— Дивно ! — думав він. — Як-же це я не помітив, що він уже такий великий?...
Завжди тихий, мовчазний, слухняний і трохи ледаченький Олекса, дійсно був якось осторонь від усього і начеб-то нічим не цікавився. Але зараз він стояв з очима повними сліз і казав:
— Ти завжди був сам і завжди своє думав... Ти ніколи й не поговорив зі мною як слід, але я все знаю і люблю тебе, брате!...
— Діточки мої! І До мені діяти з вами? — плакала Оксана.
— Нічого, нічого! Все буде добре! Я поїду до Київа, буду заробляти й вам допомогати... А вам тут і з Олексою добре буде... — заспокоював її Данило.
Тільки-шо Данило скінчив свої збори в дорогу, як у хату ввійшов Петро. Привітавшись з Оксаною, він всміхнувся до Данила:
— Є!...
Вийняв з кешені зелененьку пашпортову книжечку і подав Данилові. Той поспішно розгорнув її і став переглядати. Прочитавши кождий рядок, підійшов до маленького зеркальця, що було вліплене в стіну і став увалшо розглядати своє бліде лице, темно-русяве волося на голові, високе чоло, сумні сірі очі, невелички вуси й кучерявий пушок на бороді.
— Майже підходить! Тільки я трохи молодший. А то навіть і називається так само.
Розгорнув пашпорт і подивився :
— Гм... Данило Зелений... Зелений... Бог зна звідки... Жив і помер, а зараз знов буде жити... Хто він і що він?... — замислено говорив Данило.
— Ти не думай довго! — перебив Петро. — Збірайся та підем ! Я проведу тебе !
Тепер єдиною думкою Данила було: як найобережніше попрощатися з матірю, щоб не дуже засмутити її. Боявся й стримувався говорити, щоб не розплакатися самому й не порушити в собі тієї сили, яка була єдиною його опорою. Взяв на плечі тлумака з хлібом, поцілував Олексу й підійшов до матері.
— Благословіть, мамо !
— Кудиж ти, сину, вибіраешся?! — тільки й могла сказати. Залилася сльозами і стала його хрестити. Руки дріжали. а вона все хрестила і хрестила. Потім зняла зі стіни образка Матері Божої "Почаївської" і дала йому в руки.
— Хай хранить тебе Мати Божа! Не забувайся, сину, та за свою маму!
Поцілував її в обидві руки й вийшов з хати.
— Я проведу тебе, сину ! — скрикнула вона !
— Не треба, мамо ! — сказав Данило вже з-за дверий, — Я мушу сам іти...
Вискочила слідом за ним.
— Щож я скажу, як прийдуть?...
— В монастир послушником пішов... Вониж усі знають, що я збірався колись...
Скрипнули ворота і Оксана зосталася сама. Стояла довго і прислухалася, як затихали на сонній вулиці поспішні кроки Данила й Петра. Колпж стало зовсім тихо, Оксана сіла на лоріг і так заніміла. Вийшов Олекса і взяв її за руку :
— Ходім до хати! Тож я з вами..
Наче зі сну пробудилася:
— Ти?... Ти зо мною?... Сину мій єдиний!...
Вхопилася за нього обома руками.
— А того "Кобзаря" він забрав з собою ? — спиталася несподівано.
— Ні! "Кобзаря" він зоставив.
— Треба його сховати! Добре сховати!...
Схопилася і побігла до хати.
За коловоротом Данило попрощався з Петром і залишився сам. Навколо одні лише поля чорні, на яких де-неде лежали білі клапти снігу. Повітря пахнуло якоюсь ніжною зеленю і свіжою землею. Озираючись навколо себе, він думав: — "Ґрунт дихає, а я відриваюсь від нього!..."
Звернув з дороги, припав чолом до вохкої землі і промовив :
— Прости мені, що йду від тебе, але я ніколи не зраджу тебе!...
10. ОНУФРІЄНКО.
Через два дні був Данило у Київі. Спершу всього подався до Печерського монастиря і, замішавшись в гурті подільських прочан, забрався в "странну", де на довгих "нарах" спали в суміж чоловіки й жінки, Москалі й Білоруси, Грузини й Українці і взагалі ті всі, що вірили в "єдиного православного бога", або так собі прибилися до невільної української столиці. Притулившись в куточку на "нарах", Данило залишив там свого тлумака і подався шукати Онуфрієнка.
В редакції, де працював Онуфрієпко, не застав нікого, але якийсь низький і присадкуватий, з рябим від віспи лицем чоловік, що відчинив йому двері, сказав: — "Онуфрієнко, певне, сьогодня і не прийде... Вчера в редакції був трус і двох товаришів забрали й посадили в "Лукіянівку"...
Данило перший раз чув про "Лукіянівку", але інстиктивно відчув, що це мусить бути щось надзвичайно страшне, а через те ніяково сказав:
— Тоді тут тако-ж не гірше, як у нас !
Сторож подивився на нього сонними очима і спитався ;
— А ви звідки?
— Я з Трипілля... Там зараз труси і я втік.
— То ви, краще, в лісі заховалися-б...
— Я говорив колись з Онуфрієнком, що як що до чого, то він мені тут місце дасть...
— Ага! — валено сказав з рябим лицем чоловік. — Тоді ви зайдіть і почекайте трохи. Може хто небудь надійде.
Скоро прийшов якийсь білявий студентик в куценькій тужуручці, широкому картузі і з окулярами на носі. Ввійшовши до редакції, він зараз-же звернувся до чоловіка з рябим лицем.
— Ну, що?
— Нічого! Все благополушно.
— А це хто? — кивнув головою на Данила.
— Я з Трипілля до Онуфрієнка, — відповів сам Данило.
— А що там такого сталося ?
— Викрили орґанізацію... Труси роблять...
Студентик сів на стілець, заложив ногу на ногу, став закурювати папіросу. Закуривши папіросу, повернувся до Данила і, пускаючи в його лице дим, важно заговорив :
— Чув я про Трипільську організацію. Слабенька вона і націоналістична. Той Онуфрієнко взагалі не вміє, як слід керувати справою на місцях. Потім надто вже горячий він та нетактовий. Якось пропонував зробити напад на "Лукіянівку" і випустити політичних арештантів.
— А хіба то зле? — спитався Данило.
Студент приплющив іронічно ліве око і всміхнувся:
— А ви думаєте, що добре?
— Мені здається, що так навіть і повинно бути...
— Ех, селюк ви, селюк ! — сказав студентик, плещучи Данила по плечу. — І нічого ви не розумієте!...
Данилові він рішучо не сподобався. Не сподобався не тільки характером своєї розмови, яка в свому тоні мала щось спільне з розмовою Онуфрієнка підчас першої зустрічі з ним, але й не сподобався він ще й тим, що з перших-же слів став зменшувати значіння свого товариша і так звисока дивився на його поступовання. Своїм чулим селянським серцем він зрозумів відразу, що й у самій партії не без гріха, що й тут нема ладу і провадиться дрібязково боротьба одиниць. Слухаючи, як студентик "критикував" Онуфрієнка, називаючи його "партійним компромітатором", Данило думав: — "І чим він ліпший від сина трипільського урядника Стьопи? Цікаво було-б знати, щоб він робив, як би так Онуфрієнко не пустив його на партійні збори, як то було зі Стьопою... Чи не такі самі були-б результати?"... Як виявилося пізнійше, то його думки були цілком правдиві, що він нераз згадував.
— Такі революціонери, як Онуфрієнко, нагадують мені зірваного з привязі коня, якиий, задерши хвоста, летить не знаючи куди... — говорив студент.
— Мені тепер хоч яке небудь місце... — сказав Данило, скорше відповідаючи своїм думкам, ніж до студента.
— А!... Он воно що!... — простягнув студент, розглядаючи Данила. — Ну, да... Звичайно... Що-ж...
Але в той час у двері хтось постукав і сторож побіг відчиняти. Студентик схопився і одійшов на бік. В кімнату жваво вскочив якийсь худий чоловік, в якому Данило відразу взнав Онуфрієнка.
— Товаришу ! Земляче мій ! — радісно скрикнув він, побачивши Данила.
Схопив його за обидві руки і став трясти.
— Що, викрили? питався з сумом.
— Так ! викрили,..
— Зовсім?
— Ні! Кінці заховав... Труси робляться...
— Ага!... Так!... А пашпорт маєте?...
— Маю.
— Покажіть!
Данило вийняв з кешені пашпорта і подав Онуфрієнкові.
— Ага!... Так!... Зелений, значиться, з чим і поздоровляю...
— Поневолі позеленієш... — промовив Данило.
— Нічого! Нічого, товаришу!... Якось то воно буде!...
Не турбуйтеся !... Білявий студентик ходив по хаті і винувато всміхався. Скориставши з моменту, що Онуфрієнко вибіг на хвилинку до другої кімнати, він підійшов до Данила і участливо сказав:
— Познайомимся! Я студент медик Микола Кононен-ко! По партійному — Конько.
Данило простягнув руку.
— А я трипільський селянин Данило...
— Зелений! — підказав Онуфрієнко, підходячи до них. — Данило Зелений, товариш наш і земляк дорогий.
Данило зненацька почервонів і тихо-тихо промовив:
— Але-ж я досі був Данило Терпило...
— Пусте! — сказав Онуфрієнко. — Скажіть, ви ще не обідали?
— Ні, не обідав. Я ще й ходити тут боюся...
Студентик раптово заметушився.
— Я, товариші, піду трохи пізнійше! Якось воно не зручно йти всім разом... Як дивитися з боку, то цілком підозрілим здається...
— Йдіть собі, йдіть ! Страхопуде такий ! — жартовливо промовив Онуфрієнко до студента.
Студент з солоденькою міною вклонився і, низенько зігнувшись, наче його давила стеля, швиденько вийшов з кімнати.
— Бестія ! — всміхнувся Онуфрієнко до Данила. — На сластьони до "Тараса з Полтавицши" побіг... Знаю я його, смакуна такого... Ну й нехай собі йде куди хоче, а ми з вами в робітничу їдальню підем...
11. ЗАВОД ҐРЕТЕРА.
В робітничій їдальні, яка знаходилася аж на передмістю, недалеко страшної "Лукіянівки", завжди було повним повно всякого народу. Ця їдальня була чимсь середнім між клюбом і звичайною "пиварнею", куди сходилися всі Лукіянівські робітники і де бували різного роду партійні інтеліґенти, аж до звичайних "просвітян", включно.
Коли Онуфрієнко привів сюди Данила, то до них зараз-же підійшло де-кілько робітників з завода Ґретера і роспочали розмову. Данило їм сподобався відразу. Особливо припав до вподоби якомусь здоровому, грудастому, чорному, з великими руками й костистим голеним лицем робітникові, якого називали — Супонею. Цей Супоня присів коло їх столика і з цікавістю слухав Дапила, як він оповідав про своє життя на селі і своє бажання вирватись з нього, щоб потім вернутися з досвідом праці й боротьби.
— О, тут ви всього научитесь ! — говорив Супоня. — Особливо ховаться від жандармів...
— Ні, я хочу навчитися щось робити. В землі шпортатись мало, хоч я й люблю її! — відповідав Данило.
— А, ну, покажіть свою руку ! — сказав Супоня.
Данило випростав долоню, а Супоня став уважно розлядати її.
— Гм... того... з мозолями, але того... рука селянська... Ось моя рука, го !...
Вирівняв свою велику й непорушну, як з заліза, долоню і приставив її поруч його долоні. Обидва, робітник і селянин, нахилилися над своїми долонями й уважно розглядали їх, а Онуфрієнко сидів з боку і з лагідною ухмілкою стежив за їх лицями.