Ну, а бригадир їхній образився:
— Даремно ви так, професоре. Будуємо махину яку... будуємо ж не на голому місці... і до нас тут були люди... діди, прадіди. Отож, хотілось би поглянути в корінь...
Професор подумав: "Красні слова..."
Коли ж запримітив, як монтажники святешно торкалися викопаного глечика, мовби хотіли відчути на його порепаному вінчику тепло людських рук, що виліпили його, засували в піч, варили у ньому страву, то зрозумів: не задля порожньої цікавості помагають монтажники археологам,— сини прийшли до предків.
Я часто згадую цей випадок... і думаю про Шершуна. Тільки ти, будь ласка, не лайся, що бозна-чим сушу собі голову.
Магнітофонну плівку одержав і вечорами слухаю "Целвону луту" у виконанні твоєї Мар'янки. Сумно дідові без неї...
Приїжджайте. Яблука вночі не дають спати: гупають та гупають".
ПОСЛАННЯ ДРУГЕ
За глухими віконницями іржали коні...
Коні іржали, чуючи дорогу, були коні жалобні, вороної масті. На світанку воронії коні повезуть Юрія — Гедеона — Звєнжика — пана Іхмеліски, гетьмана запорозького і князя Сарматського — в гостину до кам'янецького Галіль-паші, але до світання ще далеко, бо ледве-но повечоріло і ще його милість князь про готовану кам'янецьку учту слухом і духом не відає. Він горбиться за столом у "тронній" палаті своєї немирівської резиденції, підперши долонями вузько затесане лице. Водянисті глипавки втупилися у штоф з оковитою, біле, як у мерця, чоло крається зморшками... крається, мовби його милість князь не може дати ради з державними мислями.
А коні за глухими віконницями іржали.
Коні іржали, а пані суботівська Хмельницька волики у ярма запрягала і нивку скородила. Сіяла пані Хмельницька матірку, сіяла і промовляла: ой рости, конопелько, мой до стелі, до стелі рости, у волокно вбирайся...
Коні іржали...
Коні іржуть, а в клепсидрі шелесно стікає час, стікає піщина за піщинкою, і в кожній піщинці мить, яку не повернеш і не повториш. У поставці скапує, кліпає свічка, ярий віск пахтить весною, медовими бджолами і недільною церквою. Горбата чорна тінь закоцябла на стіні, мовби пришпилена гвіздками,— тінь од писаря Якима Доброчина, єдиного православного при дворі князя Сарматського. Права рука Якимова відбилася на стіні химерним крилом, з усієї тіні крило лише й живе, тріпочеться, мовби прагне злетіти. А куди, куди злетіти? До закопченої стелі? Чи, може, жадає вирватися з душної комірчини через вікно, зачинене наглухо віконницями? Чи, мо', стереже дубові двері, очікуючи, чи, бува, не прочиняться?
Марниця усе це... марниця, бо крило саме по собі повне-повні-сіньке волі і простору; крило кружляє понад білим полем, і там, де воно об нього черкається, на білому полі ореться чорта борозна.
То пише Яким Доброчин:
"Збоку може здатися, що його милість князь Сарматський не може дати собі ради з державними мислями, насправді ж у його голові блудить самотиною думка, як вівця у витовченому ордою степу; вівця нипає за віхтиком зела, а думка княжа борсається у мороці: "А далі, пане Юрасю, що? А далі?.."
"Кину кужіль на полицю..." Кину... навіщо катувати себе цим "далі"; сотворить господь новий день, накреслить нові виднокола, а поки що пий, пане Іхмеліскі, пий!.. Мушу чимдуж упитися... мушу... щоб знову втрапити у світ веселих химер, у химерному світі забувається день вчорашній і день сьогоднішній... я боюся вчорашнього... я боюся сьогоднішнього... лякаюся завтрашнього..."
Коні іржуть за глухими віконницями...
"Господи, тягаристий камінь поклав ти мені на плече і звелів нести. Легше тому, котрий орудує на бойовиську шаблею, списом або мушкетом, і легше тому, який оре і сіє, і тому в сто крат легше, що мурує стіни, і тому легше, хто, проткнувши голландський папір шовковим шнурком і обернувши окремішні аркуші в цільну книгу, пише день при дні повість про зацного лицаря, котрий життя поофірував на вівтар ой-чизни-матки. Бо той, хто орудує правим мечем, колись таки втішиться вікторією; той, хто оре ниву і сіє злаки, спече хліб для себе і для ближнього свого; той, хто мурує стіни, обігріє і захистить в новому притулку вбогого; той, хто пише про чини лицарські, творить історію для прийдешніх поколінь...
А я...
А я пишу про мерзенну зраду, про хтиві помисли, про повзання смердючого тхора, який вбив собі в голову, що завтра обернеться на сокола. Коли б я писав про харциза безрідного, то це можна б якось зрозуміти і перетерпіти, я ж пишу про сина..."
Коні за глухими віконницями...
"Тоді теж іржали коні... але не тут... давно... в чигиринському дворі. Одні іржали по-весільному, інші — гейби за плату, а треті чорно сурмили... Хіба кінське іржання має колір... смішно., а все ж коні сурмили чорно, на смерть.
Коні смерть відчувають.
Я стояв перед ним...
Я стояв перед ним, як школяр перед дяком, і теребив у руках шапку; плач роздирав груди, в очах пекло піском... в очах клубився ляк... я зовсім недавно бачив гетьмана на коні... ще дужого, кріпкого, здавалося, йому і зносу не буде, а нині він лежить на білих подушках у білій сорочці, білий чуб розсипався на крутому чолі, білий вус розкрутився...
Лише очі по-давньому світилися.
Я стовбичив перед ним хвилину... годину... цілий вік; за моїми плечима двоє вузьких вікон, заслонених рушниками, на рушниках червоніли ружі і зеленилася рута, від білизни рушникової, з їх вишиваної червленості і зелені в ложниці гетьмана... у ложницю гетьмана я досі не ступав ні півстопою... в ложниці гетьмана гойдалася сиза м'яка імла. За моїми плечима... за різьбленими дверима покашлювали учені лічці і січові характерники, порипували чобітьми і подзвонювали шаблями полковники і генеральна старшина; всі вони, певно, перешіптувалися, дивуючись, що гетьман Хмельницький покликав до себе поета.
Лампада перед іконою архангела Михаїла поблимувала, лампада, як жовтий метелик... метелик то більшав, і тоді прояснювався мальований лик архангела, то зменшувався, летів кудись метелик у далечінь, ставав тліючою цяткою; я потерпав, що коли й цятка зникне, то гетьман погасне... погасне, і я ніколи не дізнаюся, чому звелів мене покликати.
Чи забаглося йому, жеби я взяв з полиці книгу, моєю рукою таки списану, і прочитав про його, Хмельницького, звитяги на бойовиськах; бойовиська ж ті або бачені мною на власні очі, або списані зі слів ре-гіментарів козацьких.
Чи забажав він послухати мої вірші, для душі складені і з душі добуті?
Адже бувало колись... він кликав мене у намет або ж у світлицю: "Читай, Якиме".
І я ступив до широкого ложа...
Я ступив до широкого ложа, гетьман прочитав на моєму лиці запитання, рука його звелася угору, міг цей рух означати пересторогу або заклик до уваги. А він запрошував сісти на його постіль... ближче сісти, бо хоче просити мене вчинити йому велику послугу... бо хоче мене просити... не наказувати... просити за Юрася, за сина свого. Юрася-підлітка козацьке коло гетьманом обрало. Це ніби й добре, бо означає любов козачу до роду Хмельницького, це й дуже зле, бо заважка для Юрася гетьманська булава, заважка і водночас надто легка; в булаві влада і сила — дві змії, яких у змозі тримати на припоні муж, усіма чеснотами наділений. Юрасеві ж ще розуму черпати та черпати, і добре чинить Іван Виговський, надумавши слати Юрася в Київ на науку. Та коби лише був при Юрасеві дорадцем писар генеральний, причепляться до отрока дорадці інші — менші і більші, чесні й облудні. У нього ж вдача воскова, з воску виліпиш праведника і виліпиш диявола. "Тому жадаю, Якиме, аби ти був при гетьманичу повсякчасно, моє жадання старшині нині передам, Юрасеві заповім і в паперах військових відповідно запишемо. Будь при ньому не джурою, не писарем... навіть не поетом просто для розривки і забави... Будь сумлінням... голосом поспільства. Будь... і не бійся у слові писаному й усному виказувати йому в очі правду, як мені, бувало, виказував. Маєш на це моє вітцівське повеління і законне право маєш, дане тобі заслугами перед Вітчизною... ранами... вченістю... талантом... і походженням зі стану посполитого. Знаю наперед: навколо Юрася кружлятимуть ла-кизи, підхвальки, вчителі вельми мудрі, котрі й мене вчили, що чорне є біле, а біле — чорне; вони зодягатимуть його в пишні кармазини... тобі ж належить ті одежі з нього знімати: кажи йому правду про вчинки його, задуми, поводження з людьми. Най зважує, виважує і очищається... Зробиш це для мене, поете?"
Я аж западався по коліна в землю під ваготою гетьманових слів...
Я аж западався... бо безпечніше поетові співати про пташку в полі, про ясінь неба або ж про походи переможні, аніж здирати з когось пишні одежі, дарма що вони з олжи пошиті, ніхто ж голої правди не полюбляє, правда — не жона.
Богдан Хмельницький теж інколи не любив...
Хмельницький теж інколи не любив, але відмовити я не посмів, бо пам'ятав про призначення поета і ще знав: Україна в молодому Хмельниченку прагне уздріти його батька, а всякий поет починається з правди.
Я припав до гетьманової руки. Богданова рука лежала холодна і квола, в якусь мить я не повірив, що на ложі вмирає регіментар; його ж десниця повинна пам'ятати і короткий змах шаблі, і гетьманське повеління булавою, і рішучий розчерк пера... Рука ж гетьманова нічого не пам'ятала, сила його, виходить, таїлася не в ній, і добре, що не в ній; маєстат великих не в жилавості їхньої десниці.
Я вклав свою долоню у його розкриту долоню...
Я вклав свою долоню у його розкриту, як поле, долоню, мало це означати мою присягу. Гетьман відповів на потиск кивком голови; від того руху кволого зірвалася з вії сльозина, як з дерева вітер зриває краплю роси. Сльоза розтала у вусах, а може, впала розпечено мені в серце... Серце запекло, груди здригнулись, готові вибухнути плачем.
Бо вмирав Хмельницький...
Я плакав беззвучно, хиталось і тріскалось надо мною склепіння ложниці... я сльози тамував у собі, боячись розтривожити гетьмана... потішав його, як дитину, кажучи, що хворість нинішня минеться, що сягне він по булаву... булава сиротливо стигла блискучою грушею на столі... на вишиваному білому обрусі... ще сам, гетьмане, посторцуєш сина-підлітка; буде Юрась ходити біля твого стремена. "Заржавіє, Якиме, незабаром стремено..." — сміявся з моєї бесіди Хмельницький.