Хорунжий звернув на нього увагу, бо лише він не мав зброї і одяг на ньому був не такий, як у решти. Завваживши, що старшина затримав на ньому погляд, чоловік зі шрамом сказав:
— Посланець до Богдана Микошинського.
— Від кого? — поцікавився Воронюк. — Він сам скаже гетьману.
Одного погляду досить було Микошинському, щоб зрозуміти, що той, хто перед ним стояв, не належав ні до козаків, ні до міщан, ні до селян. Не схожий він був і на польського шляхтича. Довгі ноги його обтягували короткі, до колін, штани; на кощавих плечах висіла сорочка з тонкого білого шовку, пов’язана під шиєю чорною стрічкою. В блакитних очах вгадувалося очікування. Прибулець перевів погляд на хорунжого, а потім знову на гетьмана і сказав щось німецькою, з чого можна було зрозуміти тільки "Вольф Бредель" та "Рудольф".
— А по-нашому ти не зміг би? — поцікавився гетьман.
На довговидому обличчі з рубцюватим носом з’явилося бажання зрозуміти. Микошинський подумав про перекладача, і водночас у свідомості його спалахнула підозра. Хіба король германський відрядив би у таку далеку й небезпечну подорож людину, яка не знала бодай польської мови?
— Пане гетьмане, — озвався хорунжий, — то як бути з тими людьми? — Розподіли поміж куренями, накажи нагодувати, а потім кожного нехай огляне лікар. Не занесли б чуми...
Коли хорунжий вийшов, чоловік сів і почав розшнуровувати боти. Скинувши взуття, яке свідчило, що власникові його довелося долати тернища, болота й чорнозем, він витяг устілку і подав її господареві куреня. На зворотному боці шкіряної прокладки було написано:
"Богдане, якщо в чоловіка, який подасть тобі це, на правій лопатці родимка завбільшки з вишню, а на лівому передпліччі наскрізний шрам, то він той, за кого себе видає. Нечипір".
Навіть якби в записці не було імені автора, Микошинський впізнав би почерк свого посланця до Рудольфа Другого. Германець тим часом зняв сорочку, оголивши дистрофічний торс. На передпліччі лівої руки справді було знати слід від шпаги, а на правій лопатці червоніла родима пляма завбільшки з вишню.
Цього разу прибулець заговорив литовською; він довго і по-придворному вишукано запевняв гетьмана в повазі і найліпшому ставленні до нього монарха германського. Рудольф Другий, — казав він, — знає про мужність, військову доблесть і відданість християнській вірі ватажка запорізького лицарства і тому дозволяє собі нагадати про обіцянку, дану Микошинським торік імператорові листовно і через його посла Еріха фон Лясоту. Виконання її якраз на часі. Так добре розпочатий наступ на турка через відсутність поляків тепер на грані зриву, бо укладання польськими воєначальниками миру з татарами — це по суті припинення війни з Туреччиною.
Микошинський знав, що поляки пішли на мир з татарами не через відступництво, а через те, що в самій Речі Посполитій панував безлад. Повстанське військо Наливайка громило маєтки шляхти; козаки Лободи, пообіцявши підтримку Замойському у війні з мусульманами в Молдавії, насправді зрадили і зайнялись грабіжництвом. А тим часом через Дніпро переправлялася і вже сунула Кучманським шляхом величезна кримська орда.
— Вся Європа піднялась на турка: Германія, Іспанія, Італія, Франція, Волощина, Трансільванія, Молдавія і тільки Річ Посполита... — оповідав посланець.
— Річ Посполита... — луною відгукнувся Микошинський. — Якби то була нормальна держава... Колись, коли укладали союз між Україною, Литвою та Польщею, зарікалися не займати віри, мови і звичаїв одне одного. А тепер кожен ляшок з-під Кракова вважає себе чи не поважнішою персоною за родовитого руського шляхтича.
Посланець Рудольфа Другого, який уже знову одягнув сорочку, раптом сполотнів, ясно-голубі очі його стали білими, він поточився і впав на килим.
— Цього ще тільки не вистачало, — пробурмотів Микошинський, схилившись над худим, обм’яклим тілом.
Він схопив глек з водою і хлюпнув германцеві в обличчя.
— Дорога була важка й голодна, — прошепотів той, отямившись.
— Пробач, не по-християнському вийшло. Зараз велю нагодувати. Відпочинеш, тоді й поговоримо.
— Пане гетьмане, — сказав посланець, звівшись на тремтячі ноги, — люди, котрі привели мене сюди, не знають, що я по-литовському...
— Гаразд, гаразд, не хвилюйся.
З ранку до вечора новоприбулі не виходили з церкви. Молились, сповідувались. Отець Павло після їхніх сповідей ходив похмурий, злостивився на всіх. А характерник Оникій, який не проминав нагоди зачепити Приблуду, сказав йому:
— Моляться. Сподіваються на прощення... А не знають, що ніщо не минає без відповіді — ні добро, ні зло. Вимоливши прощення для себе теперішнього — тільки відтягнуть час розплати. Нікуди від гріха подітися — впаде він не в цьому, так в іншому житті, якщо ж не на тебе, то на діток твоїх, онуків і правнуків... Цить, синку, цить. Знаю, про що хочеш запитати. То їхній гріх. І відповідати доведеться кожному за себе й за інших. Гріх-бо то цілого народу. Адже ти про ординців подумав? Релігії вигадали люди, а справедливість — Бог.
"Кря-я!" — почулось у верховітті.
— Атож, атож. І ти так вважаєш, мій любчику... — Оникій підвів очі, пошукав поглядом птаха. А коли опустив, то в них не залишилося вже й сліду лагідності. Це був погляд божевільного або сплячого, який спить з розплющеними очима. — Іди геть, Саво, Карпів сину! У місті на пагорбі вона, за товстими мурами. Море довкруж... Нічого більше не скажу! Не знаю.
Потурнак, який за кілька кроків очікував Саву і чув слова Оникія, на мить змінився на обличчі; в чорних зіницях його промайнув подив, а потім почуття, схоже на ностальгію.
Дошки на обшивці чайки були так щільно припасовані, що тільки деінде доводилося шпарувати. Працювали мовчки; лише В’юн іноді кидав шпильки з приводу коротеньких штанців, що теліпалися на стегнах у Гарбуза, котрий з напарником, таким самим здоровилом, розпилювали неподалік стовбур липи.
— В’юне, — озвався Сава, — а Кафа — це фортеця?
— На щастя, не довелося там мешкати, — відказав Микита. Тоді порадив запитати у Петра.Потурнак, котрий конопатив зсередини і чув їхню розмову, подав голос:
— Кафа — фортеця. Але не на пагорбі. Адже ти, Приблудо, про це хотів довідатись? Є ще одне місто-фортеця — Акерман. Але й воно, можна сказати, на рівному. Ну, а те, що на пагорбі, — далеко. По той бік Чорного моря. — Постукування всередині човна припинилось; по хвилі почувся звук кресала, і звідти потягло тютюновим димом, а ще по хвилі долинуло: — Воно справді на пагорбі, а довкруги стіни високі, що на дві третини периметра виростають прямо з води. Якщо в столиці Порти можна купити все, то тут торгують діамантами, золотом, сріблом, предметами розкоші. Зветься місто — Сіноп. Я б тобі, Саво, не радив брати до серця слова характерника. Ну, він не завжди теє... Змирись.
Сава спершу побачив чиюсь тінь, а потім почув:
— Добридень, пани-брати!
То був голос гетьмана, який у супроводі писаря і джури непомітно підійшов до стапеля. Попри серпневу теплінь, козацькі зверхники були одягнені у такий самий однострій, як і вартові на брамі, — червоні шаровари, чоботи, білі сорочки і легкі свити. Голови покривали сірі смушкові шапки з червоними шликами.
— Доброго здоров’я, пани-батьки! — схопившись на рівні, відказав голосно Микита В’юн.
— Оце козак! — мовив Микошинський. — А ти чого такий сумний? Приблудою тебе, здаєтьтся, нарекли?
З-над борту з’явилася поголена голова Потурнака з люлькою в зубах. Микошинський тим часом оглядав судно; він навіть провів долонею по гладко відфугованих дошках. На його обличчі з’явилося вдоволення.
— Шануйтеся, дітки... Вам-бо на ньому й плавати. Хто який дуб зробить, той на ньому і в похід піде.
Потурнак з Микошинським і писарем сиділи під вербою, спостерігаючи, як на галері й каравелі піднімали й спускали вітрила. Їх, здавалося, нічого, крім вишколу команди моряків, не цікавило.
— Петре, — озвався гетьман, — ти довго був у Сінопі. Що воно за місто?
— Забудь про нього й думати, Богдане, — відказав Потурнак. — Тільки занапастиш людей.
— Ну, ти стратег... Таке вже воно й неприступне...
— Атож. Неприступне. — Потурнак вибив об корінь верби люльку, сховав у кишеню.
— У чому ж його неприступність? Високі кріпосні мури, чи що?
— Дуже високі. І здіймаються просто з води. День і ніч варта на них зірко стежить за кожним суденцем, за кожною фелюгою, яка з’являється в морі. Не менш пильно стежать також за пустелею з протилежного боку міста. Охороняє його великий загін яничарів.
— Петре, — подав голос писар, — а чого така увага султана саме до цього міста?
— Ну, так склалося. Постійні гості міста — найбагатші негоціанти і найвизначніші вельможі світу, які відвідують його, щоб купити або продати якусь коштовніть. Квадратний сажень кам’янистої землі в Сінопі коштує вдвічі дорожче, ніж у Стамбулі.
На сухорлявому лиці писаря з’явилося розчарування.
— Шкода, — сказав він, перебираючи пальцями сивий вус.
— Що шкода? — не зрозумів Потурнак.
— Що фортеця така неприступна.
Козак довго не озивався. Він ляснув по кишені, де лежали кисет і люлька, але не витяг їх.
— У місто можна проникнути тільки через браму, — нарешті подав він голос. — Її ж відмикають зі сходом і замикають із заходом сонця. Якщо якесь судно прибуде після заходу сонця, навіть коли ще не настане ніч, то ворота команді не відчинять. Неподалік від берега завжди стоять дві-три великі військові каторги. А на березі, біля самої води, — верф, де постійно щось споруджують: чи-то галеру, чи сандал. — Петро кивнув на плесо, звідки долинали команди. — Ось такі. Ага, ще: судна не всіх держав мають право заходити в Сінопську гавань. Наприклад, корабель під французьким прапором не впустять... Тепер з боку, протилежного від моря... Там місцевість хоч і безлюдна, але караванні шляхи не пустують. Десь із десяток їх зливаються неподалік від Сінопа в дві дороги, одна з яких веде в гавань, друга — до південної брами, яка так само відмикається зі сходом і замикається з заходом сонця. Варта помітить не те, що караван, а й шакала за версту. До речі, ночі там ясні...
— А скільки в місті яничарів? — поцікавився Микошинський.
— Ну, я не знаю... Гадаю, десь зо дві сотні. Додай ще стільки ж військових на суднах.
— Чи можуть сподіватися обложені на допомогу ззовні і як скоро? — знову гетьман.
— Богдане, я втік не з дивана губернатора Сінопа, а по суті з неволі.