Вас далі цікавлять поглиблення і розширення "Повнолітніх дітей", працюєте над п'єсами і разом І-З'тим манить гуцульський край — його легенди, казки, повір'я, народне мистецтво. Чи не здається вам, що марнуєте дорогоцінний час?
— Чоловічку,— відповіла вона,— якщо я приїду в Пістинь чи в Шешори лише для того, щоб напитися води з гірської криниці, то вже мій час продовжений, не змарнований. Карпати — це моє життя, а не лише об'єкт для описування у літературних творах. Отак.— І несподівано закінчила: — А чи ви чули, що прадід Миронюків — Дмитро із Пістиня — гуляв в опришках? Я десь вичитала.
Ірина Вільде у низці творів, написаних до 17 вересня 1939 року, часто торкалася національного питання. Павло Архипович Загре-бельний у своїй рецензії на першу частину другої книги "Сестер Річин-ських" зауважив, що "...у романі, як мені здається, не завжди вдало поставлено політичні акценти в тих місцях, де йдеться про національне гноблення українців у панській Польщі. Національне щоразу витискує соціальне, створюється враження, що тільки українці були гноблені, а поляки були тільки гнобителями (хоч подекуди авторка й згадує гноблених поляків), проблема багатих і бідних змазується, натомість виростає тільки проблема гнобителів-поляків і гноблених українців..."
Ірина Вільде так відповіла рецензентові:
"...Дозволю собі посперечатись з Вами. Марксисти виходять— з дійсних даних даного часу і епохи. Дозвольте, що відповім Вам запискою чи краще випискою з щоденника Маркіяна Івашкова (героя роману — Р. Ф.), якого ви ще не читали:
"Мене переслідують не тому, що я син бідняка чи робітника, а то-су, що я-українець.
Мені не дають роботи не тому, що я пролетарського походження, а тому, що домагаюся її українською мовою. І не тому я безробітний, що для мене роботи взагалі нема, а тому, що за неї я повинен платити вірою і національністю своїх прадідів".
Вам, наддніпрянцям (писала далі Вільде), важко зрозуміти специфічні умови, в яких ми жили. Кожний українець-інтелігент, кожний кваліфікований робітник-українець, кожний селянин міг поліпшити свої матеріальні справи ціною "переходу на польське". Така політично-економічна тактика була тут (у Галичині — Р. Ф.) своєю дорогою..." (А. Загребельний. "Неложними устами").
Вільде писала, розмірковуючи над працею письменника: "...Гола теорія без усвідомлення кровного зв'язку з народом, без патріотичних почуттів до землі, яка тебе породила, без отого навіть трохи романтичного захоплення минулим і сучасним твого народу, без отого відчуття тотожності твого пульсу з народним небагато дасть. Вийде, як говорять інколи наші критики, дуже правильний, але емоційно мертвий твір..."
Розповідає поет Роман Лубківський:
— Я доволі часто спілкувався з Вільде, і міг би багато розповісти про Дарину Дмитрівну: я, хоч не часто, але бував у неї вдома. їздили ми з нею у далекі творчі відрядження, бував у неї в гостях на дачі в Дорі. Дарина Дмитрівна любила, коли до неї у Дору приїжджали Роман Іва-ничук, Василь Лозовий, Роман Кудлик та інші львівські літератори. Крім нас, за столом уже сиділа, бувало, громадка жінок — "Вільди-шиних приятельок", як вони себе називали. І про що ми тільки не розмовляли в літні гірські вечори: мріяли про нові твори, сперечалися з приводу прочитаного, жартували, виспівували за чаркою коломийок. Дехто з нас вирушав із дачі Дарини Дмитрівни в незабутні мандри по Карпатах: до Яремчі, Ворохти, Верховини, Косова...
З усіх, однак, вечорів у Дорі я найкраще пам'ятаю один: ясний, прозорий, навдивовиж голосний як дзвін. Скажеш слово — і покотиться воно, мов із срібла лите. Невидимі ліси на горах шуміли тихо і грізно. Дора улягалася спати — вогники у вікнах хат гасли, і здавалось, що попід вікнами по селу хтось ходить... хтось сильний і добрий... може, Чугайстер ходить і гасить вогні.
— Очевидно, варто було тільки з-за одного такого вечора приїздити бозна-звідки аж сюди на дачу? — чи то питав хтось самого себе, чи то стверджував.— Чи як гадаєте, Дарино Дмитрівно?
Вільде сиділа поміж нами, накинувши на плечі светр; вона ласкаво поглядала на нас, було їй, мабуть, приємно, що в її оселі, правда, ще недобудованій, звучали вірші, суперечки, пісні — вона намагалася "не відірватися" від молодих; вона не відповідала на запитання, а потім таки сказала:
— Я, хлопці, не люблю слово "дача". Це щось таке курортне, від-починкове, я ж приїжджаю сюди працювати. І приїжджаю, щоб побути на самоті з самою собою, а це дуже важливо для письменника; і приїжджаю, щоб побути на самоті з власною совістю. Розумієте? А красу, екзотику, якщо хочете, можна побачити і в Стрийському парку у Львові.
Закінчуючи своє "Слово з нагоди присудження літературної премії імені Тараса Шевченка", Вільде заприсяглася:
"Мій вік не дозволяє мені давати повноважні обіцянки, але в одному я певна: не напишу ні рядка проти моєї громадянської совісті".
Я мав нагоду чути, як вона говорила від імені своєї громадянської совісті. Було це на початку сімдесятих років, коли окремі львівські науковці й літератори зводили якісь особисті порахунки з критиком і літературознавцем Степаном Михайловичем Трофимуком. Не знаю, коли, кому і чим насолив цей лагідний і тихий чоловік, але звинувачення сипалися на нього досить таки густо. Бідолашний Степан Михайлович не вмів і не хотів воювати з своїми явними і потаємними ворогами, він ходив безпорадний, розбитий, власне, тоді саме й причепилася до нього хвороба, від якої згодом і помер.
Найсумніше в цій історії було те, що всі, кому це належало знати, знали, що Трофимук як людина, як літератор чесний, чистий, як білий сніг, однак ніхто не зважувався брати його під захист. Мало того, на черговому зібранні творчої інтелігенції виступив один старий письменник (імені його називати не буду, бо він теж уже покійний) і, так би мовити, на повний голос звинуватив Трофимука в семи смертних гріхах: мовляв Трофимук і се, і те, і некритично він колись у своїй статті поставився до творчості такого поета, як Богдан-Ігор Антонич.
Одне слово, "розмалював" Степана Михайловича, як кажуть, під горіх.
На другий день Вільде зустріла промовця у коридорі видавництва "Каменяр". Я не хотів бути свідком їхньої неприємної розмови, але Дарина Дмитрівна притримала мене за руку:
— Я хочу, щоб і ви чули,— сказала.
Учорашньому промовцеві вона не дивилася у вічі, вона дивилася собі під ноги, витираючи хустинкою окуляри*
— Боже, боже,— зітхала,— я доживаю до старості і завжди бу-ла-м переконана, що в нашому письменницькому ремеслі найголовнішими є честь, совість. Хіба вчора ви не знали, що Трофимук чи не перший у нашому літературознавстві дослідив літературний процес у західних областях України, зокрема становлення пролетарської літератури? Хіба ви не знали, що він певною мірою відкрив нам Василя Бобинського, багатьох авторів "Вікон"? Хіба вам не відомо, що Трофимук ніде й ніколи не блукав, і єдине його лихо — це те, що він не вміє за себе постояти. А ви що з ним учора зробили?
Вільде не стала чекати ні пояснень, ні виправдовувань — мов сліпа спускалася сходами з четвертого поверху.
Хочу закінчити це есе про Ірину Вільде невеличким епізодом, який запам'ятав з весни 1975 року. Разом із викладачем Івано-Франківського педінституту, який цікавився старожитностями, ми того дня побували в Надвірній, Микуличині, Ворохті. Після обіду мій приятель повіз мене до церкви в Дорі — оглядати старі ікони. Власне, до церкви ми не заходили, ціла купа церковного начиння, серед нього давня ікона — так звана Житіє святої Варвари — мокло і нищилося у дзвіниці. Старому чоловікові, який показував ці мистецькі скарби, очевидно, надокучили наші вигуки обурення з приводу нелюдського ставлення до ікон, бо він намагався якомога скоріше нас позбутися. Він сказав:
— Та вже, мабуть, не дадуть тим образам пропасти, не бійтеся. Вже ними цікавилася письменниця Вільде, яка має у нашому селі вілію.
Правду кажучи, до того часу я не мав щастя побувати на дачі письменниці в Дорі, тому спитав:
— Чи не знаєте: тут Вільде тепер?
— Тут,— відповів селянин і показав дорогу до "Вільдишиної ві-лії".
Я не міг обминути щасливої нагоди і незабаром уже стояв перед дачею. Саму Вільде я побачив у саду: старенька жінка обкопувала дерево; дерева ще стояли голі, нерозбруньковані, але вітер уже пахтів свіжою розкопаною землею... пахтів вітер теплом.
Мене схвилювала її проста і свята робота; я згадав давню нашу розмову про те, що кожний письменник — це розлоге дерево, густо поросле гіллям, а на кожній гілочці інше листячко шелестить, інша пташка співає, по-новому сонце переломлюється, інакше відлунюється пісня. Дерево — цілий всесвіт.
МАГІЯ СТАРОГО ПЕРГАМЕНУ
Він геть чисто про все забув.
Він узяв квиток, сів у чернівецький поїзд і поїхав до Коломиї, кваплячись до матері, яка несподівано захворіла; він любив свою Коломию, особливо напівсільські її околиці, забудовані дерев'яними будиночками, що їх колись величали то котеджами, то віллами, а тепер вони погор-билися, позападалися подекуди в землю по самі вікна, позаростали здичавілим бузком, позираючи з-під іржавих дахів, здивовано і злякано на гурти білих і високих будинків, що звідусіль наступали на них; він, однак, любив і це зелене запустіння, і тишу, що панувала тут від сотворіння світу, і нічого дивного в його любові не було — тут минула його юність...
Він завжди їхав до Коломиї з радістю, з передчуттям добрих зустрічей, веселих розмов, безконечних мандрівок у молодість, а сьогодні сидів у вагоні пригнічений, сумний, і телеграма, що. сповіщала про мамину хворобу, раз у раз нагадувала про себе; він діставав її з кишені, перечитував кілька скупих слів, підписаних сестрою, і потішав себе, що нічого страшного з мамою не могло трапитися; він п'ятдесятирічний сивий чоловік, не міг уявити себе без матері, котру не просто любив, як і належить любити синові — мама була його другом, порадником, літературним критиком і обороною перед несправедливістю, яка часом на нього нападала.
Він, отже, їхав до Коломиї, забувши, що назавтра його і мене чекали учні дев'ятих класів однієї з дрогобицьких шкіл, які давно задумали цікавий, на їхній погляд, вечір на тему: "Як пишуться історичні романи?"
Мусив я їхати сам.
Це був ризик, Роман Іванович мав на той час за плечима "Мальви", "Черлене вино", "Манускрипт з вулиці Руської" — книжки широковідомі, широкочитані, часом критиковані, особливо перша, а найбільше таки хвалені критиками, а головне — Іваничук був колись учителем, і я неодноразово бачив і чув, як він глибоко і просто (при цьому ледь усміхаючись у сиву бороду) вміє розмовляти з читачами.