Його великий нарис про "героїчне" життя і "героїчну" смерть сержанта Сашка Козаченка та про оунівського "бойовика" Михайла Несміяна по кличці "Затичка" став класичним зразком радянської журналістики, де воістину було п'ять процентів правди, а решта — брехня.
Я уявляв автора тієї писанини таким собі розгойданим та забльованим пияком, аморальним типом... ні, я уявляв собі цього, з дозволу сказати, письменника "пуцарем", тобто горшконосом, лакеєм при товаришеві Ступі, то тільки Ступин горшконос міг набрехати на бідного Михаська сорок бочок арештантів й міг прославити Козаченка, який, бачите, тільки й знав, що забавляти сільських дівчат грою на гармонії та навчати їх українських народних пісень, нібито енкаведе, холєра ясна, створено совітами для того, щоб сільські дівчата збагачували свій пісенний репертуар.
Ще того ж дня, коли прочитав у газеті опус товариша Ґонтаря — каюся, що був такий наївний — послав до редакції скаргу на злочинні дії оперуповноваженого Ступи, описавши вакханалію самосуду над родиною Михася Затички; мені чомусь здавалося, що в редакції сидять гуманні, інтелігентні, а головне — принципові люди, які силою свого авторитету, морального впливу на начальство примусять Ступу відповісти за скоєне.
Ну, звичайно, я помилився... я був лютий на себе, що надто високо цінував редакційних працівників. І ось маєш: "Михайло Несміян — куркульський виплодок. Не один рік бандерівські ватажки у своїх глибоких схронах виховували з нього такого собі примітивного камікадзе, вбивцю, на рахунку якого не одна безневинна жертва...". І далі в такому ж дусі.
І це написано про Михася Затичку, підлітка, який виростав на ріденькому кукурудзяному "чирі" та на картоплі в лушпинні і котрий жив на світі несміливо й усміхнене. Уявляю, що бідний хлопчина мусив пережити, до якої граничної межі дійти, яким гнівом мусив запалитися і яким нехлоп'ячим спокоєм і рішучістю мусив запастися, щоб зважитися прилюдно вбити оперуповноваженого Ступу. Інша річ, що йому не повезло, Ступу заслонив Козаченко.
Ось тут, на мою думку, починається поле для письменника, який збирався описати подію, що сталася на вулиці в Горопахах; ось тут, товаришу Ґонтар, докопуйся до глибини, до першопричини, до вибуху в дитячій душі, до її муки. Хіба було просто хлопцеві взяти в руки наган і хіба він не здогадувався, що його чекає?
А то: "куркульський виплодок".
Втім, що міг інакшого написати "пуцар" при ступах, п'яна якась почвара?
Замість розгойданого пияка стояв переді мною інтелігентного вигляду панок, який цікаво розглядався навкруги. Чубарики, що з ним приїхали, зайняли, як казав опер, "кругову оборону".
— Стережуть вас пильно, — не втримався я, щоб Гонтара не вколоти.
— Авжеж, — цілком серйозно відповів письменник, — такі, як я, у радянської влади на вагу золота.
— Цілком зрозуміло, пане-товаришу, — погодився я. — Таких, що розстрілюють кулями... що просто вбивають, у радянської влади цілі полчища. А таких, що отруюють душу словом — одиниці. Звідси й золота ваша вага. — Я, мабуть, ризикував, викликаючи вогонь за себе, мої слова цілком можна було підшити до судової справи й нарокувати вирок. Це так сьогодні просто.
— Вам, добродію, палець в рот не клади, — промовив Ґонтар. — Миттю клацнете зубами.
— Я зроду таким вдався, — відрізав я. — Не звик, перепрошую, загортати слова у вату, чи в ще щось м'яке... я звик говорити те, що думаю.
— Прямолінійність, мій пане, не завжди прикрашає інтелігентну людину, — сказав Ґонтар і дістав із кишені коробку "Казбека". — Курите? — Я узяв цигарку, він клацнув запальничкою — ми обидва закурили; тютюн був пахучий, я давно такого не вживав, обходився махоркою, дешевими цигарками, а більше — домашнім бакуном. — Ну, а окрім того, я знаю, — продовжував Ґонтар, — що в цьому Богом забутому селі ви тільки те й робили, що заокругляли гострі кути... кути між владою і людьми в Горопахах... кути між різними оперуповноваженими з району й селянами, обкладеними "контигентами"... і навіть кути між "Штефановими хлопцями" і знову ж таки сільським людом. Ви переважно шукаєте компромісів... без компромісів нині не проживеш посеред всесвітньої колотнечі. Чи неправду я говорю? — Він вивчав мене допитливо і трохи насмішкувато. — Чого ж ви кажете, що не загортаєте слова у вату?
— Бачу, ваше енкаведе досить добре про мене поінформоване. Цікаво, чи знає енкаведе, що мене бито різками прилюдно посеред села... прилюдно бито польськими жолнєжамі під час відомої пацифікації у тридцять першому році? Була така деталь у моєму життєписі. — Очевидно, я даремно згадав тридцять перший рік, що цьому панкові з когутячим пером до моєї біографії. Я був, як це не прикро признаватися, роздратований тим, що Ґонтар говорив правду: дуже часто, коли я боронив громадську справу або ж конкретну людину, то вдавався до компромісу: щоб вовк був ситим і коза ціла. Інколи це вдавалося, а траплялися й невдачі; нерідко я шукав компромісу й з самим собою. Як тяжко я карався, по коліна западався в землю від усвідомлення, що мій син знюхався з більшовиками, як бунтівливе повставав у мені чоловік, який ставив Україну понад усе і котрий не уявляв "інтернаціонального братства" на "інтернаціональній землі" — ідеї, яку сповідував мій Роман; я був інтелігентом у першому поколінні, а всі попередні покоління — не злічити їх — орали і сіяли жито й отже були стокорінням прирослі до землі, до вітцівщини, і тому я не розумів кочівницького безгрунтового комунізму. Син називав мою хліборобську релігією "куркульською стихією" і, бувало, сперечалися з цього приводу, до білого вогню... і ми цим білим вогнем були розмежовані, ми були теоретично ворогами, а все ж ночами, коли не спалося, коли нудьга запановувала наді мною й штовхала в чорне провалля розпуки, я вишукував у синовій комуністичній ідеології принадні райські острівці — оту рівність, оте — братерство, оту — відсутність експлуатації людини людиною... із тих мальованих рожевою і небесними барвами острівців віяв вітер християнського доброчин-ства, то ж не дивно... тож не дивно, що мій хлопець напився п'яного вітру? У такі безсонні ночі на краю безодні я вибудовував хай крихкі й непевні містки.між сином і мною, і це був компроміс із самим собою.
Скажіть-но, порадьте: що я мав робити? Зректися сина?
— До речі, Северине Петровичу, я знаю про вас не від енкаведе, хоч і вони, сподіваюся, мають про вашу особу немало інформації. До війни я декілька разів зустрічався з вашим сином... ми ж прецінь були однодумцями. Він любив про вас розповідати... він любив вас. — Ґонтар добув із кишені хустину й витер спітніле чоло. Жнивне сонце розтопило день, немов свічку пахучого воску, й усе навколо хлюпалося, мерехтіло в золотистому осяяні. Він називав вас "фатером", ви знаєте про це? Роман хвалився, що його "фатер" — апостол у Горопахах, який прагне усіх помирити, усіх навчити добра, пря потребі допомогти й за кожного скривдженого упімнутися. Шо-правда, Роман додавав сокрушно, що "фатер" не визнає політики, ніяких партій, для нього є лише Бог, є земля, є люди, є людські біди. — Ґонтар без мого запрошення рушив на шкільне подвір'я у тінь лип та акацій; він ішов, навіть за мною не оглядаючись; він знав, що згадкою про Романа прив'язав мене до себе.
Я шкутильгав за ним.
Чубарики майже бігцем оточили шкільний сад — потонули в лопухах і кропиві.
— Колись, пам'ятаю, я збирався написати оповідання або й повість, яка мала б називатися "Апостол із Горопах", і прототипом мого героя повинні були стати ви, Северине Петровичу. Я ділився із цим задумом із вашим Романом... — Ґонтар присів на трухляву колоду, що лежала обіч садової стежки. Тільки тепер у тіні, де пахло кропив'яним духом, я помітив, що він дуже стомлений... радше сказати, якийсь випорожнений: ні в очах, ні в усмішці на тонких губах, ні на збриженому зморшками високому чолі я не помітив пульсування життя, радості, а якщо хочете — то й відчуття небезпеки. Нічого цього не було. Зовнішня елегантність, нібито європейський лоск — отой метелик під сизою бородою з ямкою, напрасовані штани, начищені черевики й зелений капелюх із півнячим пір'ям — це тільки маскування. Я раптом відкрив для себе, що і його розмова — це теж маскування: він нічим не цікавився, йому нічого не було потрібно, він навіть нічого не боявся... він жив у далекому потойбічному світі байдужості, де не було ні радощів, ні тривог, любові і смерті, власне, нічого не було... він плив у безбережній і безбарвній тиші, занурений у себе по горло, власне він утопився у собі. Якось не вірилося, що ця людина майже щодня пише в газеті пристрасні, аж гарячі на дотик, гнівні памфлети й статті, вигострені, як багнети... та ще багнети напоєні трутизною, і призначення їх було дискредитувати, змішувати з болотом, знищувати морально націоналістичне підпілля.
Чи, може, гнів, пристрасть, багнет, трутизна — це теж його маскування і він нічим цим не переймається, йому жити нудно й писати нудно?
— Чого ж бо ви не написали вашу повість? — спитав я Ґонтаря. — Якось мій Роман привіз зі Львова два томики ваших "Сільських оповідань", вони дотепер є у моїй бібліотеці. Я їх хвалив... Герої ваших оповідань — нові люди на галицьких теренах. Це було для мене відкриття.
— Дякую, — Ґонтар стримано поклонився. — На все є свій час... є час, як ви говорите, на відкриття нових людей. І настає час, коли й вони сходять зі сцени, а на їхнє місце поспішають інші. Це закономірність. Такою ж закономірністю є те, що я не зумів, чи не встиг... чи не був душевно настроєний написати повість про сільського апостола, вчителя, котрий учив читати й писати не одне покоління сільських дітей; він учив їх також садівництва та пасічництва, в мочарах, де раніше рохкали жаби, навчав селян копати саджавки й розводити рибу, яку потім возили в діжках євреям у Бистричани... він теж роздобув у німецьких колоністів "батоги" полуниць, до того часу невідомої у Горопахах ягоди, котра дуже швидко завоювала городи й була вельми поплатною. Апостол у Горопахах мирив людей, які билися за межу, керував у читальні хором, бо трохи грав на скрипці, гасив політичні пристрасті й кликали його люди "в куми" — хрестити дітей.
Ґонтар направду був досконало поінформований про мою "апостольську" діяльність.