Може, я й не дуже до речі її вжив. А взагалі...— розсердившись на себе за свою безпорадність, додав Артем:— Ти вибач мені, Орисю, але, коли вже говорити одверто,— не годжусь я у посередники в таких справах. Та й чи є в цьому потреба! Ось прийде сам, його й розпитаєш про все, що тебе цікавить чи бентежить. А тим часом не суши собі дарма голови. Знайди собі якусь роботу.
До півдня куховарили з матір'ю. Потім змила голови Со-фійці та Федькові, покачала їм білі сорочки. По обіді трошки почитала. Ще до хвороби взяла була з бібліотеки "Кайда-шеву сім'ю"142. Не встигла прочитати. А вчора вже прибігала Галя Півнівська по книжку. Пообіцяла їй сьогодні дочитати неодмінно. Але так і не вдалося. Через несподіваного гостя.
Павло Діденко перед від'їздом із села наважився-таки зайти до Гармашів, знаючи, що Артема зараз не було вдома. Але ще вчора на таку щасливу нагоду він не розраховував. Тим-то вночі, вернувшися тоді від Гмирі, написав Орисі досить-таки пухлого листа, щоб якось передати їй. Ну, а тепер віддасть власноручно. Бо все одно, хоч і зайде, хоч і поба-чаться, але наодинці навряд чи вдасться їм поговорити. Та, може, це й краще. Бо що таке сказане слово? Горобець, пурхнув і нема. А листа не один раз прочитає, аж поки не завчить напам'ять. Яка дівчина, якщо вона не ханжа змолоду, відмовиться від солодкої втіхи читати й перечитувати палке та поетичне освідчення їй в коханні? Якщо, звичайно, не переступати межі. Як це, на жаль, трапилося отоді з ним. Тому на цей раз у листі Павло був куди стриманіший, аніж тієї серпневої ночі, коли, теж отак гостюючи в батьків, проводжав якось після вистави Орисю додому та й умовив-таки пристояти біля перелазу. Під свіжим враженням від вистави, на якій вперше побачив й почув Орисю в ролі Наталки Полтавки і був дуже захоплений нею,— саме того вечора й конкретизувалася в його уяві давня невиразна мрія про власний затишний куточок сільської ідилії, куди час од часу можна було б втекти від повсякденної міської суєти. Ось про це й завів мову він отоді, на перелазі. А краще було б і не заводити! Бо тільки того й домігся, що вельми обурив проти себе дівчину. А сам потім всю дорогу, аж до школи, розтираючи отерплу від ляпаса щоку, ущипливо кепкував над собою: "Отак тобі й треба, недотепо! Кретин нещасний, мерщій до пазухи поліз. От і маєш собі — по заслузі". А другого дня мусив спеціально йти до Гармашів попросити в Орисі вибачення. Бо облишати намір свій щодо неї ніяк не збиравсь і надій на успіх не втрачав. Не з тих був, що, зазнавши поразки, опускали руки. Не вдалося на цей раз, значить, не зумів. Не тієї тактики вжив. Навчений гірким досвідом, зараз Павло у листі змінив тактику: наголошував уже не так на жагучій пристрасті своїй до неї, як на душевній спорідненості. Про "вільну любов" (як один із здобутків революції) боявся вже й натякнути. Щоправда, і таких слів, як "одруження" в листі теж уникав. Обходився дуже туманними, хоч і вельми поетичними словами, які ні до чого не зобов'язували його. Але й від неї зараз нічого конкретного не домагався. Про одне тільки просив, щоб за цей час, поки будуть в розлуці (може, й надовгенько!), не вчинила непоправної дурниці. З обережності не писав ясніш, вважав, що й так зрозуміє. А коли й ні, теж не біда: мати розтлумачить. Бо Гарма-шисі Павло вирішив сьогодні ж таки якось "проговоритись" (і вже не натяком, як учора) про Грицькові романтичні походеньки у Славгороді.
Зразу ж по обіді, не чекаючи навіть, поки під'їдуть сани (Рябокляч пообіцяв прислати свої коні — одвезти його на станцію), Павло мерщій подався до Гармашів. Туди нехай кучер і заїде.
Дома були самі жінки, коли Павло зайшов до Гармашів у хату. До того ж Мотря спала. Обстановка, якої Павло й не сподівавсь. Весело привітавшись з тіткою Катрею та Орисею, він, пам'ятаючи, що в хаті сипняк, відмовився скинути пальто, а тільки розстебнув його. Пояснив тим, що ненадовго.
— Але хоч ненадовго, а от не міг, щоб не зайти!— додав, сідаючи на лаві біля Орисі.
— Спасибі, що не забуваєш,— сказала Гармашиха.
— Таке не забувається!— зітхнув Павло і вже одразу вирішив: авжеж, не пошкодить хоч трохи зігріти розмову ліричними спогадами. Бо і в словах Гармашихи сьогодні чомусь бракувало звичайної душевної теплоти, і в мовчанні Орисі відчувалась певна відчуженість. Зробивши маленьку паузу, Павло вів далі:— Як це можна забути, що отут над полом, під сволоком, висіла колиска моя! А за оцим столом, на оцім покуті, в дитинстві скільки різдвяної куті з медом з'їли ми щасливим дитячим гуртом! Чи пам'ятаєш, Орисю?— Бо це вже розраховане було не так на тітку Катрю, як саме на Орисю.— Чи пам'ятаєш, як я, бувало, на святвечір143 щороку вечерю приносив?
— А чого б же я не пам'ятала!— підвела дівчина голову.— Не така вже я мала тоді була, все пам'ятаю. До речі...— І зам'ялася трошки, бо сама бачила: не так уже й до речі було це:— Навіщо ти мені плахту передав? Я не хочу від тебе ніяких подарунків. І не візьму.
— А то я — не тобі. То Наталці Полтавці, у тобі втіленій. Для вистави буде тобі.
— Ну, то я в драматичний гурток і передам її.
— Як схочеш,— образився Павло.— Але я не думав ніколи, що ти така злопам'ятна! Та й за що? Як на сповіді, скажу тобі...
— Не треба про це.
— Вибач! Забув, що для мене це табу. Заборонена тема.
— Бо аж ні до чого це. Та й ти ж сам обіцяв тоді не заводити більше розмови.
— І, як бачиш, слова додержав. Мовчав, як заціплений, цілі чотири місяці. А коли зараз, перед самим від'їздом...
Щоб перевести розмову на інше, Орися на цьому слові перепинила Павла.
— Мати казали, що ти за кордон їдеш. А куди ж саме? І чого?
Павло дуже стримано і мовби навіть з неохотою став розповідати Орисі, увесь час стежачи за собою, щоб часом не прорвалося словом якимсь велике його задоволення цією перспективою. Бо хотів удати перед Орисею, що навіть і ця поїздка — не просто службове відрядження, а драматична подія: вимушена втеча світ за очі як єдиний рятунок для нього в становищі, яке склалося ще тоді, в серпні, і за ці місяці стало вже зовсім нестерпним. Зиркнувши на Гармашиху, що зараз цілковито була зайнята своїм — шепотіла малим онукам, Софійці та Федькові, розпочату ще до приходу
Павла і, як видно, дуже цікаву казку, Павло вийняв з кишені лист і поклав усередину книжки, що лежала на столі перед Орисею.
— Прочитаєш, коли вже поїду,— сказав пошепки.— Але дуже прошу, прочитай до кінця. І уважно. Шкоди, не бійсь, не буде. Навпаки. Особливо коли зважити, що обставини зараз докорінно змінилися.
Орися пильно і насторожено глянула на нього.
— Це ти про що?
За вікном чути було, як під'їхали й спинились сани. Запирхали коні.
— Ну, от вже й по мою душу!— сказав Павло і підвівся з лави.— Скільки не сиди. Перед смертю, як то кажуть, не надихаєшся!
Став прощатися. Тиснучи Орисину руку, Павло відчув і її пальців слабенький потиск в своїй руці. І сумовиті очі на змарнілому лиці дивилися зараз на нього привітніш, аніж досі. "Слава богу!"— зітхнув з полегшенням. Але разом з тим розумів, який хисткий іще в неї оцей настрій. Треба б його якось закріпити. І надумав раптом.
Прощаючись з Гармашихою, спитав про Артема, чи надовго він додому. Катря, трохи здивована цим запитанням і навіть насторожена, бо знала про їхню взаємну неприязнь, що останнім часом переросла в одверту ворожнечу,— відповіла непевно, мовляв, і не знає гаразд. Мабуть, хоч поки рука загоїться. Павло навіть обурився.
— Що-бо ви, тітко Катре,—"поки загоїться"! Та ні в якому разі! Чи йому життя не миле? Коли не сьогодні, то завтра неодмінно треба йому кудись із Вітрової Балки податись!— І на розпити знепокоєної Гармашихи виклав, як стоїть справа. Адже всі оці дні таки справді гайдамаки шукають його у місті. Дивно, як вони сюди не здогадалися. Але ж чи так вже й не догадаються? Навряд! Тим більш, що ота дурна Пріська, Гусакова жінка, розклепала вже на все село. А хіба можна поручитись, що не знайдеться такий у Вітровій Балці! На це він мастак — ворогів наживати. За один день вчора, не одного придбав. З Телички Антона починаючи, паном Погореловим кінчаючи. Та й сама Пріська, до чоловіка поїхавши, хіба ж не похвалиться! А спокуса неабияка: нагороду немалу отаман куреня об'явив за його голову. Це ж — факт!
— Та хай бог милує!— жахнулась Гармашиха.
— Отож!
— Мамо!— аж руки благально притисла до грудей Орися.— Ну, звеліть йому! Сьогодні вже хай не ночує вдома! УІ.^ — Оце було б найкраще,— підтримав Орисю Павло.—
Тільки не кажіть, що це я попередив. Бо знаєте самі, який він гонористий. Узнає — на зло мені упреться. Бо таки дурень. Вважає, коли ми з ним — політичні супротивники, не в одній партії, то вже й особисті вороги. А я йому не ворог. І не таке вже серце в мене, як він гадає,— шерстю поросле. Людське!
— Спасибі, Павлушо, що сказав.
Та Павлові вже важко було спинитись.
— Чи думаєте, що мені горе у вашій сім'ї байдуже. А це ж таки було б велике горе! Що ваші сльози, тітко Катре, твої сльози, Орисю, не краяли б серця! Та знаю, що вже й зараз, од самої непевності — як воно буде, не матиму спокою. І не вам мені, тітко Катре, дякувати. Я вам спасибі скажу, якщо наполяжете і все обійдеться гаразд. На цьому й прощавайте.
— Щасти тобі!
Павло обстебнувсь, надів шапку. І враз, мовби оце тільки тепер згадавши:
— Бач, як не забув. Іще в мене справа до вас, тітко Катре. Але це вже хотів би наодинці. Без свідків. Ні, не тебе, Орисю, я маю на думці, а он — повів очима на піл, де лежала і саме прокинулась Мотря.— Проведіть мене хоч за поріг. Бувай здорова, Орисю! Не поминай лихом. А на святвечір, за кутею, згадай-таки бурлаку бездомного, що десь самотній, на чужій чужині...
— Згадаємо!— стиха мовила дівчина.
Коли вийшли з Гармашихою з хати, Павло спинивсь у сінях і почав без зайвих слів:
— Про Орисю хочу. Дуже непокоїть вона мене. Ще поки не бачив... Та вона ж зовсім слаба ще! Берегти її он як треба!
— Та бережемо. Як можемо.
— Я не про те. Дуже невчасно Грицько вернувсь. Душа болить, коли подумаю, що буде з нею, як немов викриється. Вона ж іще нічого не знає про Грицька?
— А що викриється?— насторожено спитала Гармашиха.
— Тільки ж Орисі про це — ні в якому разі! Полюбовницю знайшов собі Грицько.