з'явитися повсюди, а й вірні Хмельницькому полки. Відомо, що чимало селянських заворушень антипольського спрямування придушили каральні загони самого Хмельницького. Та ж таки адміністрація Хмельницького чинила суд і над ватажками заворушень.
Терпець М. Гладкому урвався, коли — по якомусь там дрібному заворушенні — на територію його полку вдерся каральний загін поляків і двоє сіл спалив, а по інших погуляв "вогнем і мечем". Після цього полковник сам очолив повстання проти поляків. І досить скоро воно набуло також характеру, спрямованого проти Хмельницького. Невдовзі під рукою Гладкого була вже ціла армія. Разом з ним на Лівобережжі діяли загони колишнього полковника корсунського Мозирі, отамана Бугая, полковника поволоцького Адама Хмелецького...
Як же повівся за таких обставин Хмельницький? З одного боку, він уже не міг не прислухатися до вимог опозиції і, щоб запобігти ласки реєстровиків, збільшив — усупереч Білоцерковській угоді — чисельність реєстру. З другого — твердою рукою почав приборкувати повстанців, добре розуміючи, що разом із поляками від цього полум'я загине і він сам, укупі зі своєю адміністрацією.
Щодо смерті Матвія Гладкого, то існує кілька версій, цілком протилежних одна одній. В "Історії русів" сказано, наприклад, що він загинув у бою з поляками поблизу міста Городні (на півночі Чернігівщини). Але тоді виходить, що сталося це ще наприкінці 1648 або на початку 1649 року. За другою версією, Гладкого нібито стратили поляки (відрубавши голову) в травні 1652 року.
Та відомо й ще одне. Хмельницький сам створив комісію, яка займалася справами ватажків антибілоцерківських заворушень. Очолював цю комісію полковник київський Антон Жданович. У 1652 році саме ця комісія віддала полковника Матвія Гладкого, а разом з ним полковників Лук'я-на Мозирю та Адама Хмелецького до суду.