Хай добра пам'ять про тебе залишиться у нас назавжди. Я виходжу заміж. Трапляється порядна людина, і я зв'яжу з нею свою долю. Жити мені одній важко. Моєї заробітної платні на всю родину не вистачає, ти сам знаєш. Тепер ще з'явився Юрій, він досі без роботи.
— Чому? — невпопад спитав Микола, неначеб це було головне.
— Не знаю чому. Куди не кинеться — не приймають. Може, тому, що служив у білих. Може бути й таке, що його посадять, а тоді знов ми опинимось на порозі голодної смерті. Годі, більше не можу.
Докази Сашеньки були переконливі, проти них не можна було нічого сказати. Зараз вона говорила не як дівчинка, а як навчена досвідом жінка.
— Хто твій майбутній чоловік? — вирвалось знов у Миколи.
— Ти ж знаєш, навіщо питаєш?
— Таки Іщенко?
— Він.
— Не заздрю.
Лице дівчини вкрилось рум'янцем.
— Не тобі з ним жити,— відповіла на безтактність Миколи.
Він спохватився, що знов образив гостю, і попросив пробачення, але це вже не справило на дівчину ніякого враження. Склалась нестерпно важка атмосфера. Не було більше про що говорити, все було сказано, поставлено всі крапки над "і".
Жінки встали.
— Ну що ж, прощай, — промовила Саша, стримуючи сльози.
Микола не витримав і сам захлипав. Марія Адамівна витирала очі.
— Могли разом бути, могли бути щасливими,— промовила Саша.— Але, видно, не судилось. Прощай!
Вона поцілувала Миколу в мокре від сліз лице і почала приводити себе в порядок.
— Ходім, мамуню,— звернулась до матері.
— Ходім, доню, — погодилась Марія Адамівна, і обидві подались до виходу. Від дверей обернулись і побажали Миколі щастя.
— Не забувай.
— Ніколи не забуду. Будь щаслива, Сашенько! Простіть, Маріє Адамівно! Пошли вам, доле, всього найкращого.
Жінки вийшли.
Миколі здалось, що з ними пішло і його щастя. Стало боляче і так страшно, як тоді, коли він останній раз відходив назавжди з дому. До горла раз у раз підступали клубочки жалю. Микола вийняв з-під покривала подушку, яку сховав було перед жінками, впав на неї і дав волю сльозам.
Виплакавшись, незчувся, як заснув. Дали себе знати недоспані ночі, і виснажлива праця, і недоїдання, і розхитані нерви. Прийшла, нарешті, розв'язка його любовної драми, прийшов якийсь кінець.
Спав довго. Прокинувся від грюкоту, з яким увійшов Хома. Він зразу, як тільки ступив у кімнату, зачепив ногою стільця, що стояв не на місці, і перевернув його.
Микола зірвався з ліжка.
— Ти спав? — поцікавився Хома.
— Мабуть, спав.
— І плакав уві сні?
— По чому пізнати?
— По очах, звичайно.
— Плакав я, брате, наяву.
Хома чекав, здивований, що йому скаже приятель. Микола коротко оповів про несподіваний візит.
— І оце вони вдвох приходили? — з тінню недовір'я спитав Хома.
Він скинув кепку, в якій увійшов до хати, почепив її на гвіздок, вбитий в одвірок, сів на стілець.
— Приходили, бідні, вдвох,—повторив ніби про себе Хома.
— Так,— ствердив Микола. Він намагався говорити спокійно, хоч це йому кепсько вдавалось. Навіть сон не втихомирив розбурханих нервів. Досі він жив хай і не дуже виразною надією, а зараз ця надія зникла безслідно. Тепер уже Саша не вернеться ніколи. Страшно було це усвідомлювати.
— Тебе хіба вбити треба,— промовив поволі флегматичний Хома.— Тобі на золотій тарілочці принесли додому щастя, а ти його з гонором відкинув. Молодець!
— Не муч, мені й так нестерпно боляче,— зітхнув Микола.
— Сам собі винен.
Хома був урівноваженим хлопцем і цілковитою протилежністю Миколі. Він робив усе з розрахунком, на життя дивився серйозно і до жінок ставився інакше, ніж Микола. Він швидко не закохувався і був такої думки, що чоловіка з жінкою зводить само життя і що його час колись прийде. Таким часом для Миколи він вважав зустріч з Сашею і був переконаний — це вже його власна теорія, — що коли хто відкидає таку особу, що йому післало само життя, то він більше сімейного щастя не знайде.
Так він і сказав Миколі, розтривоживши його цим ще більше.
— Отак ти мене заспокоїв? — спитав з тугою в голосі Микола.
Хома різко, проти свого звичаю, підвівся із стільця.
— Чого ж ти чекав від мене? Якої розради? — спитав.— Треба було радитись до того, як наробив дурниць, як покинув дівчину і дім. А то натворить пакостей, а потім корчить з себе Гамлета: "Бути чи не бути?" Тепер тобі, дурневі, Сашеньки більше не видати, інший буде її обнімати і пригортати, а ти... та чорт з тобою, не хочеться тепер дарма тратити слова і час на пусту розмову.
14 В. Г<*:нцькии, т. 2
417
Микола образився.
— Я вважав тебе за більш делікатного,— сказав він, мало не плачучи.— Ти міг би свою дурну теорію про долю і союз чоловіка й жінки висловити колись пізніше, а зараз і без того нудно і огидно на душі.
— От що,— сказав Хома, бачачи, що Микола таки дуже страждає,—краще буде, як ти зараз трохи пройдешся. Чого ми будемо товкти воду в ступі. Йди пройдися, а вночі напишеш епіталаму для Сашеньки.
— Тобі смішно?
— їй-бо', ні. Оце відносно епіталами, мабуть, я зайве сказав, бо мені щиро шкода тебе, і її шкода. Ти зіпсував життя собі і їй. Utinam falsus vates sim!..1 — закінчив він відомою латинською фразою.
Незабаром після цього пам'ятного візиту Хома Уля-нович стороною почув, що Сашенька вийшла заміж. Крім реєстрації в загсі, відбулось вінчання у церкві на Гончарівці. Правда, дуже скромне, але вся Гончарівка про це гомоніла. Довідався цього ж дня про все й Микола.
З
Минуло кілька тижнів після шлюбу Сашеньки, а Микола не міг заспокоїтись. Ця подія мала для нього величезне значення. Помилка, яку зробив свідомо, вперто, без ніякої важливої причини, мстилась потім на нім усе життя, а зразу по шлюбі Сашеньки переживав велику трагедію. Він ні однієї години не мав спокійної, крім самої свідомості, що втратив своє щастя, терзався божевільною ревністю. Зараз хтось інший законно обнімав, пестив, цілував його дівчину, його мрію, хтось любувався її чудовим тілом, брав, чого він не зазнав з нею ніколи, але право на це іншому давав шлюб, шлюб без любові, бо він був певний, що Сашенька віддалась, думаючи про нього, Миколу.
Чи були підстави так гадати? Хто знає. Саша щиро любила його, а розлюбити, коли кохаєш по-справжньому, не так легко.
Не йшла в голову наука. Зі своїм сусідом по ліжку, з приятелем Хомою, що в трудний час гостинно прийняв його, майже не розмовляв. Почав занедбувати заняття в інституті. По роботі в установі, де вже працював
1 О, коли б я був поганим пророком!.. (Лат.)
старшим лаборантом і в яку, коли б можна, радо не ходив би, цілими годинами лежав горілиць на своєму твердому ліжку і вивчав тріщини на брудній, давно не біленій стелі.
Хома довго терпів, але, нарешті, терпець увірвався.
— Ти довго ще будеш хандрити? — спитав одного разу.
Микола не відповів.
— Ти хочеш перейти на другий курс інституту чи, може, покинеш науку?
Микола стрепенувся. Згадка про інститут, про можливість втратити його зелектризувала. Він відразу протверезів.
— Чого ти? — спитав, підводячись з ліжка.
— Встань, візьми себе в руки, нарешті,— крикнув Хома.— До чого це подібне! Вставай, помий свою подобу, іди на вулицю, прогуляйся, піди в кіно, зрозумій, кінець кінцем, що твоє лежання уже нічого не поможе.
— Що я наробив? — мало не заплакав Микола.
— Ну наробив, знаю, що наробив,— не міг не погодитись з ним Хома.— Але ж треба якось далі жити. Ти занедбав роботу в установі, за це можуть позбавити праці, занедбав заняття в інституті.
Хома був наполегливий і педантичний, до того ж з задатками старохолостяцької буркотливості, яку не дуже долюблював Микола.
— Тут ти вже перестарався, — перебив він товариша, оглядаючи після сну свою фізіономію в дзеркало. Звідти дивилось на нього молоде, без єдиної зморшки, досить принадне обличчя. Микола задоволено усміхнувся своєму відображенню.— Нічого я на службі не занедбав, і в інституті не так страшно, як ти малюєш. Маю ще скласти один екзамен і складу.
— Тим краще. Тепер іди пройдись.
— Чого ти мене гониш? — спитаа Микола, приглядаючись до товариша так, наче він його вперше побачив.— Ти, може, кого чекаєш?
— Не маю твоєї натури. Йди, я буду працювати, а ти мені дієш на нерви.
— Позитивно? — спробував пожартувати Микола.
— О, звичайно!
— Тоді я піду!
Микола вмився, одягнув чисту сорочку і вийшов на вулицю. Вирішив піти в університетський сад. Там вечорами було дуже гарно. Не раз він із Сашенькою гуляв по цьому саду. Хотілось хоч посидіти на лавці, де колись сиділи удвох.
Степовим небрукованим провулком піднімались хмари пилюки.
Підносячи високо ноги, щоб не набрати піску в черевики, Микола вийшов на Москалівську вулицю, що вела до центру міста. Проходячи повз невеличкий кінотеатр на Москалівці, прочитав афішу, на якій був зображений улюбленець публіки знаменитий комік Макс Ліндер. Йшов фільм з його участю.
Микола швидко змінив план прогулянки. Вирішив, що сидіння на лавочках, на яких колись проводив час з коханою, не загоїть, а ще гірше роз'ятрить свіжу рану. Можливо, кіно на деякий час розвіє похмурі думи.
Біля каси кінотеатру було всього два чоловіка,, бо сеанс уже почався. Микола купив квиток і увійшов у вже затемнений зал. Картина була комічна, і Микола щиро посміявся з неймовірних пригод героя фільму в незмінних штанях в смужку і циліндрі, але коли в залі спалахнуло світло, він почав пробиратись до виходу з опущеною вниз головою. Виринули спогади про те, як він ходив у кіно і в оперету з Сашенькою і яким щасливим почував себе в той час.
Увійшовши з залу в темний коридор, що вів на вулицю, Микола вловив за собою дуже-дуже знайомий голос. Бувають же у людей просто-таки неповторні голоси.
Микола оглянувся і відчув, як у лице йому вдарила кров, бо за ним, в двох метрах, пробирався до виходу його колишній друг дитинства Іван Дума. Він не бачив Миколи, бо дивився під ноги і розмовляв з якоюсь не першої молодості, але ще красивою, пишною жінкою. Можливо, дружиною. Коли всі вийшли на вулицю, Микола переконався, що це таки був Іван Дума. Він і зараз не помітив Миколи, був зайнятий своєю дамою, якій, з властивою йому манерою, досить голосно щось оповідав. Одягнутий був у піввійськовий костюм, в якому ходили в той час низові партійні працівники і службовці, безпосередньо зв'язані з виробництвом. Це був так званий френч і галіфе, а на ногах зимою і літом — чоботи.
Микола подумав, що Іван працює на якомусь будівництві, а може, в якійсь піввійськовій установі.