У дві шеренги, як уточнив командир: у першій — озброєні, в другій — беззбройні. Всього було у загоні двадцять сім чоловік.
— А ти, Грицьку, чого став не на своє місце? Хто з бе-лсбия — четвертий взвод.
Грицько дуже неохоче зайняв місце через кілька душ у шерензі, поруч з Хомою Гречкою.
— І якраз тебе призначаю командиром четвертого взводу.
— Над ким командиром? Над Хомою?
— Не над самим Хомою. Шість чоловік з тобою разом. Менше, як в інших. Але ж це тільки початок. Менше й гвинтівок. Як дістанемо, в першу чергу тобі дамо.— Потім відступив, задкуючи, на кілька кроків і подав команду рівнятися. За командою "струнко!" загін завмер непорушно.
— Ну, от, братця-товариші!— сказав Невкипілий просто і водночас урочисто.— Вітаю вас з організацією бойового загону Червоної гвардії у Вітровій Балці.
— Спасибі! Дякуємо!— почулися голоси з шеренг.
— На сьогодні ми не зовсім упорались,— говорив далі Невкипілий.— Прапора у нас іще нема. Щоб могла вручити нам його громада чи сільрада, не знаємо ще, як воно буде. Але матерію підхожу вже дістали. На неділю буде вже готовий прапор. Зараз дівчата вишивають. І на сходці тоді ж у неділю перед прапором присягу складемо на вірність революції та трудящому народові. А поки що цей тиждень теж не будемо марнувати. Сьогодні вже — ні, але від завтра варта в маєтку щоночі буде від нашого загону. А тепер стояти вільно. У кого зброя, вийміть затвори.
І, починаючи з правофлангового, став перевіряти гвинтівки, заглядаючи в стволи. У більшості зброя була в непоганому стані. Але в кількох — у стволах таке робилося, що Невкипілий не знаходив слів для обурення. І тільки для першого разу (бо запустили гвинтівки, ще цивільними людьми бувши) обійшовся порівняно м'яко: пристрамив перед строєм і наказав на завтра повернути "оцим залізякам" належний їм вигляд — бойової зброї. Підійшла черга до Хоми Гречки. Майже всі бійці сподівались і на цей раз Тимошиного прочухана Хомі. Але Невкипілий, заглянувши в ствол, задоволено хитнув головою.
— Молодець Хома! Коли чистив?
— Учора,— відповів Хома, ховаючи очі, і похопився додати:— Учора ввечері, після того як Легейда загадав.
— Ще раз молодець! Бачили, хлопці? А ще хто почистив чи хоч би протер гвинтівку вчора після загаду? Нема таких! Спасибі, Хома, що порадував. Бо справа не тільки в чистій гвинтівці, а в ревному ставленні до справи.
Він скомандував закласти затвори. А потім хвилин кілька займався з ними стройовими вправами. Під кінець сказав задоволено:
— Ні, не забули ще. Обійдемось, виходить, без "сіна-соломи". Ну, то що, братця, може, на цьому й будемо кінчати перші збори загону? Про решту дрібних всяких справ мова буде з командирами взводів.
— А яке умовне гасло на випадок тривоги?— спитав командир першого взводу Левчук.
— Та тривоги поки що не передбачається,— сказав Невкипілий, але погодився з Левчуком: можна й це визначити зараз.
На його думку, кращого гасла нема, як дзвім. Мертвого на ноги зведе. Досить тільки згадати дев'ятсот п'ятий рік. Збиратися по взводах. Кожен командир взводу визначає місце збору для своїх бійців. А місце зборів для всіх взводів — майдан біля церкви.
На цьому й кінчили збори. Командир загону Невкипілий наказав своїм людям загасити вогнище. Подякував лісникові Деркачеві "за гостинність". На відповідь Деркач побажав їм ні пуху ні пера, а перейшовши з жарту на поважний тон — щасливої долі військової. І Невкипілий повів свій загін — з піснею — по лісовій дорозі, а потім через луки, до села, що на горбі маячило вітряками.
XX
З самого ранку сьогодні Орися почувала себе недобре. Нервове напруження останніх днів давалося взнаки. Вчора, після одвертої розмови з Артемом, мовби розважилась трохи: може, й справді єдина причина — оте жахливе, що сталося в Пісках з бідолашною Настею. Тим більш, що Грицькова поведінка вдома, протягом оцих днів, як це випливало з Кирилкової розповіді, начебто підтверджувала Артемове припущення. Розповідаючи про нову вчительку, Кирилко не міг, природна річ, промовчати про таку новину, як те, що Грицько Саранчук вернувся з війни контужений. На бабине заперечення переказав усю розповідь у класі на уроці Марійки саранчуківської про Грицька. Що дуже сумний, нікуди з двору не виходить і робити не дуже годящий: потеше трохи дерево та й кине: не можна йому дуже робити.
Авжеж! У поганому настрої — по собі знає Орися — і робота випадає з рук. Навіть відчула в серці ревність до покійної Насті. Хоч, правда, присоромивши себе, згодом таки вирвала це прикре почуття з серця. Натомість пройнялась щирим жалем до сердешної дівчини та обуренням на її батьків-винуватців. Не гналися б за багатством, віддали б отоді за Грицька,— жива була б. Оце дочекалася б з війни... "А як би ж я тоді?!"— навіть жахнулась дівчина від самої думки про це. І ще дужче захотілося якомога скоріш побачитися з Грицьком. Навіть покартала трохи себе за те, що так суворо заборонила Артемові, якщо зустрінеться з Грицьком, будь-що говорити йому про неї. Хіба ж є щось принизливе в цьому?! А коли б знав, як скучає за ним, може б, скоріше він все оте пережив, скоріш,— може, навіть сьогодні,— прийшов би. Надія була на те, що Артем розумніший за неї, знає сам, як повестися з Грицьком при зустрічі. Але Кирилко своєю розповіддю і цю надію відібрав у неї. Бо якщо не виходить з дому, то як же зустрінуться? Що сам Артем не піде до Саранчуків, Орися була певна. І ось, по обіді, вернувшися з лісу, Остап з дядьком Мусієм принесли в хату нову новину — про сутичку в Дудчиному дворі, де Грицько з Остюком обеззброїли "вільних козаків". А саме ж на Новоселівку, до Невкипілого, Артем і пішов. Тепер уже напевно зустрінуться. Навіть і таке думалось: якщо наймитські збори не затягнуться дуже, то, може, разом з Грицьком прийдуть.
Але Артем прийшов пізно вночі, коли вже спати вкладались. І прийшов сам. Був помітно стомлений. Проте, коли Остап спитав, що ж там у дворі було, весело став розповідати про свою зустріч з паном Погорєловим, про збори наймитські.
Орися гаразд і не чула його розповіді, зайнята своїми думками. Та не могло ж бути, щоб він за цілі півдня не здибався з Грицьком. А якщо бачився, то хіба ж могло бути, щоб Грицько нічого не переказав їй! Так чого ж Артем не каже одразу? (Адже знає, як це їй невтерпіж!) Наче не можна було з розповіддю про збори трохи почекати! Обурена, підійшла вона до своєї постелі на лаві й сердитенько звеліла хлопцям одвернутись. Тоді роздяглась і лягла — лицем до стіни. Ну й нехай собі балакають, хоч до ранку. Якщо такі бездушні! Коли їм байдуже, що вона, збентежена, всю ніч не спатиме. Та й мама гарні! Чи не можна б їм, перепинивши Артема, просто запитати про Грицька. Так ні, їм, бач, теж цікаво, що там у тому дворі. Ну й хай! А вона й сама собі якось раду дасть. Тепер уже хоч би й хотів, з серця на нього не схоче слухати, зробить вигляд, що заснула. А тим часом несамохіть прислухалася до розмови, з нетерпінням чекаючи, коли він уже закінчить свою розповідь.
Нарешті мати й справді перепинила Артема. Бо вже пізно І, стелячи йому постіль на другій лаві, раптом спитала про Грицька,— чи не бачився часом із ним. Бачився. Дівчина і дихати перестала, чекаючи, що далі казатиме. Але Артем одним тим словом і обмеживсь. Знову заговорив до Остапа, тепер про якусь облаву на завтра. "А коли б не думав, що сплю, одним тим словом не обмежився б, щось би ще сказав!"— подумала Орися й мимоволі зітхнула на всі груди.
— О, ти ще не спиш!— здивувалась мати.
— А ви, мамо, на моєму місці бувши, спали б?
Лише тоді Артем кинув недопалок (курив біля припічка), підійшов до неї й сказав вибачливо, бо розумів цілком її настрій:
— А я заговорився з Остапом. Поклін тобі, Орисю, від Грицька.
— Дякую!— відказала Орися, зраділа дуже, але разом і здивована байдужим тоном, яким Артем передав їй цю наймилішу звістку — поклін від Грицька.— А більш нічого не переказував?
— Питавсь, коли можна прийти.
— Питавсь? Дивно!— озвалася мати.— Досі завсігди приходив не питаючись. Де це він таких церемоній набравсь!
— І спи тепер, Орисю,— похопивсь Артем, щоб на цьому й кінчити розмову.— Спи. "Утро вечера мудренее!"
Та Орисі було не до сну. Знову і знов пригадувала Артемові слова про Грицька, про його поклін їй. І не так навіть самі слова, а те, як байдуже чи навіть неохоче сказав їй про це. Чому ж? Адже знав, що для неї не було милішої звістки за цю! І до чого та приказка? Ні, щось не доказав Артем. Щось залишив на ранок. Чого? У марних спробах розгадати цю згадку промучилась до півночі, мабуть, і лише тоді заснула нарешті неспокійним сном.
Тим-то встала сьогодні така в'яла, мовби анітрохи не відпочила за ніч.
Був уже пізній ранок. Мати поралася біля печі. Мотря спала. Спали ще й діти. Остап, примостившись біля лави, лагодив Кирилкові чоботи. Артема в хаті не було. Пішов у лікарню на перев'язку. Раненько подався, бо має кудись іти на цілий день. Орина занепокоїлась: то це їй мало ночі було, ще й цілий день мучитись! І вирішила дівчина, коли повернеться з лікарні Артем, що б там не було, допитається в нього,— що він таїть від неї. А тим часом, допомагаючи матері готувати обід, все намагалась під час розмови змусити матір (коли ж самі не кажуть!) прохопитися словом якимсь про Грицька. Але, як видно, мати не більш за неї знала.
Не скоро повернувсь Артем. Бо таки чимало хворих було поперед нього. Рана в доброму стані. Фельдшер, Іван Ники-форович, обіцяє до різдва зняти пов'язку. Через це, мабуть, був веселий і балакучіший, аніж звичайно. Вже це одно подавало Орисі якусь надію. Та жаль, що поспішає дуже: тільки-но зайшов у хату, мерщій попросив у матері з'їсти чогось. А не станеш же отак — ні з того ні з сього,— як Пилип з конопель! — при всіх розпитувати про Грицька. А сам він, як видно, не мав наміру до цієї теми повертатися. Більш того: з усієї його поведінки, принаймні так здавалось Орисі, помітно було, що саме розмови про Грицька він зараз і уникає всяко. Тоді Орися наважилась нарешті. Коли Артем, поснідавши, став одягатись, допомагаючи йому, Орися раптом спитала тихо:
— Що ти вчора не доказав мені про Грицька? Залишив на ранок.
— Нічого не залишав,— відказав Артем.
— А для чого ж ти сказав: "Утро вечера мудренее"?
— Ну...— трохи зам'явся парубок,— не обов'язково ж отак буквально розуміти цю приказку.