Цими словами Антоніо мене неймовірно розчулив, і я зразу все пробачила старенькому.
Однак на цьому історія не закінчилася. Картку з привітанням від мене та Антоніо знайшла дружина Франко, Мірелла, й одразу звинуватила мене в стосунках з її чоловіком. Зателефонувавши, влаштувала сцену ревнощів. Від огиди і відчуття несправедливості мені хотілося послати всіх під три чорти, але, на жаль, я не настільки добре знала італійську. Думаю, тепер ви розумієте, чому я не поїхала з дідусем у Барі до сина. До речі, Антоніо ще й досі там гостює. Навіть не знаю, коли повернеться. Перед поїздкою в нас відбулася розмова.
Антоніо: Марино, ти зі мною до сина не хочеш їхати. Не ображайся, але я не можу залишити тебе саму в будинку.
Ти молода, раптом когось приведеш. А в мене репутація. Тому зустрінемося після мого повернення.
Марина: І куди я мала йти? Жодні запевнення, що я порядна дівчина, не допомагали. Наче Антоніо мене не знає! Чи, може, так дідусь хотів змусити мене поїхати з ним? Проте того "непорозуміння" на ім'я Франко моє молоде серце й мозок удруге не витримали б. Тож розійшлися по-хорошому. Я — до подруги, він — до сина. Ще Антоніо сказав приходити, коли він повернеться. Але ж цей "добрий" дідусь випхав мене надвір, тому тепер навіть не знаю... Я подумала, що цю, третю, роботу мені подруга Людмила знайшла, тому ви мені ще одну винні. Ось, прийшла. Зараз живу в Олі, але не можу нахабніти. (Дивиться на Галину.)
Галина: Ні, ну ви чули? Нахабніти вона не може! Які ж ми ніжні. Ми тут усі кожна через своє пройшли. Ти радій, що ми нормальні жінки і в рабство тебе не продали. Жартую. Немає зараз нічого путнього. Тепер з роботами туго... (Задумалася.) Слухай, тут є одна бабця... Багатюща — страх! Ніхто до неї на роботу йти не хоче. Вреднюща, зараза... Джузепіною звуть. Упевнена, що саме ти з нею впораєшся!
Марина (розгублено): Навіть не знаю. Ви ж потім, коли щось не так, більше мені роботи не знайдете. І куди я піду?
Галина (радіє, що здихається Марини): Ти дивись, яка принцеса! Те — не знаю, те — не хочу. Я могла тобі й не казати, що бабця з характером. Розхвалила б, відправила та й усе. Тому йди. Ми тебе не покинемо. Ти он через що пройшла! Такого нарозказувала про себе, що й не засну сьогодні.
Жінки закивали головами й запевнили, що справді не покинуть.
До кав'ярні під'їхало сіре авто.
Галина: О! Дівчата, на сьогодні досить! Он моє аморе прибуло. Та вже й темніє. Розходимося до наступної неділі. Валю, ти зі мною? (Валентина киває.) Марино, давай підвеземо тебе до роботи, нам по дорозі. Заодно й вирішиш там усе.
Жінки розходяться. Марина, Галя і Валентина сідають в автівку. Побачивши гарну молоду дівчину, водій-італієць широко розплющує очі й постійно повертається в її бік. Галина відважує тумака йому по потилиці.
Галина: От кобель! (Валентина усміхається.) Ну, нічого! Нехай апетит наганяє, їсти все одно вдома буде!
В ал е н т и н а : Мариночко, не втрачай момент, поки молода та гарна, бо життя таке коротке. Оглянешся, а на тебе вже й не озираються. (Жінки сміються.)
Марину підвозять до шикарного маєтку. Галина інструктує.
Галина: Слухай сюди, дівчино. Про зарплату домовляйся одразу, адже що багатші, то скупіші. І на голову собі не давай вилазити, бо вони це добре вміють. Ти ще почни їм там пундики виготовляти! Не смій! В Італії ініціатива карається. Щасти тобі, Марино зі Щасливого! Ти в нас наче з казки "Три горішки для Попелюшки". Це твій останній горішок. Використай його з розумом. Жартую. З Богом!
Марина йде.
Галина (вслід): Ти нам телефонуй, не цурайся. Ми ж роботу не тільки за гроші шукаємо. Ми нормальні. Просто життя побило сильніше! А втім, хто його знає, кого сильніше...
Марина дзвонить у домофон на воротах. Їй не відчиняють. Раптом з домофона...
Чоловічий голос: Синьйора Джузепіна нікого не приймає, бо почувається недобре. Й узагалі, до неї треба записуватися заздалегідь і приходити у призначений час.
Марина: Дякую. Обов'язково зателефоную.
Дівчина оглядається навкруги. Галя з Валентиною вже давно поїхали. Темно. Марина пішки йде до станції.
ЧАСТИНА ІІ.
Джузепіна
У призначений день Марина приїздить до маєтку синьйори Джузепіни на п'ять хвилин раніше домовленого часу. Дівчина дзвонить у домофон, але ніхто не відповідає. Рівно об одинадцятій ворота відчиняються.
Марина йде доріжкою до прекрасного маєтку. Праворуч від входу на флагштоку теліпається шматочок тканини, схожої на англійський прапор. Коліна в дівчини чомусь тремтять, ніби перед екзаменом. Чи то пафос будівлі тисне на неї, чи то страх перед невідомістю.
Біля входу Марину зустрічає вже немолодий дворецький. Жестом руки він запрошує гостю зайти до будинку. Провівши її до середини величезного холу, мовчазний чоловік зупиняється.
Дворецький: Зачекайте тут, будь ласка. (Швидко зникає.)
Марина стоїть, зачарована чудовим інтер'єром: незвичні старовинні люстри, штори, підсвічники справляють неабияке враження. Раптом її погляд зупиняється на картині у важкій темній рамі, що висить на стіні якраз над аркою. Ця річ дуже контрастує з рештою предметів у кімнаті. На картині зображена розпатлана сива жінка з величезною бородавкою на щоці, на руках у неї сидить злий кошлатий пес. Цей "витвір мистецтва" ніяк не вписується в інтер'єр, але чомусь висить на найвиднішому місці.
Марина: Господи, невже то вона? За що це мені?
Серце в Марини стискається, їй стає моторошно й геть сумно. Хочеться втекти звідси й бігти світ за очі.
З'являється Джузепіна.
Джузепіна: Добрий день, синьйоро чи синьйорино?
Марина відриває очі від картини й повільно переводить їх на господиню, яка так зненацька з'явилася. Дівчина бачить перед собою статну, елегантну жінку з гарними рисами обличчя, охайною зачіскою і гострим розумним поглядом. Джузепіна видається впевненою та гармонійною. На руках у неї сидить маленький симпатичний песик. Марині одразу стає легше на душі, й вона трохи веселішає.
Марина: Добрий день. Я синьйорина. Звуть Мариною. Прийшла до вас на роботу.
Джузепіна: Ви непогано розмовляєте італійською.
Марина: Дякую.
Джузепіна: Ну що ж, синьйорино, запрошую пройти до вітальні.
Жінка вітерцем промайнула повз Марину й зупинилася біля одних із безлічі дверей. Упевнившись, що дівчина йде слідом, господиня повернулася і зайшла в кімнату. Марина — за нею.
У великій залі наприкінці довжелезного столу сидить, немов справжня королева, Джузепіна. Біля дверей стоїть уже знайомий Марині дворецький Вінченцо й чекає на дівчину. Щойно вона наближається, чоловік відсуває стілець і жестом пропонує сісти.
Джузепіна стисло розповідає Марині про її обов'язки.
Джузепіна: Попереджаю: ми беремо всіх на однакових умовах — із випробувальним терміном один місяць.
Марина: Я згодна.
Джуз е п ін а : Добре, тоді до роботи!
Так почалася нова сторінка Марининого життя. З кожним днем дівчина дедалі глибше поринає у курс домашніх справ і, відповідно, здобуває довіру Джузепіни. Також вона повинна супроводжувати синьйору і бути поруч, коли покличуть. А кличуть її щохвилини й доручають усе більше справ. Випробувальний термін швидко закінчується. Марину залишають працювати на постійній основі. Непомітно дівчина стає управителькою будинку.
Якось у гості до Джузепіни приходить її давня знайома, вредна бабця Сісіна. Жінки сидять у вітальні, п'ють каву. Впадає в очі контраст: статна, струнка Джузепіна і товстенька, з маленькою голівкою та хитрими оченятами Сісіна. Гостя трохи глухенька, тому розмовляє голосно.
Сісіна (скрипучим голосом): А твоя нова робітниця Марина нічого в тебе ще не поцупила?
Джузепіна: Звідки мені знати? Сподіваюся, що ні.
Сісіна: Ти занадто довірлива, це легковажно з твого боку. Мою родичку в Бергамо одна така обікрала. Забрала все: срібло, прикраси, навіть постільну білизну.
Джузепіна: Також українка?
Сісіна: А дідько їх знає: українка чи румунка. Ти хоч документи в неї перевірила?
Джузепіна: Звісно, я ж її на роботу наймала й усе оформила за законом.
Сісіна: Ти за неї ще й податки платиш? То вона повинна на тебе молитися і руки тобі цілувати! На всьому готовому тут сидить, ще і гроші отримує. Ой, піду. Синок має приїхати. Другий місяць обіцяє з нареченою познайомити, але постійно відкладає зустріч. Чому б це? П'ятдесят років, а ніяк не одружиться. Запитувала, чи вона хоч неаполітанка. А він мені: "Мамо, та яка різниця? Я досі не одружився, бо тобі всі не такі". От діти! Живеш заради них, а вони... До зустрічі! Будь обережна зі своєю українкою!
Марина чує цю розмову, але розуміє, що краще не втручатися. Сумна піднімається до себе в кімнату.
Дівчина звикає, що в будинку багато прислуги, тому завжди шумно. З часом вона вивчає вподобання господині, розклад її життя, буває з нею на різних заходах: виставках, концертах, навіть кінських перегонах. Джузепіна має власну конюшню. Коли вона їздить верхи, Марина супроводжує її на велосипеді, щосили кумедно крутить педалі, намагаючись наздогнати. Згодом дівчина наважується брати уроки верхової їзди. Перший раз її заледве висаджують на коня дві служниці, а Джузепіна, професійно тримаючи спину, гарцює поруч.
Марину захоплює нова робота, попри нестерпний характер господині. Дівчину засмучує лише те, що Джузепіна не дуже схильна до спілкування, і те, що Марина мусить обідати з іншими працівниками в кімнаті для прислуги. Українці хочеться більше дізнатися про Джузепіну від самої Джузепіни.
За столом обідає вся обслуга. З ними сидить і Марина.
Марина (до робітників): Давно хотіла запитати про картину в холі. Хто той автор, який так спотворив нашу Джузепіну, і чому цей "витвір мистецтва" висить на найвиднішому місці?
Служниця (посміхається): Щоб не забувати про своїх ворогів. Жартую. Насправді ми не знаємо. Для нас це також загадка.
Дворецький: Я працюю тут майже двадцять років. Коли вперше сюди прийшов, вона вже там висіла.
Лунає дзвінок. Вінченцо підхоплюється, хапає десерт і мчить у їдальню до Джузепіни.
Марина (про себе): Мабуть, не так тут і погано, якщо двадцять років працює...
Дворецький повертається з десертом у руках.
Дворецький (розгублено): Марино, вона чомусь хоче, щоб його принесла ти...
Марина (жартома): Вінченцо, я не збираюся нікого "підсиджувати".