було в канцелярії колгоспу, люди розбирали наряди на роботу ...
В голові у Валер'яна Климовича ворушились якісь нові комбінації.
— Так ... А чи пригадуєте ви ...
9. ЧИЯ ПОКОТИЛАСЯ?
І.
Зза сцени в залю і назад із залі за лаштунки бігала Соня Бенціонівна, дрижипільська вчителька, дочка ліверанта, Беня Співака, місцева комуністка. Враження від її біганини було таке, наче тут, у сельбуді, має відбутися якась родинна вечірка і перед вечерею вона робить останні розпорядження, оглядає, чи так накрито стіл, чи досить тут чарок і карафок.
За кілька хвилин має тут розпочатися чистка партії на відкритих партійних зборах. Всякий, хто хотів, міг прийти, слухати, питати, висловлюватися.
Поприходило багато людей, повна заля.
Явдошка Дуб'яга сиділа на самому переді і прийшла із самого початку. Вона сиділа з Маланкою Закриничною, дружиною одного з членів ради. На руках у неї був п'ятилітній син Марксель. Ім'я, дане йому, було по-модному скомбіноване з трьох: "Маркс-Енґельс-Ленін".
Маркселик розбушувався й насправжки сердився:
— Ідіть ви к чортовій матері, не чистьте мого батька, він хороший партієць! — кричав він до сусіда.
Явдошка його втихомирювала. Маланка також.
— Ти ж, Маркселику, казав сам, шо прийшов чистити свого батька, а це вже не хоч, щоб чистили!
— О, то то я! — заперечив гордо Марксель. — Мене вся комуна боїться!
— Еге? Та й чого?
— Бо ніхто до хати не пускає.
— Так бояться?
Щаслива дитина! Воно, дурне, нічого не тямить ще. І не хоч, то заставить сміятися, забутися. Дітям що?
— Мальвіна вже трохи підросла, щось розуміє,—кивнула Явдошка в бік дівчинини, що сиділа тихо, як мишка.
— Тільки й їхнього, — зідхнула Маланка.—Он моя Єля небагато старша за вашу, а, Боже, як плакала, коли ми вибиралися із своєї хати.
— Це й досі не звикли тут у нас? — запитала Явдошка. Маланка з чоловіком і сімома дітьми перебралася з ви-
селку у комуну ще до масової колективізації.
— Та й тепер уже наче й нічого, але зразу ... Так чудно було! "Мамо, чогось тут недобре, наче додому хочеться, тут погано!" — "Чого, доню, тут гарненько!" — кажу до неї, а самій на серці так гірко! Сяду та й плачу! А старий не пускає тоді надвір. Каже: "Як плачеш, то в хаті, щоб ніхто в комуні не бачив... Я знаю, чого ти плачеш! Це за своєю хатою сумуєш..."
Та так сядеш, подумаєш... Однаково, довелося б покинути, як смерть прийде. Колись же та треба було б її покинути. Не все ж одним життям жити, треба ще й другого спробувати... — Отак розважу себе... А то ж вік проживеш і нічого не бачиш!
Маланка говорила це, а самій сльози текли на виду. І досі "ще жалко, сумно було за тією хатою на виселку у зеленому віночку.
— Образи там усі покидала, разом із хатою, хтось буде вже на них молитися. А інші пороздавала. Ото й тільки, що в скриню сховала мамине благословення... Та ще є пам'ятка з хати — фотографія. Пилип навмисне зфотографу-вав. Каже:
"Хай наші діти хоч знають, як ми жили колись..."
Дітей у Пилипа Закриничного було багато, семеро. Він і в комуну тому пішов, що не бачив для них дороги іншої. А комуна й прийняла його тому, що багато робочих рук привів із собою Закриничний, не треба годувати старих та малих. Та ще й за те, що був добрий господар. Правда, довго-довго не переходив він у комуну жити, аж перед суцільною колективізацією покинув хату.
Тим часом, чистка вже починалася. Соня Бенціонівна вже не бігала, а сиділа за столом, покритим червоним сатином. Поруч неї сидів старенький огузкуватий чоловік з м'яким і лагідним виразом обличчя та третій член комісії — у пенсне, з начальницько-ревізорським виглядом.
Колишні приятелі й куми, а тепер непримиренні вороги, два сільських комуністи, Хома Вергун і Яків Дуб'яга, зрівнялися сьогодні. Сьогодні їм обом випадало стояти перед Сонею Бенціонівною й чекати, яку вона видасть їм долю із своїх милостивих рук.
Вергун стояв, як салдат на муштрі, або як учень перед учителем, — не сміючи поворухнутися, — і щось нерозбір-чливе розказував:
— і... і я працював удома ... При приході поляків ... при приході поляків ... Вот ... В общем, сущность работи ...
Голова, сивенький, м'яко слухав його плутанину й, нарешті, перебив:
— Чи ви член колгоспу?
— Член.
— Давно?
— Ні, недавно. Кілька днів...
— Чом досі не йшли?
— Жінка не хотіла.
— А оце, значить, кілька днів тому жінка захотіла? Вергун мовчить.
— От ви податку не платите, як комуніст, а коли'б прий-шлося дати?
— Муситиму платити ...
— Скажіть... Чи вважаєте ви, що в селянина непроле-тарський настрій, як він не хоче йти до колгоспу? Так?
— Так...
т— А чом же ви не йшли? Чи ви вважаєте, що колгосп і без вас збудується? .. Хай— хтось? ..
— Труднощі є, але треба їх знищити спільно, — відповів на це Вергун.
— Як це спільно?
— Сообща.
— А паску святите? — запитав молодий у начальницько-пихатому пенсне.
— Я не свячу ...
— А жінка?
— А жінка? — Павза. — Я не пам'ятаю, щоб святила.
— А до церкви ходить?
— Я не ходжу... Жінка теж, здається, не ходить...
— К скажіть, — м'яко й влізливо допитувався сивий чоловічок. — Найкраще було б, щоб ця комуна згоріла? І щоб усі розійшлися по домах?
Вергун упрів.
— Це було... Я говорив по-дружеськи й говорив по-шутєйному... казав, що селяни так говорять... Я казав, що селяни так говорять ...
— А ви теж селянин, — ловив сивоголовий на слові. — Виходить, ви теж так думаєте?
— Я знаю, це написав Швець... По злобі...
— Зовсім не Швець, — грався із жертвою сивенький.
— То може хтось другий!
— Виходить, ви Шевцеві також казали?
Допитуваний був уже зовсім мокрий і розгублений, а сивуватий голова комісії не переставав допікати йому запитаннями, своїм м'яким і влазливим голосом, підкріпленим ласкавим поглядом.
— Ось послухайте цю заяву. "Прошу комісію розглянути цю заяву і дати кінець..." — почав читати голова комісії якусь довгу скаргу на Вергуна.
Людей найшло дуже багато, але не вельми вслухалися в те, що читає голова, що там говориться коло столу. Всім було ясно, що Вергун сьогодні з партії полетить. Тут уже йому згадають і про давню боротьбу з комуною, і про затишну садибу до річки, і про те, що він формально лише вступив до колгоспу, а й досі носа не показує на роботі.
Ждали всі другого, — коли ж це вже Дуб'яга почне чиститись? Було багато лихих на Дуб'ягу, але багато й прихильників, бо вже нікому стільки того клопоту нема, як голові. Тут хоч і не будеш сивим, то посивієш. А справді, Дуб'яга за останні часи геть посивів. Є тому голові!
Нарешті, Вергуна пустили з такими словами:
— Ідіть собі додому, без вас почали революцію, без вас і закінчимо...
Але другий вийшов ще не Дуб'яга.
Марксель уже спав на колінах у матері. Маланка Закри-нична пішла вже додому із чоловіком, а Явдошка ладна була й до ранку сидіти. Правда, в селі це не диво, бо в Марійці здавна звикли починати збори вночі, а десь на світанку кінчати. Мальвінка сиділа поруч і озиралася на всі боки.
Поміж рядами ходили розмови:
— Ось побачите, ці партійці один одного покриють, та й усе буде так, як було. З такою чисткою!
— А он Хтому ж вичистили? —Е, то ж таки людина!
Був тут і Кармаліта, і він чекав. Чи полетить сьогодні й Дуб'яжина голова? До неї підкопувалися вже більше року. Чи полетить?
п.
Дуб'яга виступив сміливо й упевнено, з почуттям всієї ваги свого виступу. Адже всі чекали цього часу й хвилини. Хтось радіє ... Хай радіють! В його житті все рівне, відкрите. Його життя зв'язане з життям комуни, його біографія — буде історією комуни.
З цього він Ґпочав.
Не спинявся довго на досягненнях, хоч пригадував і їх. Проте, докладно описував хиби, свої помилки, провали. Він відчував, що десь є йому засідка, і знав із практики свого довгого перебування на чолі громади, що найкращий спосіб відбитися, — самому сміливо говорити про те, за що можуть ударити. Так він будував, а хто будує, той неминуче помиляється...
Цими словами закінчив Дуб'яга свою біографію. Явдошка думала, що зараз почнуть питати про курорти, розтрати, вечірки, ложки, про чарку...
Кармаліта думав, що почнуть із родича, члена СВУ. Принаймні, йому самому вже набрид той брат Явдощин.
Був тут і Ригорко Безсмертний. І його заява там була в матеріялах комісії. Може правда, нарешті, вилізе наверх, що ця комуна — одна обмана! Фундатори хотять батраків мати й ними робити, а самі пануватимуть...
Тільки голова комісії задав досить невинне запитання.
— Який відсоток селянства колективізовано, а також — яке саме?
— Як то, яке? — не зрозумів зразу Дуб'яга. — Яке це має відношення до мого партійного обличчя?
— Запитання даємо ми, а не ви, і прошу відповідати точно, — м'яко заперечив голова.
— І я ще маю запитання, — додав другий член комісії, той у пенсне з пихасто-начальницькою гримасою, що твердо оселилась у заломі уст.
— Як у вас із партосвітою, чи підвищуєте ви свій політичний рівень? Чи знайома вам остання стаття товариша Сталіна про боротьбу з гнилим лібералізмом?
— Я почну з останнього запитання, — сказав Дуб'яга. Кармаліта помітив у цю хвилину, що руки, закладені
в Дуб'яги назад, помітно тремтять. Е, він таки хвилюється, хоч дуже добре держиться й твердо-впевнено відповідає.
— Я почну з останнього, — ще раз сказав Дуб'яга. — Про статтю товариша Сталіна чув тільки, але сам не читав.
І над собою працювати, — не маю часу. Моя робота підіймає мене вдосвіта, а кладе о першій годині ночі.
— Записуйте, будь ласка, — кинув гримасливий начальник Соні Бенціонівні, що вела протокол.
Але вона й так запопадливо записувала.
— А щодо відсотку колективізації в селі й соціяльного співвідношення, то я можу сказати, але мені здається, що про це дуже добре знає секретар партійної організації, вів щодня подає зведення до району.
— Як ви не хочете так відповідати, то скажіть: скільки куркулів і підкуркульників ховається за вашою спиною в комуні?
— Нема й жодного, — певно усміхаючись, відповів Дуб'яга.
— Ну, а Тиміш Чорноїван із сином Ладьком?
— Я перший раз чую, що він — куркуль.
— Але ви знали, що він перед вступом до комуни продав коні й розібрав січкарню? Знали, що він злісно говорив: "Таки не буде так, як комуна хоче, а так, як я хочу!" ?
— Знав.
•— І все таки, в комуну прийняли?
— Він нам склав три січкарні й дві молотарки, а син його, Ладько, провадив активну боротьбу проти куркулів, і думаю, що ...
— А мати Ладькова переховує куркульське добро своїх родичів? Ось у нас є заява, що в Чорноїванів є на схованці кожухи, кравецька машина та інші речі куркуля Сарґоли з Дрижиполя ...
— От, якби ви дбали про свій політичний рівень, — вставив не намагаючись навіть приховати своєї зневаги той, у пенсне, — то ви б не виявляли цього гнилого лібералізму до перефарбованих куркулів, якими є сім'я Чорноїванів.
— А тепер, — сивенький сказав, — як по-вашому? .. Пи