Стягуючи гольф, я відчув біль на ліктях і плечах. Але біль не заважав мені міркувати. Я думав, що за час, поки ювенал був у нас, з ним могли статися якісь зміни. Скажімо, верхній шар рідини, який контактує з повітрям, окислився. І, можливо, саме це обумовило таку його дію на шкіру… Постукали. В коридорі стояв Василько. Він сторопіло дивився в прочинені двері на моє відображення в люстрі.
— Заходь, — заохотив я. — У тебе до мене діло?
Хлопець кивнув, не відводячи погляду від моєї постаті.
— Мабуть, глей закінчився?
Він знову кивнув. Обличчя хлопчика краще від люстра свідчило про мій стан. В люстрі-бо я не бачив ні жаху, ні співчуття.
— Боляче? — тихо запитав гість.
— Погано мені, друже. — Я квапливо накинув піжамну куртку. — Поїхати по глей, на жаль, не зможу.
Хлопчина витяг з кишені глиняну фігурку і подав мені. Я вражено розглядав того глиняного птаха, а тоді пішов у кімнату і взяв зі стелажа свого зеленого голуба. Вони були схожі, ніби їх виліпили за тим самим зразком. Хлопець теж здивовано. крутив у руках мого птаха, порівнював зі своїм, а тоді спитав:
— Чим ви його пофарбували?
— Вже й не пригадаю. Здається, олійною фарбою.
— О! А це що? — Він підійшов до підвіконня, яке заставлене скульптурними вправами. — Як справжні. — Його погляд прилип до фігури хлопчика.
Когось вона йому нагадувала, але кого саме, він не міг утямити. Я ж, на втіху собі, відзначив, що фігурка мені вдалася. Подібність до оригіналу, принаймні поверхова, була: скуйовджена чуприна, зібгані штани і вираз подиву на обличчі.
— Подобається? — запитав. — Вона твоя.
Василько подякував, на місце скульптурки хлопчика поставив свого птаха.
Зачиняючи за гостем двері, я подумав про тотожність людської психіки: двоє дітей, віддалених одне від одного замало не сорока роками, виліплюють із глею того самого птаха; а двоє дорослих, ледве знайомих, ламаючи голову над тією самою проблемою, доходять того самого висновку. Щоправда, один — тільки теоретично. Все, мабуть, визначається сумою знань — набутих за життя і накопичених розвитком: свідомих і підсвідомих знань мозку і окремої клітини людського тіла. Заміна шерсті на пташиний пух у піддослідних мишей — теж прояв історичної пам’яті.
З острахом поглядав у люстро. Обличчя поки лишалося не враженим, мабуть, тому, що природа шкіри на обличчі трохи інша, ніж на тілі, і, отже, ювенал на неї не діяв. Згадалося відчуття, якого я зазнав на березі річки, коли вперше торкнувся Оксани, — відчуття, ніби торкнувся чогось забороненого, відокремленого від мене часовою відстанню. Чи не за це на мене звалилося лихо?
Боявся розплющити очі, бо сон міг виявитися дійсністю. Коли ж розплющив, то довго не міг уторопати, що зараз: вечоріло чи засіріло світанком. Жалісно рипнуло ліжко. Я вийшов на балкон. Серпневе небо проросло зорями на всіх рівнях своєї безконечної глибини. Я відчувався однією з його часточок, яка знаходиться у вічному леті не в просторі, а в часі. Моє "я" — лише видозміна тієї часточки в останню мить. Не було його до, не було й після. Воно тільки зараз… Снилося, що біжу в гурті стайерів і раптом помічаю, що відстаю. Панічно, з останніх сил, кидаюся по біговій смузі вслід за гуртом, який швидко віддаляєте ся, але сили мої вичерпуються, і з жахом усвідомлюю, що під ногами не бігова доріжка, а конвейєрна стрічка, яка рухається назад. Мої рухи стають уповільненими, я, знеможений, падаю на рухоме плетиво, яке несе мене у фіолетову далечінь минулого… В мені вирує нелюдська лють, я почуваюся звіром у прадавньому лісі. А смуга рухається назад усе хуткіш. Швидкість її така велика, що вітер зриває з мене скуйовджену вовну лютого звіра, та за мить тіло вкривається чи то лускою, чи то роговими наростами алігатора… Мене налякав і водночас спантеличив дивний сон. Справді-бо ссавець — пращур людини — мав за пращура рептилію, а та, в свою чергу, амфібію. Істота, яка зараз зветься людиною, на довгому шляху розвитку втрачала одні якості і набувала інших, деякі з них притлумлювалися, інші розвивалися, в залежності від навколишнього середовища. Та жодної з них вона не загубила, лише сховала в безодній коморі пам’яті. "Плоть человека — свиток, на котором отмечены все даты бытия"[4].
А ювенал, зробивши місткішою пам’ять, поглибив і почуття. Я переживаю лихо так само гостро, як переживав у дитячих снах кошмари. Схоже, ті почуття не мають ні меж, ні глибини. Ввімкнув у сінях світло і враз сахнувся від люстра: на мене дивилася істота, тіло якої, здавалося, було вкрите хітиновим панцирем. На ліктях, колінах і плечах той "хітин" пооблуплювався, а крізь шпарини поблискувала срібляста поверхня. Невже й мене очікує така ж метаморфоза, якої зазнали піддослідні тварини… Втішався поки тим, що обличчя, хоч і порите страдницькими зморшками, а проте лишилося невраженим.
Зненацька пролунав телефонний дзвінок. За мить я вже тремтячою рукою притискав до вуха трубку. Оксанин голос дзвінкий і чистий, ніби вона’десь поряд. Вона не запитує про здоров’я і справи, за що я їй вдячний: не доведеться брехати.
— А коли він прибуває? — запитав про літак, на який у неї квиток. — Добре… Чекатиму тебе завтра в аеропорту.
Отже, часу маю трохи більше доби — літак прибуде завтра о двадцятій. Помітив раптом, що стою в калюжі, яка натекла з мене. А з люстра дивиться перелякане обличчя з тулубом анциболота, на якому налипли листя ї жовті пелюстки.
Я почуваюся шахістом, якому через один хід загрожує "мат". Напружено думаю. У мене тих думок велике розмаїття, і я терпляче очікую, поки вони виснуються у струнку логічну схему. Так само, як шахіста, котрий програє вирішальну партію, мене то охоплює відчай, то раптом осяває просвітління, і я починаю вірити в перемогу або хоч в нічию. Мені важко зробити правильний хід не через брак варіантів, а через їх надмірну кількість, а також через відсутність видимого противника. Часто здається, ндо я затіяв партію з привидом. Відчуваю, що мені, як ніколи, зараз потрібен порадник, який тверезо оцінив би ситуацію, і якщо й не підказав, то бодай поглядом дав знати, що не все ще втрачено. Таким порадником завжди був для мене Нестор Іванович.
5
Опинившись у кімнаті Коваленка, я передусім розчахнув вікно, бо повітря за два вакацІйних місяці так настоялося на паркетному лакові і книжках, що можна було вчадіти, вмостився зручніше в кріслі і заходився обстежувати вміст шухляд. Почав з найвищої, в яку я колись сам склав усі записники покійного. То були блокноти, схожі за формою на настінний календар, були "алфавіти" і нотатники, видані до спеціальних конференцій, з календарем та довідником з генетики. Я вирішив гортати їх за хронологією, тобто з останнього записника в червоній обкладинці. Ця книжечка (форматом якраз по внутрішній кишені піджака) складалася з "алфавіта", в якому вписано адреси та номери телефонів, і щотижневика, де Нестор Іванович дрібним почерком занотовував свої думки, цитати, літературні джерела і навіть вклеював невеличкі журнальні повідомлення. На одній із сторінок, серед формул і структур ДНК я прочитав: "Фізично людина старіє значно скоріше, ніж психічно", а через кілька сторінок: "Літа приборкують плоть, але жадань душі не вгамовують". Наприкінці нотатника було виведено тонким коричневим фломастером:
"Лиш боги та сонце вічні,
А в людини — лічені роки,
Все, що робиш, — майне, як вітер".
"Епос про Гільгамеша"
Це був останній запис в його житті. Він нагадав мені епітафію.
— Все, що робиш, майне, як вітер, — повторив я вголов і раптом усвідомив провокаційну сутність цієї фрази.
В другому нотатнику прочитав: "Я вже в тому віці, коли відчуваєш відносну цінність свого місця в суспільстві і абсолютну — життя". А на звороті було вклеєно колонку з якогось іноземного журналу, яку я спочатку залишив поза увагою, шукаючи слово "ювенал", та пролиставши блокнот до кінця, повернувся до тієї вирізки; вона виявилася дописом із "Кобєти і жиця" і називалася "Трагедія". Сяк-так розбираючи польські слова, я читав: "Восьмирічний Франц Герінгер, котрий мешкає з батьками в Північній Африці, має вигляд мініатюрного дуже старого чоловіка. Він полисів, втратив майже всі зуби, його шкіра взялася глибокими зморшками. Рухається важко, як людина, що багато сидить, його голос хрипкий, як у старого. Франц хворий на ПРОГЕРІЮ. Хворобу таку рідкісну, що повідомлення в пресі викликало сенсацію не лише серед широкого загалу, а й серед спеціалістів-медиків.
Лікарі не знають причини тієї хвороби. Відомо тільки, що хворі на неї старіють у 10 разів швидше, ніж здорові люди. Франц уродився нормальною дитиною".
Я відчув раптом, як моє покалічене тіло запекло, ніби його обдали окропом, та за мить мене кинуло в холод — я аж затремтів. Те, що відбувалося з моєю шкірою, нагадувало прогерію. В нормальному організмі завжди існує рівновага між усіма процесами, зокрема, й між процесами старіння та ювенільними. Я ж порушив ту рівновагу, ввівши собі ювенал, на що організм відреагував посиленням геронтологічних процесів.
Я довго сидів у тупому занімінні, і погляд мій бездумно блукав по високих лакованих дверях з бронзовою ручкою.
— Все, що робиш, майне, як вітер, — мовив я вголос і раптом зрозумів, що ця фраза так просто від мене не відчепиться.
Оксана в гурті пасажирів наближалася до виходу з льотного поля; вона спочатку не впізнала серед поодиноких постатей за парканом Віктора. На мить розгубилася, коли він заступив дорогу, подаючи їй червоні гвоздики. Він здавався вкрай виснаженим і змарнілим.
— Вікторе!
— Маєш гарну засмагу, — мовив він поспішно, ніби застерігаючи від вияву почуттів і можливого поцілунку.
В його рухах стриманість, та ж стриманість на обличчі, а в голосі чи то байдужість, чи то втома.
Оксана взяла його під руку і раптом відчула, як він весь напружився. Почуття скутості не полишало його, поки вони простували до машини. Мовчки сіли, і раптом вона побачила його кисті, які він поклав на кермо — шкіра на них — суцільний шрам.
— Що з руками!? — скрикнула.
— Не знаю, — мовив він холодно і ввімкнув стартер. Тоді різко вивернув колеса і погнав автомобіль на шосе.
Оксану пойняла тривога, а по хвилі з’явилося ще й почуття образи. Адже в Ялті, коли вони зустрілись, він весь аж світився…
— Скажи, нарешті, що сталося, — мовила, марно намагаючись здолати сльози.
— Сталося погане, — озвався він. — До мене причепилася якась хвороба. — Його обличчя не виказувало ніяких почуттів, проте на чолі — вона побачила те в панорамному люстерку— залягли страдницькі зморшки. — Звертався й до лікаря, — він ніби попереджав її запитання;— але навряд чи існує зараз фахівець, який узявся б мене позбавити цього лиха.