Та ледве відвернувся, писар кинув шапкою об землю і дрожачим від обурення голосом сказав:
– Чи ти, Петре, сказився? Він підійме проти нас усю безробітну та безземельну Україну. Коли вернемо, так хіба відразу класти булаву прийдеться.
Сагайдачний засміявся.
– Ну так і що ж? Уступав я не раз, уступлю і тепер. Прийде генеральна рада за новий рік, положу булаву і відпічну з рік на хуторі. За сей час такого накоять Барабаші та Бородавки, що мене волами знову потягнуть рятувати козацтво. І я порятую його тоді, як рятую усі стани на Україні.
Юрко зрозумів нагло усе. Сагайдачний бажав використані ненависть української черні до ляхів і тому пускав Барабаша між народ на час своєї неприсутності. Козацька чернь віддасть полковникові у руки власть на Україні вже тепер, а між тим Сагайдачний вжене Польщу в війну з турками. Взимі булаву дістане Барабаш або Бородавка і не дасть помочі полякам у війні. Турки поб'ють ляхів, але Польщі не розіб'ють – по битві прийде знову пора на Сагайдачного. Чи боронити народ від польської пімсти, чи вести переговори о козацьку поміч не зуміє хто-будь. Нищити – це штука, начати опір зуміє кождий, та штука се чимала – відбудовувати знищене, та не кождий зуміє довести боротьбу до успішного кінця.
– Дивно воно мені не раз, ясновельможний, що ти, замість дбати тільки про козаків, на всі боки кидаєшся, а через те всілякі "бородавки" тобі на носі ростуть.
Слова сі висказав високий, доволі грубий козак у синій киреї, з важким чеканом в руці та шаблюкою, що сягала йому аж до ліктя. Був се військовий осаул Мамаєвич, звісний зі своїх одчайдушних походів козак, близький товариш гетьмана.
– Дурний ти, Мамая! Нібито сонце сходить з-за козацького черева і заходить за оселедцем, чи як? Чи, може, ти бажав би, щоби я козаками так держав хамів і ликів у страху, як Річ Посполита? Не діждеш того, синку, хоч би ще раз так обдувся від людської кривди. Козаки – се не Україна, а Україна – не козаки, що ти – то не черево, що черево – то не ти. Не ти для черева, тільки воно для тебе…
– А хто його знає, як воно там у нього, – почувся нагло голос за гетьманом.
Всі зареготалися. Молодий, вичепурений козак у кармазиновому жупані встав саме з кожуха, на якому спав,, протягаючися, підхопив послідні слова гетьмана.
– Дорошенко! – крикнув Юрко.
– А диви, братіку, і ти тут! Яким світом?
Обнялися і віталися, а між тим гетьман давав пояснення Мамаєвичеві та Пашковському. Пашковський кивав головою, затирав руки та сміявся. Мамаєвич крутив вуса та випинав раз у раз черево. Олекса штовхнув у бік Юрка і сказав шепотом:
– Видко, стара січова лисиця знову придумала якусь нову штуку. Ось диви, Юрку, як усміхається! Цікаво було б знати, на кому від того стерпне шкура?
– Що ж ти, пане Юрку, робитимеш? Поїдеш далі на Україну чи, може, останеш з нами? – спитав Дорошенко.
– Я – з вами? Хіба ж ти не знаєш, що я з неволі, що мої дома вже й панахиду по мені прочитали! Мені домів пора!
Дорошенко покивав головою.
– Та воно правда, тільки, бачиш, усе добірніше лицарство тут, торічний ясир ще у Кафі, флот Алія-паші в Очакові, а у нас кожда шабля на чету…
Кров ударила Юркові до голови. Як-то? По стількох невзгодинах, трудах, небезпеках, коли удалося йому чудом уйти смерті у бісурманській пащі, він мав би лізти знову туди, у другу неволю або смерть? А Галя, родичі, майно?..
Юрко понурив голову і задумався. І ось перед очима станув йому потурнак Івашко, який міг би у розкошах гарему пережити усе життя щасливо й безжурно. Що йому Україна? Він її прецінь не побачить уже, а хотяй би і побачив, то хіба як ворог. Хотяй би і люди простили йому відступництво, то не простить Бог…
А може, і Бог простить тому, хто і власного спасення не пожалів для рідної землі? Треба би запитатися отця Андрея!.. Так, але хто простить шляхтичеві Угерницькому, православному русинові, який покинув козаків, щоби спішити до дівчини? Ох, се був би сором! Не перед людьми, бо люди не подивуються невільникові, який тужить до свободи, але перед собою! Бо ж він, може, один ще, кромі Конашевича, знає, яке значіння має похід на Крим у сю хвилю…
Серед тих думок почув на плечі руку, а коли оглянувся, побачив отамана.
– Нам час у дорогу, пане Угерницький, поїдете з Барабашем та кількома козаками до Білої Церкви. Ти знаєш, що супроти вісток, які одержали ми від тебе, годі довше відтягатися.
Гетьман усміхнувся, наче сказати хотів: "Не тягну тебе зі собою, ось ти сам…"
Молодець покраснів, мов грань.
– Ваша ясновельможність, позвольте, що і я остану з вами…
Лице гетьмана заясніло.
– Я тебе не тягну, перед тобою рідня, дівчина, обов'язки, за тобою неволя, ти свобідний, хлопче, йди, куди хоч, а я тобі твоєї доброї волі не забуду.
– Мені не о твою ласку йде, ясновельможний, а о святу справу народу… я мушу йти, хоч би мало й пукнути серце з туги…
– Так, хлопче, твоя правда, се свята справа, справа будуччини усього народу, а не тільки грабіжницького козацького хліба. Рідним сином станеш мені віднині, бо ти зумів поняти сю святість, яка й мила Богові або й пуще Бога… Я, щоправда, сподівався від тебе такого рішення, тому й приказав Степанові Корчинському їхати у Чигирин до твоїх.
– Ах, добрий батьку!.. – дякував Юрко.
– Не дякуй, подякуєш нашій неньці Україні оце там. – І рукою показав на полуднє.
– А чи маю я сей мішок взяти зі собою? – почувся нагло голос Степана з-поміж козаків, що ладилися разом з Барабашем їхати домів.
– Який мішок? – спитав Юрко, зачудований.
– Та від Івашка. Він казав, що се ваші гроші. Десять тисяч червоних.
Сагайдачний і Юрко переглянулися і вмить оцінили сей дар, вартість того, хто його давав, як і того, хто, беручи, не знав про нього.
– Бери зі собою! – відгукнув Юрко Степанові. – Поздорови усіх, а гроші віддай Іванові Попелеві та його сестрі у Діброві. З Богом!
– Оставайте у здоровлі, пане, хай Свята Пречиста приведе вас домів та своїм Покровом вас осінить.
Юрко не чув уже сих слів, бо, закривши лице руками, побіг геть у ліс…
Коли утихомирилася кров у висках, вернув Юрко до огню. Та тут найшов чималі зміни. Барабаша зі Степаном уже не було, зате під деревом крутилося до сотки оружних мужів у найрізнорідніших одягах. Турецькі каптани, польські кунтуші, козацькі киреї, кобеняки, московські шуби мішалися зі собою. Хто що мав теплішого, те й накинув був на себе. Зате на усіх були високі козацькі смушеві шапки, а по збруї видко було, що се не прості козаки, а сотники або й полковники. Між усіми визначався велетенським ростом осаул Мамаєвич та лицарським виглядом Олекса Коршун. Серед сеї товпи стояв Конашевич і видавав прикази спокійним голосом господаря, що розділює роботу між наймитів.
– Ти, Бородавка, як і Барабаш, не бажав того походу, тому останеш і досвіта спалиш Тавань і нападеш на Тягинку. Коли ми около полудня перепливемо долі водою, відступиш і під вечір вирушиш під Очаків. Постараєшся знищити усе, що дасться, і робити стільки гамору, начеб вас було не тисяча-дві, а десять. Візьми зі собою своїх і Барабашевих людей і очистиш увесь правий беріг ріки від чат, чамбулів та прочої дряні. Поняв?
– Поняв! Зоставайте і вертайте у здоровлі, ясновельможний гетьмане, і ви, панове товариство! З Богом!
Рудий та непривітний отаман відійшов зі своїми сотниками, а по хвилі почувся у морі очеретів свист очеретяних свиставок. За якийсь час з очеретів, наче качки на воду, виплило до двадцять чайок і поплило на той бік ріки.
– Мамаєвич підпливе зі своїми полками під Аслан-керман, а коли Тавань загориться, попливе за нами. Олекса Коршун зі своїми піде передом просто себе і нищитиме усі човни, які найде по дорозі. Я держатиму своїх позаду і ударю на флот, коли тільки появиться. Тоді Мамаєвич мені поможе, а Коршун стане на боці і вже буде знати, де і коли йому вмішатися.
План був ясний і простий. Турки, видко, не сподівалися, що козаки уже тут, і думали, що вони їхатимуть разом, як флот падишаха. Тому розставили множество варт, які мали звістити Алієві-паші про наближення ворога. Через те більшість менших чайок та байдаків, як ось сей, що ним їхав Юрко з Очакова, була між островами, а галера стояла аж при устю Бога біля урочища Ста Могил. Шість великих галеон було ще в очаківському порті, а прочі човни їздили здовж лівого берега ріки від Кінбурну аж до перших островів. Ось який був розклад турецьких сил, коли Юрко виїздив з Очакова. Через дальші два дні не могло багато змінитися, бо турки не сподівалися рівночасного нападу від суші і від ріки.
Видавши прикази, Конашевич умовився ще щодо знаків, якими мали порозуміватися поодинокі частини війська в разі невдачі, і півострівець опустів. Конашевич з Дорошенком, Юрком та Пашковським всіли у човен і поплили за другими лабіринтом озерищ, протоків та затоків лугового берега. Незнаючий десять раз збився б був з дороги, але козаки знали увесь шлях, наче стежку з хати та у клуню. Вкоротці виїхали знову на отверту воду. Були се Кінські Води, де стояли чайки. Уперше побачив тоді Юрко козацьку чайку.
Трапом судна був довгий та широкий, з одного пня білої тополі, верби або трепети довбаний човен. Його стіни підвищено та розширено на сажень довжини кокорами, тобто ребрами, які обшивано з внутра і зовні непорушними обсипанками. Споїни та щілини позаливано смолою, а боки чайки обшито довкола туго пов'язаними оберемками сухого очерету. Наслідком сього навіть повна води чайка не тонула у морі: козаки вискакували з човна у воду та, придержуючись одною рукою за край, другою вичерпували воду.
Перед і зад чайки був критий помостом. На чердаці стояла невелика гармата, а під помостом лежали порох та кулі у шкірою оббитих, непромокаючих скринях. Під кормовим помостом стояла величезна бочка киселю, лежали кухарі та сало у мішках; тут був також квадрант у осібній криночці біля правила керми.
Досвідні мореплавці бували керманичами та пушкарями, а поміж прочими козаками, які гребли веслами, було також завсіди кількох, що ніколи не покидали чайки. Вони мали затикати діри від куль моченими у смолі кілками, вичерпувати воду, а на случай наглої потреби могли навіть уставити на чердаці з кількох жердок рід щогли, щоби користуватися вітром. Усе було просте, звичайне, але незвичайно доцільне, бо козаки ніколи не перебували на морі довше, чим три-чотири дні підряд.