Та, проте, коли прийшлося їхати, то ніяка буря не здержувала козаків від походу. І під час хуртовини давала чайка запоруку безпеки, і то о много більшу, чим висока, хитка галера.
Та ледве Юрко мав час оглянути чайку гетьмана, коли десь далеко над рікою блиснуло раз, другий, третій, десятий, а в хвилю по тому загули у віддалі гармати.
– Бородавка наступає на Аслан! – крикнув писар.
Проймаючий трикратний свист залящав в ухах Юрка. Оглянувся і побачив гетьмана, як дув з усеї сили у металеву свиставку. З різних точок берега відчалило двадцять чайок і поплило на річку. Юрко бачив їх виразно у світлі місяця. Вони плили швидко, вдаряючи мірово веслами у воду, без окликів та гамору. І дивно. Олекса Коршун сказав був Юркові, що усіх чайок було вісімдесят, але око бачило тільки дві або три. Усі прочі поховалися так справно, що незнаючий пройшов би поруч шеститисячного війська і не перечуваючи, що воно ось-ось.
Вслід за Мамаєвичем вирушив Олекса, але його чайки плили не всі разом, а поодиноко або по дві, що двісті-триста сажнів. Вони мали рівночасно у різних місцях виплисти на ріку напроти Тавані та накинутися на турецькі сторожові судна.
Чайки Олекси поплили Кінськими Водами і щезли вкоротці з виду. Рівночасно від сторони ріки почалася знов стрілянина. Гуки були, одначе, острі і короткі, видко, стріляли з малих гармат.
– Се наші гармати! – сказав писар Пашковський.
Сагайдачний кивнув головою і пильно надслухував далі. Далека канонада утихла нагло, а зате у нічне небо вистрілили дві ракети. Ярке світло облило ріку, і, видко, турки замітили сейчас Мамаєвича, бо нагло загуділи гармати знову, та сим разом голосніше – видко, стріляно у сей бік… Козацькі гармати відповідали зрідка.
На сході почало сіріти.
Тоді Конашевич зняв шапку і поклонився до схід сонця. За ним послідували усі, що були при ньому, а відтак повлізали у човни. О яких п'ятдесят сажнів від півострівця стояла гетьманська чайка у висіченій серед очерету пристані. Була вона схована, що з ріки не видко було її зовсім. Мала вона на кормі жердку, на якій вивішувано прапор. Ось у сьому була і уся різниця між нею а прочими чайками.
– Ану, панове товариство, кому в дорогу, тому час! – гукнув гетьман, а козаки скинули шапки.
– Господи Боже, поможи! – крикнули в один голос.
Ще один свист зі свиставки гетьмана – і човен опинився у чайці, а чайка двигнулася вперед. Двісті кроків дальше розступилася стіна очерету, і показався чердак другої чайки. Вона поплила слідком за гетьманською. За хвилину появилася третя, десята, двадцята. Ні слова не говорив ніхто; кромі тихого мірового шуму води під веслами, не чуть було ніякого гамору. Усе відбувалося вправно, без заколоту та непевності. Видко, учасники виправи не уперше їхали сею дорогою.
Між тим стрілянина на річці ставала чимраз гарячішою, а на сході стало небо рожевіти. Видко було уже цілу ширину Кінських Вод та дві стіни очеретів по обоїх їх берегах. Козаки без напруги гребли веслами, але не співали, як се було їхнім звичаєм.
Втім від сторони Дніпра почулися стріли з самопалів. Мимоволі звернув Юрко туди голову і побачив на західному овиді зарево.
– Що се? – спитав писаря, який сидів поруч нього та мовчки покурював люльку.
– Хіба не чув? – спитав у відповіді Пашковський. – Се город Тавань. Бородавка підпалив Тавань, а опісля підступив під Тягинку.
– Ануко, братчики, живіше! – гукнув гетьман. – Раз, два! Раз, два!
Козаки налягли на весла до такту, і, наче справжні чайки, помчалися судна уперед. Червона куля сонця вийшла на небо та зрожевила річні опари. У очереті стали обзиватися птичі голоси, а з Дніпра долітали раз у раз мушкетові стріли. Гармати замовкли: видко, Мамаєвич плив уже паралельно з отаманом за розсипаними чайками Коршуна. Так воно було і справді.
Козакам удалося, як ніколи, вивести в поле бісурман, які зовсім не могли у положенні визнатися. Ледве човен Мустафи переїхав попри Тавань, зміряючи до Тягинки, коли на турецькі й татарські сторожі на правому березі напали козаки. Рівночасно з-під правого берега посипалися гарматні кулі на Аслан-керман. Ударено на тривогу, замок задимився і розсипався градом куль, які падали у річку і на беріг, по окопах забігали яничари, баші божуки. У степу татари бігли до коней, та козаки, під'їхавши непомітно, упередили їх.
Скількісь коней, що належали до сіпагів, та табун татарських бахматів дісталися в руки напасників, які сейчас змінилися з моряків у комонників. Почалася біготня по березі. Козаки ганялися за татарськими кінними чатами, рубали впень піхотинців, а між тим частина ждала таки у човнах на прихід Мамаєвича.
Аж ось приїхало двадцять чайок і направило біг свій просто у замкову пристань. Здавалося, що козаки підуть від ріки приступом на укріплення. Тому усі гармати звернено на сей бік, бо турки думали, бач, що йде саме головна сила ворога. Усі дула, усі очі й уся увага звернулися у сей бік. З сього скористали чайки Бородавки і проплили повз правого берега ріки. Вони гнали з бігом води просто до долішнього кінця острова, де стояв городок Тавань. Та тут у пристані господарював уже Коршун.
Усі турецькі моряки, між ними і сих п'ятдесятьох, що возили Юрка, погинули у своїх човнах та у пристані. Три чайки причалило тут, і за півгодини увесь городок був уже на ногах. Спокійної людності і так майже не було, та зате була чимала залога. Юрбою побігли турки у пристань, та в половині дороги спинилися. За їх плечима горіло уже кількадесят хат та чути було виття та крики убиваних і оклики тріумфу переможців. Заки офіцери могли завести який-такий лад і поперти на ворога, вже ворог сидів у чайках і здалека долітали тільки зі сторожевих човнів якісь крики. Се коршунівці знищували після приказу гетьмана усе, що плавало по воді. Тавань горіла, але коли турки від пристані вернули до городка, ворога не було вже і тут.
– О Аллах! Стережи нас від тричі укаменованих шайтаном! – сказали тоді і післали у замок питати за приказами. Але у замку знали тільки те саме, що і у городі. Козаки, мовляв, переплили далі, а було їх сорок тисяч. З-перед самої пристані завернули і поплили долі водою. У виду сього турки рішилися ждати приказу з Тягинки, а поки що полягали, де хто міг, щоби діждатися дня.
Одначе і день приніс тільки гук гарматних вистрілів від сторони Тягинки, а на річці не видко було ні одного судна. Звільна стихала і стрілянина, а під вечір побачили турки двадцять чайок, які поволі та з трудом на кількох веслах пробиралися здовж лівого берега ріки горі рікою. Вони плили поза обсягом стрілів, а в турків не було човнів, щоби гнатися за ними.
– Аллах! – дивувалися вони. – Чи се ті самі, що були тут уночі? Аллах акбар дав, видко, синам пророка побіду над гяурами. Ель гаду іл-л-іллях!
Та самі вони не вірили у се, бо за чайками не було погоні, а погоня мусіла б бути, якби побіда була на стороні їх. Щойно вечором над'їхало двох татар з Тягинки берегом та переправилося за хвостами коней на Тавань. Вони донесли, що козаки – о, коби Аллах прокляв їх накорінок до десятого покоління! – знищили усі сторожові човни, вибили усі варти і чати на березі та поплили дальше, а їх було сорок чайок…
По спаленні Тавані та знищенні усіх вартових човнів між островами козаки щезли, наче у воду провалилися. Через слідуючі три дні не видко було ні одної чайки на лимані. Аж тоді побачив Алі-паша, як великими були розміри погрому. Кілька табунів коней, більша половина городка Тавані, безліч човнів та байдаків і, що більше, до двох тисяч турків були вислідом козацької побіди.
Та найгірше було те, що ось показалося, що оба городки – Аслан-керман і Тягинка, будовані з таким поспіхом та з так великим накладом сил і гроша, не вспіли потопити навіть одної козацької чайки. Сором і жаль! Без сумніву, козаки могли були здобути собі сі кріпості, користаючи з замішання. Що вони їх не здобували, то, видко, мали інші цілі на оці. Які? Хіба Аллах знає се у своїй всевідучості!
Алі-паша казився у безсильній злобі, велів задушити команданта Аслан-городка, та його голова, вбита на спис при брамі очаківського конаку, не успокоїла збентежених вояків та купців. Їм усім здавалося, що ось-ось загоряться хати, а на стінах города загуде страшне "ріж, бий!" скажених гяурів. Тоді Алі-паша велів оддубасити по п'ятах кількох купців, які ширили тривожні вісті, і аж се успокоїло дещо уми.
– Видко, великою є сила падишахових військ, коли паша має час на такі "лакерди", – сказали собі правовірні. – І коби Аллах наділив його побідою у сьому і марою розкоші раю у тому житті. Аллах керім!
Аж ось четвертої днини забрали козаки з-під самого Очакова отару овець, а татарських конюхів вибили. Уночі бачили зі стін города луну найближчих улусів єдисанської (очаківської) орди, яка кочувала у очаківських степах. Алі-паша сейчас догадався, що козаки думають знову користати зі замішання і пересмикнутися на Чорне море. Тому видав приказ галеонам злучитися з галерами і очікувати козаків при устю Бога.
Біля урочища Ста Могил стояло дванадцять звичайних галер і чотири галеаси о трьох щоглах в дев'ятьма гарматами на чердаці, між якими була одна 36-фунтова і дві 24-фунтові. Вони мали п'ятсот мужа залоги, бо до кождого весла треба було по вісім каторжників.
Зібравши увесь флот, Алі-паша розвинув свій байдак на одній галері, яка, одначе, мала держатися поза бойовою лінією. У першому ряді мало станути десять галер, усі галеаси – поперемінно по дві галери і по одній галеасі. В той спосіб сто шість гармат та тисяча самопалів яничар мали прийняти козацький наступ ударом олова. Розбивши в той спосіб нечайним ударом ворога, мала ся перша лінія розділитися надвоє і пропустити наперед другу, зложену з шістьох галеас та двох галер. Вона стала творити осередок, а обі половини першої лінії – два крила.
Користаючи з західного вітру, думав паша пігнатися за розбитими чайками, окрилити з трьох боків і витовкти до останньої. Поза обома лініями плило ще двадцять великих плоскодонних байдаків в двома тисячами піших баші божуків та яничарів. Вони мали під час ручного бою помагати більшим суднам стрільбою, поповнювати убитих вояків та переловлювати усі чайки, які б зуміли прорватися.
Такий-то погубний план видумав очаківський беглер-бег, якому капудан-паша Галіль віддав провід над флотом.