Юрко кляк посередині човна і став молитися. Степан плакав, сидячи на лавці, козаки мовчали, бо шанували зворушення утікачів. Судно пірнуло знову в очерет, тільки на дзьобі стояв вартовий, поглядаючи понад очерети на ріку.
Юрко встав.
– Добрий вечір, Юрку! Не пізнаєш нас, старих своїх друзів? – почувся нагло голос отамана.
Молодець здригнувся і подався у сторону керми. Отут на лавочці, курячи коротку носогрійку, з рукою на правилі сидів Олекса Коршун. Довго не випускали себе оба з обіймів. Відтак став Олекса розказувати усе, що знав про Івана і Галю. Вони осіли в Діброві у Тясминському уході та за частину Юркових грошей розводили господарку між тамошніми слобідками. Прочі гроші віддав Кіркор вірменським орударям, щоби винайшли і викупили Юрка з неволі, але невелика була на се надія…
Оповідання Олекси перервав якийсь далекий крик, наче крик убиваної людини. Юрко затрясся.
– Що се таке? – спитав Олекса.
– Ах, сей крик – се послідний відгомін турецького світа, що доходить до моїх ушей, – відповів Юрко і розказав укоротці усе, що пережив у Туреччині.
– Сей крик, що ми чули, – се крик Мустафи, якого Івашко велів убити своїм посіпакам! – закінчив оповідання.
Довго розказував Юрко, а Олекса слухав уважно.
– Гаразд! – відповів. – Гетьманові виплатилася зелена шапка та пернач. Таких вістей, певно, і він не сподівався. Поїдемо до нього, через день переспишся у чайці, а хіба я уже зовсім не знаю нашого Петруся, як не накаже нам вечором походу.
На даний знак човен помаявся вузькою протокою поміж очеретом, відтак переїхав чимале озерце, окружене лозиною та шуваром, і в'їхав у устя невеликої річки. Аж вкінці зашуміли осокори, і на малому півострівці побачив Юрко відблиск огню.
– Ось там гетьман! – сказав Олекса.
З шуршанням виїхав човен на пісок. Олекса, Юрко та Степан зі своїм мішком висіли на беріг.
8. Битва
При березі півострівця стояло кілька човнів. Дещо далі від берега горів огонь, а довкола нього лежало й сиділо кільканадцять старших козаків. Стільки ж само молодших крутилося біля човнів та виносило відси поживу, кожухи, збрую та порох, щоби не замокли від річної вогкості. Підійшовши ближче, побачив вкінці Юрко Конашевича.
Гетьман лежав, сперши голову на руку, біля огню. Яркий блеск освічував лице, якого черти так глибоко врилися у пам'яті молодця. Були се черти льва, який важить свої сили до нападу на ворога. Було се лице князя, який думає про добро повіреного йому народу. Якась важка думка вижолобила на чолі гетьмана глибоку борозду, а очі прикувало до себе полум'я огню. Товариші гетьмана мовчали, видко, не бажали переривати його думок. Вони знали, що думок гетьмана не обійме ніхто другий і ніхто не зможе розв'язати вузла труднощів, якого не розв'яже він сам. Самітно, бач, живе у світі сей, кому повірена судьба міліонів.
Довго стояв Олекса з Юрком перед Сагайдачним, а він все-таки не бачив їх. Його мізкування ослонювали увесь зовнішній світ, наче серпанком планів, здогадів, побоювань, надій, і важким, бо майже неможливим видавалося найти вихід з тих сумнівів. Ось тут стояв він з добором козацького лицарства, готовий до нападу на Крим, Очаків, Синоп, Кафу або й Стамбул, а там, на заході, ненависні ляхи усіма силами намагаються показати туркам якесь військо хоч про око, щоби уникнути війни з османами. У них нема ні сили, ні відваги, ні хоробрості, є тільки безличність, до майстерства доведена брехливість і незрівнянна умілість підлещуватися кому треба. Будь у них козаки, Іскандер-паша рачки поліз би до Стамбула лизатися. А так там показують більше війська, чим є на ділі, а тут тисячі ховаються у очереті, щоби ніхто не знав, скільки їх.
Дивно! Що ж вийде з сього походу на Чорне море? Без сумніву, війна турецько-польська. А що буде, як король забажає козацької помочі? Звісно, що! Козаки підуть і турків посічуть на капусту. Та тоді у першій мірі благородне польське лицарство скористає з хвилевої переваги і захоче знову тисячі козаків перемінити у рабів, а прочих у вартових пахолків по пограничних панських маєтках. Заждуть, як між козацтвом постане незгода, а тоді ударять… як над Солоницею…
І ціла, з трудом, мозолем, зі сліз та крові, з жури та праці, силою та хитрощами двигнена будівля будучої України розвалиться, наче непокрита дерниною землянка у весняну зливу. Ось тому не треба, щоби козаки ішли у поміч "баборізові". Ба, але війна з турками – се не комісія. Тут мусить він, гетьман, послухати приказу… Та нагло якась гадка завітала у голову гетьмана, борозда на чолі щезла, а очі піднялися і глянули на обох стоячих перед ним мужів.
– Се ти, Олексо? – спитав. – А се пан Угерницький, правда? Чи не з Криму їдеш? Вітай, вітай! Милості просимо сідати і розказувати, що там у Криму діється.
Гетьман простягнув руку до Юрка, який похилився, наче бажав поцілувати руку гетьмана. Та сей не допустив:
– Лиши, сину, я не піп, ані батько.
– Батько, гетьмане, нам усім, а мені ще й рідним доводишся, бо завдяки твоїм дарам відзискав я те, за чим їздив у татарські улуси.
– А чув я, чув про пригоди панни Попелівної та твої, але, бач, чув я і таке, що ти попався у неволю. Яким же світом ти тепер тут?
Юрко поглянув на кількох мужів, які сиділи неподалік і прислухувалися розмові, та почервонів, не знаючи, що відповісти. Вкінці здобувся на відвагу.
– У мене тайне посольство до вашої ясновельможності, пане гетьмане, а я научився у Туреччині не вірити більше, чим одному язикові.
– Оставте, панове, нас самих! – звернувся гетьман до окруження.
– А що се за "секрети" привіз сей ляшок, що козацьких ушей боїться? – спитав злісно немолодий уже козак, з малими світячими очима, червоним носом та згірдно стисненими вузькими губами.
Сагайдачний глядів хвилю на нього, а рука його звільна підійнялася, указуючи пальцем у ліс.
– Відійди, Богдане, і не забувай, що ми у поході! – вказав спокійно, але у очах його було видко щось страшне, бо Богдан Барабаш зблід і відступився. В сій хвилі прискорили до нього писар Пашковський та осаул Мамаєвич, вхопили його попід руки і відвели набік.
– Ось бачиш, хлопче, які тут у нас є різні люди, – усміхнувся гетьман згірдно, – і з ним ще треба возитися… Хотяй, – тут гетьман засміявся, – часами і такі люди придаються. А тепер сядь і розкажи усе, що знаєш.
Юрко усів біля огню і розвинув перед Конашевичем весь план Абазе-паші повалити Польщу турками, а турків – ворохобнею вірмен, татарів, волохів. Сагайдачний слухав уважно і усміхався. Коли Юрко скінчив, відповів:
– Перш усього тішить мене, що ти навчився забувати уже про своє горе там, де йде річ про спасення України, – се гарно. Відтак мушу признати, що Абазе-паша – се великий чоловік, який, певно, не згине на гаку у Стамбулі, ані не зігниє у Єдикулі, і знаю, що він осягне свою ціль. Та, бач, одно тут є важне, про що і він, і ти позабули. На розбиття Польщі не треба зовсім війська, вистануть гроші і татари. У війні з Польщею не ослабиться Туреччина, хіба що ми будемо у польському таборі – а тоді Польща розіб'є війська падишаха, а сама не впаде. Навпаки, вона зажде на яку усобицю-незгоду між нами і покладе на нас свою руку грабіжника, палія, злодія, убійника.
– Незгода? Ясновельможний, а хто ж стане проти тебе на Україні?
– Хто? Тисячі! Усі ті, що відвикли від праці та живуть тільки грабіжництвом у королівських війнах, на татарському пограниччі або як надвірні козаки польських панів. Хто звиш десяти літ тікав від панів та схід і ні разу не сіяв, не орав, не жав, той і опісля не буде працювати. А я вимагаю від моїх земляків не тільки хоробрості, а й праці. Та се ще не все. Уся чернь пре до війни з Польщею, яка, мовляв, є зовсім безсильна. Гей, пер би і я до неї і перший клав би головою за волю України, та ба, не штука розбити старий лад, але збудувати новий – на чому? на кому? На ляцьких панах, уніатських біскупах та попах, на козацькій голоті з московської війни? Тому я йду на згоду і злагоду з королем, доки наш православний, козацький лад не стане на Україні твердою ногою. Аж тоді вибухне війна, а тодішній гетьман України буде першим руським князем від трьохсот літ… Але на се можемо сподіватися за двадцять-тридцять літ, коли і нинішнього населення України зродиться свіже покоління свобідних, не поневолених на кождому кроці горожан. Усі поважні, образовані люди у краю, духовні, шляхта, козаки – усе є за мною, уся чернь стає часами і проти мене, а саме, коли ворога нема близько. Розумієш нас?
– Розумію, гетьмане, але як так, то ти не поможеш Івашкові у нічому!
– Напроти, поможу і більше осягну, чим він. До війни не прийде, доки не загоряться передмістя Стамбула. Усі боротьби над Дністром – се нічо. Одні бояться других та намагаються себе взаїмно обдурити. Волохи, молдавани, семигородці непевні. Турки неохотно б'ються на півночі, поляки бояться і трусять, татари раді би тільки грабити, а не воювати. Де ніхто не хоче битися, там війни не буде. Я викличу війну, якої треба паші…
– А що буде, як турків поб'ють козаки? Прецінь і вони на сю війну підуть.
Сагайдачний усміхнувся.
– Саме і я думав перед хвилиною про се. Видко, у тебе, хлопче, голова не від паради. Ну і я видумав, що треба. Передай паші від мене вістку, що у першому поході ляхів на турків козаків не буде. Аж коли щонайкраще ляцьке військо розлізеться або вигине, а султан двигне яничарів та усю свою силу на Польщу, тоді стану я з усім козацтвом і ручу, що Туреччина не оглядала ще такого погрому, як зазнає. От тоді може паша почати і свою роботу на Сході.
Се сказавши, покликав гетьман старшину.
– Пане Барабаш, – сказав, коли підійшли покликані, – ви противні були походові на Крим, але послухали приказу і пішли. Та ось мені треба тепер на Україні певного чоловіка, який зумів би держати поспільство у ладі, пильнувати границь від чамбулів і польських комісій та опікуватися київськими братствами. Вертайте у Білу Церкву та давайте порядок усьому, доки я не верну з походу.
Блискавкою перебігли очі Богдана від гетьмана до Юрка. У них ясніла радість. Зате Пашковський почервонів з досади і з нетерплячки гриз губи аж до крові.
А Барабаш поклонився.
– Усе, що ваша ясновельможність мені поручила, виповню щиро, без спротиву! – заявив голосно.
Се сказавши, відійшов та з замітним поспіхом став ладити усе до дороги.